Страница 46 из 92
В кімнаті, яку Чонкін знав як кабінет лейтенанта Фі-ліппова, горіла яскрава лампочка. Але за столом був не Філіппов, а незнайомий майор у новенькій гімнастерці, перехрещеній блискучими ременями. Інший незнайомець, з великою бритою головою і в окулярах з товстими скельцями, сидів на стільці біля стіни. Шинеля з хутряним коміром (таких шинелей Чонкін раніше не бачив) була розстебнута, руки зчеплені на животі, ноги звисали, не дістаючи до підлоги. На сусідньому стільці лежав кашкет з високим наголовником і кинуті на нього рукавички.
Курятников стройовим кроком наблизився до бритоголового, підніс руку до скроні і заверещав:
— Товаришу полковник, підслідний Чонкін за вашим наказом доставлений!
"Ач яке!—подумав Чонкін.— Полковник!"
— Вийдіть і підождіть за дверима,— не змінюючи пози, наказав полковник.
Курятников і конвойні вийшли.
Полковник та майор, кожен зі свого місця, уважно розглядали Чонкіна, а він стояв посеред кімнати, не знаючи, куди діти руки.
Раптом полковник скочив із стільця і почав швидко бігати довкола Чонкіна, нахиляючись при цьому, як мотоцикл.
— Ви,— мелькаючи перед очима, бурмотів полковник,— сподівалися побачити не нас, а Курта. Але його немає. На жаль. Він жахливо зайнятий. Він дає свідчення. Вельми цінні, між іншим. І я вам також. Настійливо рекомендую. Тим паче, що нам. Все, все відомо.
Він перестав кружляти так само несподівано, як розпочав, повернувся до свого стільця, сів у попередній позі. Заговорив майор. Він говорив повільно і без емоцій.
— Ну, ось що, любий. Як ви тільки-но чули, Курта заарештовано, він дає свідчення, і нам уже багато відомо. Але необхідно дещо уточнити. Своїх супротивників ми вміємо поважати. Ви довго і спритно водили нас за носа, граючи роль Іванка-дурника. Ну, що ж, грали чудово, нічого не скажеш, але тепер, як розумна людина, ви повинні визнати, що гру закінчено.
— Точно сказано,— схвалив полковник і знову скочив зі стільця.— Вашу карту бито, князю! — сказав він, як у театрі, і махнув убік рукою.
Чонкін здригнувся. Він не думав, що його давнє прізвисько може бути відоме цим людям.
— Я ж кажу,— перезирнувшись з полковником, посміхнувся майор,— нам усе відомо. Так що найкраще одразу відверто.
— Так, одразу відверто,— наблизився полковник.— Для вашого ж блага прошу вас дуже. Отже, хто послав вас у село Красне?
— У село Красне?— перепитав Чонкін.
— Так, так,— полковник нетерпляче заклацав зубами.— У село Красне хто вас послав?
— Мене?— уточнив Чонкін і ткнув пальцем себе в груди.
— Так, вас. Саме вас. У село Красне — хто?
— Так же ж цей,— сказав Чонкін, сподіваючись, що полковникові дійсно все відомо.— Ну, старшина, ну, Песков.
— Песков?— недовірливо повторив полковник.— Старшина? А Антон Іванович що казав?
— Антон?— перепитав Чонкін.— Іванович?
— Я маю на увазі Денікіна,— підказав полковник.
— Дикіна? — Чонкін напружив пам'ять.— Може, Жикі-на? Це який на коліщатках їздить?
— На чому? На коліщатках? — перепитав полковник.— А, на коліщатках!
Він зробив короткий випад і ткнув Чонкіна кулаком у живіт. Чонкін одкрив рота, намагаючись втягти в себе повітря, і навіть вимовив якийсь звук, наче "а-а", та повітря не втягувалося. З виряченими очима Чонкін осів на коліна, і тільки після цього повітря поштовхами стало пробиватися в легені.
— Ну, так що ж? — почув він над собою.— Так хто ж вас заслав у село Красне? Хто? Хто? — закричав полковник.— Кажи, сволото, бо зараз прострелю довбешку!
Чонкін підвів очі. Дуло револьвера, як і на першому допиті, дивилося йому в перенісся. Але цього разу страху не було.
— Ну! Рахую до трьох. Раз! Два!..
Чонкін мовчав. Він зрозумів: їм що не скажи, їх не влаштує.
— Даремно ви упираєтесь,— долинув до нього м'який голос майора.— Ви ж знаєте, ми все одно змусимо вас говорити. Дайте нам відповідь на одне запитання, і ми відпустимо вас у камеру відпочивати. Так все-таки, хто ж заслав вас у село Красне?
— Кому треба, той знає,— сказав Чонкін, відсапуючись.
Наче кувалдою врізали йому,в підборіддя. Він злетів, спиною й потилицею влип у стіну і гепнув, широко розкинувши ноги в драних черевиках.
Майор та полковник стояли над ним. По побілілому його обличчю повільно повзла муха.
— Міцний горішок,— потираючи забиту руку, задумливо мовив полковник.
— Так,— погодився майор,— з ним доведеться попрацювати.
Вони не відчували до цього розпластаного тіла ненависті чи якихось інших сильних почуттів. Як спеціалісти своєї справи, вони просто оцінили твердість матеріалу, з яким належало працювати.
Запрошеному згодом Курятникову було наказано помістити ув'язненого до окремої камери, утримувати в якнайсуворішій ізоляції з метою уникнення можливих контактів з будь-ким.
Виконати цей наказ Курятникову було непросто, тому що всі три одиночні камери на той час були зайняті: в одній розташували каптьорку, в іншій Курятников тримав власну корову, третю він же за п'ятнадцять карбованців на місяць здавав вільнонайманому Тухватулліну з сім'єю із шести осіб. Справа була, звичайно, не в п'ятнадцяти карбованцях, ними начальник тюрми міг пожертвувати, але починався осінньо-зимовий період,і, у випадку виселення його сім'ї, Тухватуллін мав би право влаштувати скандал.
Не знайшовши іншого виходу, Курятников наказав очистити спеціально для Чонкіна велику загальну камеру, а її тимчасових мешканців розіпхати по інших камерах, і без того вже досить переповнених. Таким чином, наступні дані про те, що Чонкін утримувався начебто в одиночній камері, слід вважати не цілком достовірними, точніше сказати, що в загальній камері він був одиночним в'язнем.
З
Того дощового місяця у Ревкіна було багато неприємностей. Півтора тижні в районі працювала спеціальна комісія, котра потім склала таємну доповідь "Про деякі недоліки в роботі партійної організації Долговського району".