Страница 81 из 92
Чути було погано, і Чонкін занурив голову у воду, але уздрів не прокурора, а Нюру, котра, перекинувшись русалкою, манила його до себе, злегка помахуючи віями та плавцями. Вона йому щось говорила.
— Що-що? — перепитав Чонкін.
— Пурнай,— повторила Нюра.— Пурнай глибше.
Він пірнув. Йому здавалося, що Нюра — ось вона, зовсім поруч. Рвучкими гребками він намагався наблизитись до неї, але вона занурювалася все глибше й глибше, підманюючи його, і він підкорявся, хоча й розумів, що назад йому вже не випірнути.
— А, все одно,— сказав він сам собі І широко роззявив рота.
Вода ринула в нього, забулькала в легенях, і він, собі на радість, збагнув, що дихати водою можна так само, як повітрям, і навіть краще, і, заспокоєний, поплив поруч з Нюрою, мов риба.
— Добре? — запитала Нюра, злегка лоскочучи його плавцем.
— Добре! — відповів він, теж лоскочучи її.
— А винним себе визнаєш?
— Визнаю.
— А бісівські слова говорити вмієш?
— Нє,— зізнався він,— не вмію.
— А я вмію,— засміялася Нюра і, прибравши пустотливого вигляду, швидко, по-чортячому забелькотіла: — Ко-мунізма, капіталізма, фашизма, ідеалізма, катаклізма...
— Клізма! Клізма! — загукав Чонкін у захопленні від того, що й йому пригадалося бісівське слово.
Обоє почали сміятися, хлюпочучи і перекидаючись. Чонкін і далі кричав: "Клізма! Клізма!" — та раптом побачив, що потік розділився, Нюра потрапила в один струмінь, він — у другий, відстань між ними все зростала, і струмінь, у який потрапив він, несе його до прямовисної скелі. І крізь ревіння водоспаду за скелею знову долинуло:
— ...до вищої міри пролетарського гуманізму — розстрілу всього майна немає місця на нашій землі...
Потік виніс його на гребінь скелі, і, зависнувши над безоднею, він поглянув униз і побачив піну й гостре каміння, що стирчало з неї.
...Падаючи з табуретки, він встиг учепитися руками за поруччя і вдарив ногою об підлогу. І тієї ж миті зал вибухнув оплесками, а якийсь чорт, бородатий, з довгим чубом, підскочивши до сцени і витріщивши очі, заволав:
— Тихше мі-ряй! Тих-ше мі-ряй!
Чонкін здивувався. Що означає "міряй" і чому "тихше"? Потім почув і побачив, що кричить не лише чорт з борідкою, а й інші, котрі стоять далі. А потім і решта, хто був у залі, позривалися зі своїх місць і також: "Тихше міряй!" Він лише наприкінці втямив, що насправді кричать не "тихше міряй", а "вища міра".
За лаштунками до Павла Трохимовича підлетів письменник Мухін і почав трясти його руку, заїкаючись:
— По-по-по-здоровляю! По-по-гю-здоровляю! Підійшов майор Фігурін, потис руку мовчки. Підійшов полковник Лужин, посміхнувся:
— Слухав вас із жахливим інтересом.
Наблизився приїжджий генерал, руки не подав, не усміх-
нувся, але проскрипів: %
— За дорученням товариша Берії передаю вам особисту його подяку.
Підходили ще якісь люди, тисли руки, говорили слова. Лише суддя полковник Добренький, тимчасово залишивши суддівське крісло, хотів висловити прокуророві невдоволення його відсебеньками, але, почувши, що відсебеньки сподобалися самому Лаврентію Павловичу, одразу ж змінив думку і теж привітав його найенергійнішим чином. Прокурор приймав вітання, але був похмурий і відповідав коротко, припалював від однієї цигарки іншу й краєм вуха слухав захисника, котрий виступав слідом за ним.
— Товариші судді! — схвильовано розпочав той.— Обов'язок адвоката полягає в тому, аби захищати свого клієнта. Мені доводилося захищати злодюг, грабіжників, ґвалтівників та убивць. І, хоч яким важким був злочин мого підзахисного, завжди я знаходив у його діях ті чи інші обставини, які пом'якшували провину. Але, товариші судді, радянський адвокат насамперед радянська людина. І як радянську людину, як комуніста мене глибоко обурюють дії мого нинішнього підзахисного. Так, я захисник,— підвищив він голос,— та коли я бачу такого жахливого злочинця, я мимоволі хочу захищати не його, а від нього наш народ, нашу країну, нашу владу. І саме з метою захисту всіх наших завоювань я рішуче підтримую вимогу прокурора і вважаю, що нема такої страти, котра могла б хоч якоюсь мірою відповідати жахливим лиходійствам підсудного.
59
Адвокат сів. Зарипіли стільцями засідателі, засовались на своїх місцях глядачі, прокурор відсьорбнув води, полковник Добренький, одвернувшись, гучно висякався і, складаючи хустинку вчетверо, оголосив:
— Суд переходить до заслуховування останнього слова підсудного. Підсудний, встаньте! Що ви хочете сказати суду?
Чонкін підвівся, тримаючись руками за верхній край перегородки. Він хотів сказати багато, але не міг сказати нічого. Не надто довіряючи своїм розумовим здібностям, він гадав, що люди, котрі оце зараз вирішують його долю, керуються чимось таким, що понад його розуміння. Він і раніше ніколи не знав, які наслідки матимуть його дія чи бездіяльність, за що його покарають, а за що нагородять. З часом він дійшов зовсім безнадійного висновку: хоч що скажи, хоч що зроби, хоч те, хоч се, все врешті-решт обернеться супроти тебе.
— Підсудний,— мовив Добренький teплим голосом,— пояснюю вам ваші права. Ви можете спростовувати висновки прокурора, можете відвести окремі звинувачення, можете сказати щось на свій захист.
Чонкін мовчав. Що міг він сказати на свій захист? Що він молодий, що він життя не бачив, що не натішивсж^він ще ні їжею, ні водою, ні волею, ні трепетним жіночим тілом? Він не усвідомлював, що є неповторним дивом природи, що з його смертю помре і весь світ, який в ньому містився. Маючи конкретну і не марнославну уяву, він знав напевно: Зхйого зникненням довкола нічого не зміниться. Так само сходитиме і заходитиме сонце, день змінюватиметься ніччю, а зима літом, ітимуть дощі, ростиме трава, мукатимуть корови, мекатимуть кози, і якісь люди правуватимуть кіньми, спатимуть зі своїми жінками, охоронятимуть об'єкти і взагалі робитимуть усе те, до чого їх приставлять. Йому було б легше, коли хоча б раз за увесь цей час він зустрів Нюру і вона б йому сказала, і він би дізнався, що сім'я його, присмоктавшись десь усередині її організму, пустило паростки, і щось, схоже на пуголовка, вступило в період свого потаємного розвитку, аби врешті-решт перетворитися хай і на кривоногу, хай на клаповуху, але схожу на Чонкіна людську істоту.
— Підсудний,— нагадав про себе головуючий,— ви щось скажете чи ні?
— Прошу простити,— сказав Чонкін, ледь ворушачи язиком.
— Ач, чого захотів — простити,— вигукнув якийсь перевертень із залу.