Страница 76 из 77
— А заколідуйти шє ви, вуйку, — шос мені закортіло дослухати вуйкову коліду, шо він почєнав удень. — Ту, шо ви вдень почєнали.
Їго очі задоволено усміхнулиси.
— Памнітаєш, Міхєйле, «Нову радість…»?
— Та чиго бим ни памнітав?
— Нє, але не церковну, а бандерівску.
— І ту памнітаю.
— А ти, Маріко? — вуйко звернувси до баби.
— Йой, нашо вам то, — махнула руков баба. — Колідуйте церковну.
— Ні, давай, Міхєйле… — сказав вуйко Юра, й вни завели.
— А вібороли! — сказав довольний вуйко Міхєйло. — Хлопці ишли на смерть і гинули. Сиділи криївками, аж доки їх гет не віловили й ни перебили.
— Та ни всіх, — заперечив вуйко Юра.
— Ни всіх. Багато в Сибірах відсиділи ти й вернулиси, богу дєкувати. Але я то кажу, шо за шо УПА бороласи, то й віборола. Тогди хто би сказав, шо буде Україна, ти й така велика? А тепер є! Ясно, шо маскалота наслідила, ти й шє довго треба буде за ними чєстити, али такої України, як тепер, шє ни було.
— О, я памнітаю, як партизани били руских на Кородистім, — озвавси дідо. — Це було сорок п’єтого року на саме Відорші.
— То на Кородистім були рускі? — здивувавси я.
— Йо, їх було дев’їтьдісєть. Закватирували в школі. А партизани їх оточєли й зачєли стрілєти. А ті собі відти стрілєли. Так шо кулі летіли аж до нас туда. Я пшов там д’дорозі подивитиси, як стрілєют, а це кулі почєли бриніти такі коло мене. Лиш бринь — і в землю. То я вже тогди пшов у хату. Але видів, як штири руских впало. А потому рускі пішли в той бік, звідки в них стрілєли, і почєли палити хати. Штєфанічєного першу запалили. Вітак зачєли палити в Сеньки Кирчікової, шо Дмитро Федорів тримав доньку її. Запалили туда за рідом шос сім хатів. То до двечіру стрілєли. Тогди був найбірший бій у Брустурах. Доти ни було і після не було. Космачами туда було, а тут ні.
— Ану пускай стакан, — вуйко Юра звернувси до діда, коло икого стояв пугарик[20] з горівков.
— Дай Боже, — дідо напивси до вуйка Юри, перехилив стакан, втерси рукавом і закусив сушеницев з вару. Тогди стрєс стакан і насипав горівки вуйкови.
Вуйко пустив далі, і так обійшло колом — дідо, вуйко Юра, тато й вуйко Міхєйло. Мама вже пшла вкладати малого Колюся, а баба пішла спати в сусідну кімнату. Я ніби тоже вже пішов до спаня, бо віліз на піч ти й накривси ліжником, але шє не спав, а таки з интересом слухав. Дідо шє мині николи ни розказував про ці кулі, шо бриніли й падали в сніг. Мо, шє шос розкажут. Хлопи при горівці всєкого интересного розказуют.
— Я тоже мав прєчку[21] з рускими, — почєв вуйко Міхєйло. — То вже було дилеко по войні, бо у войну я шє був малий. То було дес у підісєтих. Я тогди був у полонині. Ади таки пас вівці. А наші шє воювали. Хоть було по войні, але партизани собі мали криївки ти й били руских, коли могли. А я шо ходив туда-суда, то мнов перефавали штафети. Аді Андрій Федюків чи Никола Петришин. Вни були ніби на селі прості ґазди, але всьо знали, шо в сіліраді робитси й передавали мнов штафети[22]. А я знав під иков плитов у Ґреготах то лишєти і всьо. Але рускі икос мене віслідили і ймили в лісі. Такі під Веснарьков. Ти й кажут мені, аби казав, де «бандити» ховаютси.
— А ти шо? — дідо з цікавостев слухав.
— А я кав, шо нічьо не знаю. Я перепудивси, — вуйко перевів на мене очі. — Тобі кілько, Иванку, років?
— Шість.
