Не чіпай, то на свята!

Ярослава Литвин Найгірший з усіх Миколаїв

— У тебе було бальне плаття? — спитала Ося. Її насправді звали Катериною Осикою, а Осею стала ще в школі, тут все зрозуміло. З Осею взагалі завжди все було зрозуміло.

— Нє, були чорні шкіряні штани й косуха. А під нею майка з язиком «Роллінг Стоунз».

— І ти в цьому пішла на випускний? — реготнула Ося.

— Ой, не тільки в цьому. Ще в гадах із закльопками й чокері з шипами. І на голові ірокез.

Ося витріщилася на Діну. Діна потиснула плечима. З нею якраз, на відміну від Осі, ніколи нічого не було зрозуміло. Навіть самій Діні.

— А в мене було два плаття. На офіційну частину й на дискотеку, — відказала Ося й лупонула вибивачкою по килиму. Вусібіч розлетілися крихти утрамбованого снігу, вже брудного й чимось схожого на білий шоколад.

Діна теж лупонула. Бо тепер вона жила в Осі й ділила разом із нею всі клопоти.

Раніше в Діни було своє життя, а тепер вона живе життям Осі.

І що цікаво, це Осине прозаїчне життя було не таким уже й поганим, як Діна завжди думала. Бо Діна була богемою, а Ося — працівницею індустрії краси. Можливо, вони б ніколи не пересіклися, якби не евакуція й Ося не вийшла на неї через родичів, почавши буквально тероризувати своїми проханнями чимшвидше їхати й жити у вільній Осиній кімнаті. Діна вважала Осю безсовісною панікеркою і маніпуляторкою, але врешті здалася й поїхала.

Ну, але якби не обставини, вона б так і не познайомилася зі своєю двоюрідною сестрою. На жаль, Ося виявилася того ж віку, того ж зросту, що й Діна, і мало того, що почала звіряти життєві шляхи, ставлячи дивні, несподівані й недоречні питання, щоб відшукати усі-усі точки перетину, але й намагалася одягнути Діну у свої речі.

А Діні прекрасно вистачало того, що вона привезла у своєму рюкзаку. Принаймні так вона казала Осі, коли та примушувала одягнути свої ще новесенькі джинси з бірками, віддала найпухнастіший з усіх досі бачених Діною халатів. І навіть у пориві сестринської любові грозилася зв’язати светр.

А ще в Осі було повно всього. Дев’ять гелів для душу. Рушник для ніг. Рушник для тіла. Рушник для обличчя. І навіть для інтимної гігієни теж окремий рушник. Якби Дінині колишні дружбани з гаража, де в них десять років тому були репетиції, таке побачили, то довго сміялися б. Крім цього, в Осі були реальні валізи з косметикою. Вона казала, що це необхідно, бо вона працює візажисткою. Діна ніби все розуміла, але збагнути не могла — навіщо комусь цілі валізи косметики?! Їй достатньо тоналки й чорного олівця для очей і брів. А іноді губ.

Ну, але це було не найгірше з усього. Найгіршими були килими, які Ося вирішила вичистити саме сьогодні, 5 грудня. Бо сьогодні випав гарний сніг. Такий високий, біленький, що його ніяк не можна було залишити в спокої — треба було витріпати на нього багаторічні поклади пилюки, крихт і волосся.

Ну, але Діна не сперечалася. Бо в неї нічого не було свого, крім рюкзака, ОКР і, можливо, ПТСР. Принаймні так сказала одна психологиня, яку Діна уникала, бо їй незручно було отак брати й грузити якусь людину своїми проблемами.

З Осею вони живуть уже майже дев’ять місяців. І за цей час Діна, завдяки Осі, переконалася, що в неї все не так погано з головою, як можна було б подумати. Вона, на відміну від Осі, не лежить на дивані й не дивиться тупі шоу, де молодята обирають, як витратити їм всі свої гроші: на весілля чи на перший внесок на дім. «На весілля, на весілля», — шепотіла Ося, щоразу нервуючи, наче то йшлося про неї та її Артема. Діна не знала, куди б витратила 35 тисяч доларів, якби вони в неї були, але знала одне: точно не на весілля.

Та й виходити заміж їй загалом і не було за кого.

Вибивши килими, притрусивши їх знову снігом, позмітавши той сніг віником і знову вибивши, Ося примусила тягнути килими додому. Звісно, вона теж тягнула, але тому, хто придумав таку геніальну ідею, в сто разів легше її реалізувати. Принаймні на думку Діни. Вона б ті килими понесла лише в одному напрямку — до смітника.

