Страница 8 из 77
Металеве ліжко на веранді — літній варіант для сну. Стіл накритий клейонкою в сині квадратики. Відчиняємо наступні двері — темний коридор. Тітка несміливо ступає вперед, а ми за нею. Борис крутить головою і шукає щось очима. Нахиляється до мого вуха: «Цікаво, де золото?».
Я поблажливо хитаю головою. Борис стукає по стіні, що в коридорі, прикладає вухо, кудись вслухається. Присідає, мацає плінтус.
Серж закочує очі й шарпає на себе двері, що ведуть із коридора кудись — тільки б очі цього не бачили. Виявляється, двері з коридора ведуть у велику кімнату. Або ж на велику хату, як казала би баба Ганя. Кімната стоїть порожня, лиш на стіні висить вишита картина — вицвілі рожеві троянди на чорному полотні, а біля стіни — велика руда шафа.
Борис зазирає під картину, акуратно знімає її зі стіни і мацає пальцям картонну оббивку позаду. Розчаровано вішає картину назад.
Серж дивиться на нього, як на маленького Наполеона з палати номер п’ять.
Тітка заходить у велику кімнату з іншого боку, крізь ще одні двері, й озирається:
— Тут колись на стінах багато вишитих картин висіло, одна така гарна, моя улюблена, за мотивами пісні «Несе Галя воду», дівчина така файна із відром біля криниці й козак біля неї, як барвінок в’ється. А ще були кошенята в кошичку. І яскраві квіти… Нічого нема…
— Є вицвілі трояндочки! — радісно оголошує Борис.
Якби Серж міг зараз випустити зі своїх очей лазерні інфрачервоні промені, ними він спалив би Бориса на шкварку.
Я бачу, що Борис не встиг закінчити свою інспекцію простору на предмет панського золота, зокрема, бачу, як конозить йому ота велика шафа. Але він тримає себе в руках. При тітці вимацувати все підряд не сміє.
— А ще фотокарточки такі були на стінах. Як картина наче велика, у рамці дерев’яній, а під склом багато маленьких фотокарточок одна біля одної, ми картини ті не забирали із собою. Може, де викинули їх, кому потрібні усі ці чужі незнайомі люди?.. — зітхнула тітка й підійшла до шафи.
Борис напружився як струна.
Тітка Мальва відкрила шафу.
Борис витягнув шию в неї поза спиною.
Шафа виявилася порожньою. Якийсь пасок від квітчастої сукенки лежав. І стара ялинкова іграшка, несподівано. Так ми ще трохи походили напівпорожніми кімнатами, ліжка стояли в іншій, там же — невелика тумба. Схоже, що хата зовсім трішечки віджила, коли з’явилися в ній знову люди, але зараз не зберегла вже ані запахів, ані звуків. Суцільна порожнява.
Борис рипав-скрипав заслонками в грубі. Мацав дерев’яні віконні рами. Він вперто хотів щось знайти, а щось вперто не знаходилося. Поки тітка перебирала якісь дрібнички в старій кухонній шафці, побитій шашіллю, Борис встиг вимацати всю веранду, піднятися нагору й спуститися драбиною вниз із горища.
Тітка знайшла старі поіржавілі формочки для випікання печива: серце, квітку й зірку. Так зраділа, як дитина, довго крутила їх у руках, а тоді поклала собі до кишені. У коморі знайшла вишиті картини — котиків у кошику і Галю з коромислом. Не могла повірити своїм очам, почала метикувати, як же має забрати їх із собою до Канади. А тоді глянула на сходи, що вели на горище, і схвильовано видихнула:
— Мені ще туди треба.
— А там нічо нема, я вже там був! — безпосередньо й радісно прокоментував Борис.
— Я буду на вулиці! — шарпнув на себе двері Серж, якому вже явно підгоріли нєрви від Боркиної поведінки.
— Я маю забрати там дещо, — промовила тітка й полізла на горище.
Борисові очі загорілися, і він уже, було, простягнув свою ногу знову до драбини, але я спинила його, смикнувши за рукав, і білками витріщених очей донесла меседж про те, що іноді треба мати якусь елементарну повагу й дати старшій людині, яка через сорок років доїхала нарешті додому, час і спокій. Відтак ми з Борисом теж вийшли на вулицю, де застали Сержа, який обшкрябував свої черевики об металеву шкрябачку — і так, і сяк! — явно отримуючи від цього задоволення. Побачивши нас, він вдав, що розминає руки й ноги.