— О, а я був трохи бірший, мав десіть. Мене тогди один взєв за прошивку й потєг до потоку. Там була трохи кирничка і він мене головов у воду. Топив! Я думав, шо мені вже амба. А він тогди мене вітіг і знов питає, де бандити ховаютси.
— Ти й ви сказали? — я дуже переживав за малого вуйка ти й наших «бандитів».
— Ні, я почєв голосити, ти й мене пустили.
— А ви такі не знали?
— Та знав, шо вни мают криївку дес коло Студеного Чуркала, але то не можна було казати, бо їх би віловили.
Вони далі собі шос говорили, а мині все в голові крутилиси слова «не можна було казати, бо їх би віловили». А потому я нагадав собі про магнітофон, шо скоро буду мати. А потому я ніби далі колідував, але вже ходив не селом, а лісами.
Ми з Ильком оба ішли нічним лісом, але ніц не боялиси, бо не було гет темно. Нам файно вісвічював сніг из землі, а шо ліс був доста рідкий, то й місіць з неба. Ми дерлиси такими жбирями[23], шо страшне, але икос віходило пролазити далі й далі. Відкис була страшна сила. Я аж сам із себе дивувавси.
— Ти диви, — казав я Илькови. — Коли ми ходили колідувати на Ґрунь, то я ледви ходив, а тут иду легко, як олень.
— Та бо тут инакше, як було там. Тут ми ни идемо, а линемо.
— Шо робимо? — я шос ни зовсім зрозумів Илькову бесіду.
— Линемо, браччєку, линемо, — усміхнувси Илько.
Я ни видів їго лиця, бо він ишов перед мене. Точніше, ни мав би видіти, але икос видів.
Поки я думав, як це так вішло, ми уже стали перед иковс великов плитов.
— Пускаєте колідників? — зашипотів Илько.
— Пускаємо, пускаємо… — відповіли з-за плити, і вна відхилиласи, як дверцєта.
— Христос си рождає! — привітавси Илько.
— Славімо Христа! — відповів чьоловік, шо відкрив хід.
— Це запасний хід, — говорив він далі. — Перший зверхє, али ми їго на зиму замурували й ни ківаємо. А тут икрас є потічьок, то як крайно треба, можемо ним війти. Ци зайти.
Це було ни шо инше, як справжна криївка партизанів. Може, тих самих, шо їм вуйко Міхєйло носив штафети. Ци тих, шо били москалів на Кородистім, шо видів мій дідо.
Ми пшли за цим чьоловіком вузким проходом і вішли до май біршої кімнати. Там сиділо шє пару хлопів і вечеряли при свічці.
Ми привіталиси, як треба, і зачєли колідувати. І хоть наперед ни договорєлиси, ти й Илько може взагалі тої коліди ни знає, бо й я лиш нині вчюв від вуйка Юри, але оба затігли «Нова радість стала, вже УПА повстала». Ці чьоловіки, шо були в криївці, дуже радісно усміхалиси, бо то вни й були цими вояками УПА.
Як доколідували, то вояки нас закликали до столу.
— Ану лиш идіт, озміт шос.
На столі була пшениця, вар, гриби, і ни лиш такі, шо як боршь, шо любит мій тато, а й квашені, і шє йкіс. А шє були кубаси і студинец. Я чєсто відививси.
— Ну, а як ви їсте кубасу, як то на Світий Вечір має бути пісно? — запитав здивовано.
— Нам можна, — відповів вояк, шо нас стрічєв. — Воїнам дозволено їсти скоромне хокь коли.
— Вири? — мені не вірилоси.
— Йо, наш капелан казав, шо церьквов позволено.
— Нічьо собі.
— Навіть у Великий піст можна їсти скоромне, — вдоволено говорив вояк.
— Ага, можна, лиш би було, — усміхнувси инший.
— Так шо, якшо хочєш у пісні дни їсти кубасу і студинец, то ходи до нас.
— Иванку, иди їж студинцу! — мене розбудив дідів згук.
Я прошумавси, протер очі й підоймивси на печє. Усі за столом сиділи, як сиділи — дідо, вуйко Юра, тато і вуйко Міхєйло. І хата була та, шо була, і вечеря та сама, лиш мижи мисками з піснов їдов стояла миска студинцу.