А тоді Ося засіла у ванній, вимивалася всіма своїми дев’ятьма гелями для душу, робила маски на всі можливі місця, крутилася, пахтилася, фарбувалася. А Діна просто зняла мокрі на колінах рейтузи, повісила їх на батарею й залізла під ковдру.

— Я до Артема, — повідомила Ося, вийшовши з ванни й несучи на собі такий букет ароматів, наче в них вимкнули воду й вона намагалася приховати свою тижневу немитість. А то Діна й сама не здогадалася, куди Ося намилилася. — Мабуть, не прийду на ніч. Суп у холодильнику. Не їж холодний із каструлі, нагрій собі, будь ласка.

Діна гмикнула з-під своєї ковдри.

Коли Ося пішла, Діна акуратним рядком розклала у ванній всі гелі для душу, закрила відкриті пляшечки, вирівняла нерівну поверхню маски для волосся й зібрала всю розкидану по раковині й поличці під дзеркалом косметику. А тоді годину наводила порядки в Осиній валізі візажистки. О Богине, хто бере на роботу таку нечупару?

Потім Діна поїла суп із каструлі, як її просила не робити Ося, і лягла спати на ліжко, навіть не розбираючи його, не знімаючи подушок і покривала, влізши під ковдру змійкою. Діні подобалося жити так, щоб не лишати по собі ніяких змін. Наче час зупинився. Або так, наче її тут немає взагалі. Наче нічого не відбувається.

Бо коли нічого не відбувається, не може статися нічого поганого.

Діна прокинулася близько дванадцятої години. «Нетфлікс» на ноуті показував трейлер невідомого серіалу, котрий прийшов на зміну фільму, який вона проспала.

У вікнах навпроти блимала ялинка. Не така, як ці сучасні — холодним чи теплим сяйвом, повільно перетікаючи хвилями з однієї гілки на іншу. Ні, ця блимала різко, нахабно, кольорово, точно як у дитинстві в бабчиній кімнаті. Те нахабство ялинки було багатообіцяльним, воно розривало дрімоту коротких зимових днів, коли йдеш у школу затемна й вертаєшся з музикалки теж затемна. Блимання означало канікули, буженину із часничком, пакет цукерок, торт «Північний ведмедик» від тітки, скороварку плову від мами, а ще ці стривожені приємними передчуттями й турботами натовпи в магазинах. Мама ніколи не могла вгадати правильної кількості майонезу й запастися в стратегічних кількостях. Тому Діна ходила за ним знову й знову, стояла в довжелезних чергах на базарі, бо на ньому все свіжіше, ніж у магазині, слухала, хто що планує готувати, до кого йти в гості спочатку, а до кого другого, до кого третього й куди на Різдво. Слухала уважно, наче вона сама мала з ними йти і тридцять першого, і першого, і другого, і на Різдво. Переминалася з ноги на ногу, змерзнувши в чобітках — вічно на неї замалих, бо Діна росла не як звичайні діти, стрибками, а постійно. Лише з віком Діна задумалася: а може, у її мами не виходило з розміром чобіт точно так само, як і з кількістю майонезу?

Але навіть якби не майонез, Діна залюбки стояла б у тих чергах, бо їй подобалося відчуття оцього спільного нетерплячого передсмаку. Так, ніби чекаєш, коли звільниться місце на каруселі в парку розваг.

Маленька Діна обожнювала цю сліпу й солодку ейфорію, бо вірила: на неї чекає щось надзвичайне. Можливо, навіть будиночок для Барбі на два поверхи.

Але чуда не сталося. Ані тоді будиночка. Ані тепер. Власне, про тепер вона взагалі не хотіла думати.

Діна взула капці-вуханці, які Ося їй купила щойно по приїзду. Сказала: «На тобі такі кумедні й затишні, шоб ти почувалася, як удома». Діна сподівалася, що новоявлена сестра помилилася з розміром, але ні, капці були точно по нозі — бо в них з Осею був той самий розмір. І зріст, і вік. І навіть колір очей. «Сімейний колір», — пояснювала Ося, а Діна не знала, що їй сказати, бо ніколи не бачила ту, батькову, сім’ю. І батька теж не бачила. Хіба на фотографіях у фейсбуці, коли вже виросла й додумалася його пошукати. Залишила йому один-єдиний палець вгору під фотографією профілю, типу щоб він знав, що вона… А, втім, невідомо чому залишила. Отоді Ося її й виловила й додала в друзі. Видало спільне прізвище.