«Ну шоооо ви тааам? Чого мовчите?!» — дзенькнуло повідомлення від Цвіти.
Я негайно відстрочила відповідь, аби не томити дитя: «Поки нічого не ясно. У мертвого Мирона були. Зараз у хаті. Золота не знайшли:)».
«Я намагаюся випитувати все у баби Гані. Тримайте ж мене в курсі!» — негайно прислала Цвіта у відповідь.
Минуло добрих десять хвилин.
— Ну де вона там запропастилася? — нетерпляче зайорзав Серж, бо вже явно знудився, а тому дістав телефон і почав переглядати тіктоки дотепних вчителів англійської мови (насправді — ні, не дотепних).
— Вивчаєш жарти напам’ять? — підколов його Борис.
— Ебаут іт кант бі енд ленгвідж[1],— реготнув Борис.
— Бред оф сів кейбл![2] — Бориса вже було не зупинити.
Раптом він вкляк, витріщив очі від якоїсь страшної здогадки й підвів голову до даху хати.
— А шо як вона там повісилася?! — і Борис повернув до нас сповнені жаху очі.
— Кгхмгзб! — хрюкнув Серж нервовим сміхом. — Ти дурне? Людина в такому віці перлася три дні на перекладних в Україну, шоп тут повіситися?! Ти реально дурне.
— Піду гляну, — включила я голос розуму, але серце вже калатало від Борисових фантазій.
Я перелякано зайшла у хату.
— Тітко Мальво? — гукнула я.
У відповідь тиша. Але ж, мабуть, вона на тому горищі мене не чує.
— Тітко Мальво? — випхала я свою голову й носа у квадратний отвір горища.
І обледеніла.
Тітка Мальва незворушно, наче мумія, сиділа на якомусь куцому ослінчику, щоками її котилися сльози, а на колінах у неї звивалася велетенська чорна змія!
Мені закололо в п’ятах і потемніло в очах і тільки дивом я втрималася на тих сходах, щоб уже за мить, коли гаряча хвиля страху відхлинула мені від голови, зрозуміти. Змії не водяться взимку. Змії також не бувають волохатими. А на колінах у тітки — та сама її дівоча коса, яку колись давно вона відрізала на знак протесту перед від’їздом з України.
— Я знайшла її, — прошепотіла тітка, притискаючи свою косу до грудей, і шморгнула носом. — Я її знайшла.
Ми вступили в баби Ганіну хату аж по обіді. Тітка Мальва так і тримала свою косу в руках, Борис із Сержем здригалися щоразу, як дивилися на неї. «Воно ж як із фільмів жахів, слухай», — шептав мені Борис на вухо ще дорогою зі старої тітчиної хати до автівки. Баба Ганя, як побачила, сплеснула руками й швиденько перехрестилася тричі, приказуючи своє коронне «свят-свят-свят».
— Бачиш, Ганю, не дарма мені той сон снився. Дочекалася таки мене моя коса, дочекалася.
І тітка, в чому була, взута й одягнена, мовчки сіла за стіл.
— Так, хлопці, ану-но, біжіть врубайте ногу на холодець, бо баба вже не годна тим тузати. Отамо сокира лежить на віранді, а нога в мисці на кухні. Там на дворі пень стоїть, один рубає, другий збирає…
Борка витріщився на бабу Ганю, бо очікував, що вона ж його, найменшенького, зараз мала б якнайшвидше голубцями нагодувати, а не відправляти сокирою махати.
— Шо ти, Борка, на мени дивися, скажи спасібо, шо курці голову рубати не посилаю, а тіко ногу свинячу на холодець.
Борис шумно видихнув і пішов на веранду шукати сокиру. Серж поплентався на кухню й уже за мить вийшов звідти з синьою полив’яною мискою й ратицею, що стирчала з неї догори.
— Йдіть-йдіть, хлопці, а ми собі, дівчатка, тутай у хаті будем собі шось рихтувати, — баба Ганя підморгнула нам і витягнула шию подивитися, чи повиходили вже хлопці й чи зачинили за собою двері.