Додж

Двоє чоловіків у сірій формі кинулися вперед, міцно схопили її за руки й відтягнули.

* * *

— Водій вантажівки повідомив про постріли десь у районі Трейл-Ридж.

Шериф Луї Бреддок стояв, схрестивши руки, прямо посередині запиленої зупинки перед занедбаною халупою. Констант Марлоу гадала, для чого колись використовували цю споруду. Якби це було житло, воно виглядало б не надто привабливо навіть у новому стані.

— Він сказав, що, на його думку, це була гвинтівка. Розумієте, «бум», а не «тріск». Зараз не сезон, тож нам довелося це перевірити. Ви щось знаєте про довгоствольну зброю в цих краях?»

— Ні, шерифе.

Він поглянув на Пола Оффенбаха, якого тримали в наручниках і доглядали медики.

— Тож він не покинув місто.

— Схоже, я була неправа.

Шериф презирливо скривився.

Марлоу поглянув у бік шосе 22. Заступники шерифа тимчасово зупинили рух. На перехресті стояв фургон квітникаря, чорний і запилений. «Квіткарня Генрієтти». Темноволосий водій дивився на метушню, хмурячись.

— Ви захочете, щоб його екстрадували до Іллінойсу, і мені доведеться поговорити з нашим прокурором, але думаю, вона погодиться, щоб ви його спочатку доставили до себе. У нас він затриманий за спробу вбивства та звинувачення у володінні зброєю. У вас повний комплект.

— Дякую. Я дружу з прокурором у Вандалії. Ми подбаємо, щоб він повернувся сюди на суд над Ломбарді.

Бреддок сказав: — Якщо я правильно розумію законодавство вашого штату, агенте Марлоу, в Іллінойсі він отримає довічне ув’язнення, а за спробу вбивства тут — шістдесят років. Цей чоловік ніколи не побачить світ за межами камери.

Рація Motorola на стегні шерифа затріщала від перешкод. Гучно.

— Шерифе, ви там?

— Келлі, я все ще на Трейл-Ридж. Оффенбах буде доставлений для оформлення. Дайте йому тридцять, сорок…

— Шерифе. Сталася несподіванка.

Голос диспетчера звучав непевно. Зазвичай вони були спокійнішими. Щоб працювати в службі 911, треба бути особливою людиною.

— Продовжуйте.

— Це Томас Векслер. Він мертвий.

Шериф кілька секунд мовчав. — Гаразд. Чому б вам не продовжувати?

— Застрелений. Він був на Клемент-роуд біля світлофора. Схоже, хтось під’їхав і вистрілив у бічне вікно.

— Так само, як застрелили Тоні, — промовив Бреддок, наче до себе.

— Шість куль. Малий калібр. Схоже, двадцять п’ята.

— Де саме на Клемент-роуд?

— На тій ділянці вздовж заповідника. Біля Осеола-Трейл.

— Тож камер немає.

— Жодної.

— Хто-небудь щось бачив?

— Поки що ні.

Бреддок запитав: — Коли це сталося?

— Піт думає, що годину тому, а може, дві.

— Я приїду, як тільки закінчу.

— Гаразд.

Він повернувся до Марлоу, подивився їй в очі, що були на двадцять сантиметрів нижче його. — Ти чула?

Важко було не почути, з такою гучністю.

Вона кивнула.

— Буду з вами відвертим, агенте Марлоу. Де ви були останні дві години?

— Не пригадую, крім того, що намагалася його знайти. — Вона кивнула в бік Оффенбаха, який, як виявилося, дивився на неї поглядом, що не випромінював ані краплі емоцій. Мертві очі, — подумала вона. Мертві очі.

Поклавши руки на стегна, Бреддок оглянула хатину та зарості чагарників і ліан за нею. Рослинність нагадувала їй землю, що межувала з її власною ділянкою, яка розташовувалася на півдорозі між Чикаго та кордоном штату Вісконсин. Будинок був бунгало, дуже старим. Щодо самого двору, як спереду, так і ззаду, вона видалила траву та замінила її гравієм, покладеним на пластикові листи, щоб придушити бур’яни.

— Якби я перевірила реєстри вогнепальної зброї, чи знайшла б я, що ви коли-небудь купували пістолет двадцять п’ятого калібру?

— Ніколи. Немає зупиняючої сили. Тільки триста вісімдесят, дев’ятка і сорок п’ять ACP.

— А… — Бреддок поглянула на яструба, що неквапливо кружляв над головою. — Стрілець був розумним. Ймовірно, залишався у своїй машині. Усі гільзи опинилися там, тож йому не довелося витрачати час на те, щоб підбирати їх з землі.

— Це логічно, — сказала вона. Багато вбивць було спіймано завдяки відбиткам пальців, залишеним на гільзах, викинутих з їхньої напівавтоматичної зброї. Вони витирають зброю, але не думають про те, щоб почистити гільзи.

Бреддок тихо сказав: — Я запишу ваші показання про те, що тут сталося, агенте Марлоу. А потім, думаю, я хотів би, щоб ви покинули округ Гарбінгер.

Вона знизала плечима. — Мені немає сенсу тут залишатися.

* * *

— Ти влучно стріляєш, — сказала Констант Марлоу Джесіці Ломбарді, коли та передала їй зелений футляр із гвинтівкою «Вінчестер 70». — Ти влучила саме туди, куди треба.

Жінка відповіла: — Ми полюємо на оленів, щоб прогодуватися. У Тоні є рецепт рагу, який… Я хотіла сказати, що він просто божественний. Недоречний вибір слів.

Дві жінки стояли на парковці біля лікарні, поруч із водоспадом, який був справді чарівним, хоч і не таким великим.

Вода, прозора, як відполіроване скло, падала й падала, розбивалася, знову згущувалася й перетворювалася на веселки щоразу, коли сонце пробивалося крізь прогалини в щільних хмарах.

Марлоу поклала гвинтівку та ящик з боєприпасами у багажник і закрила кришку.

Після того як вона дізналася від Тоні про попередні зв’язки Оффенбаха з округом Гарбінгер і про будинок Коттерів, вона придумала свій план.

Від Джесіки вона знала, що у Векслера є люди в окружних установах. Вони знатимуть, що треба зателефонувати йому, якщо хтось прийде з запитами про Оффенбаха та будь-яку нерухомість, якою він або його родина могли володіти. Або принаймні якщо приїжджий почне задавати дивні запитання.

Марлоу припустила, що це була «Дівчина з True Crime», що було розчаруванням. Але вона давно дізналася, що те, що бачиш, не завжди є тим, що є насправді.

Векслер, мабуть, зателефонував би Оффенбаху, щоб повідомити, що Марлоу дісталася до будинку Коттерів.

Чоловіки влаштували б на неї пастку на Трейл-Ридж, знаючи, що вона підкрадеться до будинку, щоб убити його.

Пастку, яку вона використала б проти них.

Потім Марлоу пішла до Джесіки — останнього шматочка пазла. Вона згадала, що Бреддок казав, що й Тоні, й Джесіка — мисливці. Тож вона запитала: — Допоможеш мені зловити того, хто застрелив Тоні?

— Оффенбаха? — Її грізні очі засяяли. — Звичайно, допоможу.