Страница 44 из 92
Так, це не вперше йому здавалося, що за ним слідкують. Тобто бувало по-різному. Іноді, навпаки, здавалось, що всі його дуже люблять. Особливо після того, як став лейтенант начальником Тих, Кому Слід, на кожному розі стрічався він з проявами народної любові. На вулиці незнайомі люди вклонялись, а іноді навіть скидали шапки.
В будь-якому приміщенні, на будь-якому місці, в будь-який момент він міг сісти, не озираючись, знаючи, що стілець позаду вже кимось піднесений. З повагою ставилась до лейтенанта місцева творча інтелігенція. Місцевий художник Шутейников подарував йому свою картину "Трактористи", а поет Серафим Бутилко надіслав вирізку з газети зі своїм віршем "Дума про вождя". Любили Філіппова й голови колгоспів. Наприклад, один із них, Максим Петрович Шилейко. Варто було запитати (тітка просила), чи не можна в Шилейковому колгоспі "Маяк" виписати поросятко (звичайно, тільки за гроші і в найзаконніший спосіб), як Шилейко вже наступного дня сам особисто привіз у мішку порося пудів на півтора і дав розписатися на якомусь папірці, згідно з чим лейтенант оплатив вартість цієї тварини — один карбованець п'ятдесят шість копійок. (Лейтенант потім міркував, що все-таки колгоспникам у нас живеться непогано, якщо таких кабанів можуть виписувати по зовсім низькій ціні).
Словом, справи у лейтенанта йшли начебто непогано. І начальником він став, і на бюро райкому його хвалили, і всі його люблять...
Всі, та не всі. Роман Гаврилович Лужин явно до нього присікувався. То зі справою Чонкіна, то Курта якогось вигадав. "Наказую... у п'ятиденний термін..." Наказувати найлегше. А де його шукати, цього Курта, і за якими ознаками?
Можливо, через ці дрібні неприємності й розвинулося в нього щось на зразок манії переслідування. Де б він не був — на роботі, на вулиці, вдома,— все йому здавалося: хтось невідривно за ним стежить.
Вдома він іноді переходив усі межі. Навіть його рідна тітка Пелагія Василівна, або просто тьотя Поля, помічала, що з ним не все гаразд. Траплялося, за вечерею він раптом здригався, підводив голову, дивився на двері і невпевнено казав до тітки:
— Здається, хтось стукав.
— Та ти що?—дивувалася тітка.— Тобі причулося.
Він їй не вірив. Він підходив до дверей навшпиньки, прислухався, а потім рвучко розчиняв їх. Нікого там, звичайно, не було. Іншим разом йому здавалося, що хтось дивиться у вікно. Він підкрадався до вікна, відсмикував фіранку, і серце йому падало кудись у низ живота,— з того боку, знадвору, припадало до скла чиєсь жовте, розмите чиєсь обличчя. Щоразу незмінно лякався він власного відображення. Дійшло до того, що часом і ночами він підводився й перевіряв засуви на дверях, шпінгалети на вікнах, довго стояв біля грубки, намагаючись визначити, чи зможе достатньо худа людина пролізти до кімнати через комин. Тьотя Поля все помічала.
— І кого ти боїшся?— запитувала вона.— Адже у всьому районі нікого страшнішого за тебе немає.
Ох, ця тьотя Поля! Вона виростила його й виховала. Вона любила його. Але з тих пір, як він став служити Там, Де Слід, вона змінила до нього ставлення і, незважаючи на своє пролетарське походження, перетворилася на жахливу контру. Вона казала, що життя при цареві було далеко дешевшим, і підраховувала, скільки коштували тоді фунт масла чи грудка цукру, але з усіх цін він чомусь запам'ятав тільки, що ситець коштував вісім копійок за аршин.
— Ви, тьотю,— докоряв він їй,— все назад дивитесь, а треба дивитися вперед.
— Та ти, я бачу, додивився,— посміхалася тітка,— що й під лавку зиркаєш — чи ніхто не сидить.
Іншого разу вона раптом запитувала з невинним виглядом:
— Ну, що? Скільки замордували людей за поточний звітний період?
— Та тихше ви!— шипів він на неї і озирався. А потім, зітхаючи, скрушно хитав головою:— Не наші у вас погляди, тьотю.
— Та вже ж не ваші! — погоджувалась вона охоче. Чому допускав він у власному домі подібні розмови? Чому іноді починав навіть виправдовуватись?
— Ви ж знаєте, тьотю, що потрапив я туди випадково,— казав він, але тітка не вірила.
— Випадково туди знаєш, як потрапляють: ось так!— і тітка красномовно робила "руки за спину".
37
Позаду хруснула гілка. Лейтенант здригнувся й повернув голову. Йому здалося, що чиясь тінь промайнула і зникла за рогом будинку, котрий він поминув.
Філіппов рушив далі. На ходу розстебнув кобуру, вийняв і переклав до кишені револьвера. Попереду чорніло щось велике. Наблизившись, лейтенант визначив, що це якийсь сільськогосподарський механізм — чи то сівалка, чи то віялка,— він у цих речах не тямив. У кожному разі, розміри його дозволяли сховатися. Що лейтенант і зробив. Визирнувши через кілька секунд, він побачив: із-за рогу будинку на стежку нерішуче вийшла темна постать. Тепер сумнівів не було: постать стежила за лейтенантом. Загубивши його, вона зупинилася в нерішучості, а потім, все прискорюючи крок, попрямувала стежкою до механізму. Лейтенант витягнув з кишені револьвера й тихо клацнув запобіжником. Крізь стукіт власного серця він почув скрадливі кроки й уривчасте дихання.
— Стій! Стрілятиму! — лейтенант вистрибнув зі схованки і приставив револьвер до носа постаті.
— Ой!— скрикнула постать жіночим голосом і впустила на землю якийсь згорток.
— А, це ти,— сказав він, опускаючи револьвера.— Мало не застрелив. Чого тобі?
— Так я ж про Ванька,— мовила Нюра, піднімаючи згорток.— Ти кажеш, я йому стороння, а я не стороння, мене з роботи за нього вигнали,— сказала вона не без гордощів.
— З роботи не виганяють, а звільняють,— поправив лейтенант.— А за що?
— Так за те ж, що жила з ним, з Іваном,— пояснила Нюра і, не стримавшись, похвалилася:— По любові, кажуть, жила.
Лейтенант стояв, дивився на Нюру і нічого не міг зрозу-
міти. і
— Що ти городиш?— сказав він.— Хто тебе звільнив?
— Любов Михайлівна, завпоштою.
— І за що?
— За Ванька. За зв'язок з ворогом народу.
— З ворогом народу?— здивувався Філіппов.— А хто ж їй сказав, що Чонкін — ворог народу? Він просто дезертир.
— Видать, не просто,— заперечила Нюра.
— Дивно,— сказав Філіппов.— Дуже дивно. Ти ось що. Завтра на десяту приходь до мене, і ми в усьому розберемося.
— Завтра? — зраділа Нюра. Це була вже зовсім інша розмова.— І передачу можна взяти?
— Візьми.
38