Додж

Настала пауза. Марлоу додала: — Коли я кажу «дістати», я не маю на увазі арешт. Ти розумієш, про що я? Вона помітила, що Джессіка носила хрестик, і деякі квіткові композиції в кімнаті її чоловіка також мали цей символ.

Джессіка не вагалася. — Тоні й я — віруючі. Ми ходимо до церкви щонеділі. Я викладаю в недільній школі. «Не вбивай» — це шоста заповідь у нашій церкві. Це означає, що не можна вбивати невинних. Немає правила проти вбивства злих. Що ти хочеш, щоб я зробила?

Тепер, дивлячись на бурхливу воду, Джессіка сказала: — Все вийшло не так, як ми хотіли. Щоб він залишився живим.

— Згодна. Принаймні він проведе решту життя в маленькій бетонній коробці. Це вже щось.

Своєрідна справедливість...

Марлоу знову відкинула розчарування.

— У мене є щось для тебе.

Вона підійшла до пасажирських дверей і відчинила їх. Зняла з сидіння товстий конверт із маніли й простягнула його Джесіці.

— Що це?

— Не відкривай це тут. — Вони були не самі. Між парковкою та лікарнею ходили співробітники, пацієнти, які вже виписалися, та члени їхніх родин.

На круглому, вкритому веснянками обличчі з’явився здивований вираз.

Марлоу сказав: — Це двісті п’ятдесят тисяч доларів.

— Що?

— Я дісталася до будинку Оффенбаха на Трейл-Ридж раніше за поліцейських. У нього була сумка з речами на випадок евакуації. Ти знаєш, що це таке?

— Ми дивилися «Пуститися берега». — Джессіка відповіла. — Але ми не можемо це взяти.

— Це відмиті гроші. Оффенбах ніколи не тримав би готівку, яку можна відстежити.

— Я не це маю на увазі. Просто це не наше.

Марлоу передбачила таку реакцію. У неї був план і на цей випадок. — Є така річ, як фонд компенсації жертвам злочинів. У кожному штаті є такий. Вважай, що це звідти. Реабілітація Тоні обійдеться дорого.

Джессіка дивилася на конверт.

— Якщо не хочеш витрачати ці гроші, використовуй їх, щоб розпалити вогонь у мангалі, коли готуватимеш бургери з оленини.

Конверт зник у її сумочці.

— Ти залишишся тут?

— Ні, я повертаюся до Гопвелла. Округ Вандалія. — Вона розповіла про суд над чоловіком, який, можливо, був одним із спільників Оффенбаха у вбивстві Синтії.

Вона додала: — Факти нечіткі. Я не хочу, щоб невинна людина потрапила до в’язниці. Я не хочу, щоб винна залишилася на волі.

Марлоу обійшла машину з боку водія, помаранчева фарба сяяла на сонці, наче лава.

Джессіка запитала: — Той суд? Він скоро закінчиться?

— Справа передана присяжним. Вони можуть винести вердикт уже сьогодні. А може, й наступного тижня.

— Тоні й я? Ми будемо молитися, щоб Бог подбав про справедливість.

Констант Марлоу кивнула на знак подяки й сіла за кермо, думаючи: «А може, тільки може, вона й справді це зробить».