Страница 42 из 92
Бригада роз'їжджає по території військового округу із завданням "оперативного здійснення соціалістичної законності в умовах воєнного часу". Вона судить дезертирів, самострілів та інших військовозобов'язаних, що ухиляються від священного обов'язку захисту Вітчизни. Ще оперативніше усіх цих людей можна було 6 розстрілювати на місці без суду, але тоді де 6 члени трибуналу брали картоплю, борошно, поросят і все інше? А через це все доводиться затримуватись то в одній місцевості, то в іншій. І ніяк до Долгова дістатися не можуть.
Але ось уже начебто їдуть.
їдуть! їдуть! Чи не так і ти, Русь... а втім, таке, здається, хтось уже писав.
А назустріч полуторці, лишаючи позад себе хмару куря ви, птахом летить ЗІС-101, і земляк Добренького, товариш Худобченко, одвертаючи текст від шофера і від консультанта Пшеничникова, що сидить поруч, знайомиться з документом, врученим йому в Долгові Борисовим.
"...як чесний комуніст, вважаю своїм обов'язком довести до Вашого відома, що в нашому районі ідейно-виховна робота серед населення перебуває на загрозливо низькому рівні...
...такий собі Чонкін при допомозі своєї коханки Бєляшової... оперативну групу із семи чоловік під командуванням лейтенанта Філіппова...
...тільки з допомогою військової частини вдалося...
...наслідки чого й донині викликають нездоровий інтерес серед відсталої частини населення району і породжують різноманітні чутки... начебто капітан Миляга... Все це, без сумніву, негативно позначається на авторитеті органів... як і багато комуністів району, вважаю необхідним провести ретельне... і зміцнити партійні кадри..."
Тим часом полковник Добренький і товариш Худобченко наближалися один до одного зі швидкістю, що дорівнювала сумі швидкостей їх машин. І ось уже ЗІС-101 та полуторка порівнялися і зупинились, перегородивши всю дорогу. Добренький вистрибнув з машини, а Худобченко поманив його пальцем.
— Куди прямуєш, козаче?— запитав Петро Терентійо-вич, доброзичливо дивлячись на запухле від пиятики обличчя полковника.
— Дезертира їдемо судити, Петре Терентійовичу,— шанобливо відповів Добренький.
— Дезертира? — звів брови Худобченко.— Чи ж не Чонкіна?
— Чонкіна,— кивнув полковник, дивуючись, що сам товариш Худобченко чув таке непримітне прізвище.
— Ага... так...— задумливо бурмотів Худобченко, озираючи опасисту фігуру свого земляка.— Ось шо, козаче, ти зараз туди не їзди. Справа Чонкіна відкладається. Там скоро діла будуть серйозніші. Так шо повертай голоблі. Пойняв?
— Пойняв! — виструнчився Добренький.
— Ото й харашо,— сказав Худобченко і знехотя підняв свою пухку руку, з одного боку, ніби вітаючи полковника, а водночас даючи знак шоферові рухатися далі.
Одразу ж після бюро Єрмолкій мав намір повернутися в редакцію, але дорогою його перехопив і затягнув до себе додому Сергій Никанорович Борисов. Там, запропонувавши гостеві випити й закусити, Борисов довго й плутано розводився про те, що в районі не все гаразд, що негаразди ці починаються від самого верху і що партійна преса зобов'язана врешті-решт зайняти позицію чітку й непримиренну. Якщо подивитись на те, що відбувається, чесно й без упередження, пояснював Борисов, то ми побачимо, що справи в районі просуваються не настільки благополучно, як це зображується на сторінках "Більшовицьких темпів". На сторінках тихо та любо, а в житті кояться справи, з одного боку, незрозумілі, а з іншого,— надзвичайно вміло кимось організовані. І в цій ситуації кожен має визначитись і визначити власне ставлення до того, що зараз відбувається.
— Врахуй, Борисе,— натякав Сергій Никанорович,— в житті кожного партійця бувають хвилини, коли треба зробити вибір: або — або, на того скакуна поставити чи на іншого.
Уся ця розмова залишила в душі Єрмолкіна відчуття гидливості й тривоги, а згадка про коня й зовсім вибила його з колії.
— Я все зрозумів,— сказав Єрмолкін Борисову.— Все буде зроблено, як ви бажаєте,— додав він, хоча й сам не розумів, що говорить, що обіцяє, що саме буде зроблено.
У пригніченому настрої Єрмолкін вийшов від Борисова і повертався до себе в редакцію, коли уздрів картину, що вразила його.
Прихилившись до стіни громадської вбиральні, стояла худа жінка, босоніж, в самій спідній сорочці. Вітер задирав поділ комбінації, відкриваючи гострі й сині від холоду, коліна. Покірно дивлячись на спрямовані на неї дві цівки мисливської рушниці, жінка боязко, але наполегливо казала:
— Пашо, прошу тебе, скоріше, мені холодно.
— Нічого,— відповідав прокурор Євпраксеїн,— на тім світі нагрієшся. Там тебе чорти на пательні зігріють.— Він перехопив рушницю зручніше, приклався щокою до ложа.— Іменем Російської Радянської Федеративної...
— Павле Трохимовичу,— торкнув його за рукав Єрмолкін.
Не опускаючи рушниці, Павло Трохимович покосував згори донизу на Єрмолкіна, ніби намагаючись зрозуміти, звідкіля з'явилась оця перешкода.
— Що вам потрібно?
— Ви хочетеЛї розстріляти?
— А у вас є заперечення?
— Ні, ні, що ви! — квапливо запевнив Єрмолкін.— Справа, як то кажуть, сімейна. Я зі своєю дружиною також ось... злегка, як то кажуть, погиркався. Тільки...
— Що — тільки?
— Чи не могли б ви розстріляти й мене?
— Тебе? — прокурор опустив рушницю й уважно поглянув на Єрмолкіна, можливо, намагався зрозуміти, чи варто витрачати порох на такі дрібниці.
— Так, мене,— підтвердив Єрмолкін.— Тому'що рано чи пізно мене все одно... А мій син, йому три з половиною роки. Тобто взагалі він зараз на фронті...
— Зрозуміло,— обірвав прокурор.— Ставай до стінки. А ти,— сказав він дружині,— йди додому. Та одягнися, а то ходиш, мов повія, в самій сорочці. Ставай на її місце.
Єрмолкін став і, задерши голову, притиснувся потилицею до мокрої стіни. Він уявив собі, як з двох цівок зараз вирветься полум'я, і, не бажаючи на таке дивитися, заплющив очі. Він не бачив, як прокурор зводив рушницю, він тільки чув, як той декламував чітко й виразно:
— Іменем Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки... Єрмолкіна Бориса... як тебе?
— Євгеновича,— безкровними губами пробелькотів Єрмолкін.
— ...Євгеновича... за те, що гад і сволота, за те, що брехав у своїй газеті, як сивий мерин...
— Так, так,— печально кивнув Єрмолкін,— вся справа саме у мерині.
— За співучасть в убивстві ні в чому не винної людини...
— У вбивстві? — Єрмолкін здивовано розплющив очі.— Я ніколи нікого... Я навіть курку...
— Курку ні, а Шевчука?