Страница 40 из 77
Олексій Декань Аватар на Святвечір
Андрійко навмання пробирався через темний ліс, із острахом озираючись навсібіч. Його чоботи глибоко застрягали у в’язкому мокрому снігу. Сніг був скрізь: у штанях, за коміром, стікав тонкими струмочками по обличчю. Андрійко відчув солоний присмак і зрозумів, що то був не тільки сніг, то були його тихі сльози відчаю та злості на самого себе, за дурість і необачність. Він майже був упевнений, що стежка десь зовсім поруч. Та світло кишенькового ліхтарика безрезультатно блукало в пошуках бодай якихось її ознак. Із усе більшим жахом Андрійко переконувався, що в цю хуртовину він не побачить нічого, окрім дерев і незайманого сніжного простирадла.
Він ще сильніше намотав на руку напівпорожній пакет з АТБ, аби жодна сніжинка не потрапила всередину, хоча сніжинки навряд чи могли б зіпсувати його скарб. Рукавички повністю намокли. Сніг налип на шапку, і тепер за вагою і формою вона більше скидалася на тюрбан Алі-Баби з арабської казки — останньої, яку читав йому батько перед сном.
Андрійко, втомлений, зупинився, опустивши плечі та схлипуючи. Йому було сумно, холодно та страшно. Він не знав, куди далі рухатися. І навіть у свої вісім років йому вистачило розуму та смирення, аби визнати, що він безнадійно заблукав.
У Святвечір, коли родина традиційно збирається за столом, весело спілкується, прислухаючись до затишного потріскування дров у каміні, він примудрився загубитися в лісі. Збираючись святкувати Різдво в теплому сімейному будинку, він якимось чином опинився всередині однієї із казок Шехерезади. «Тисяча й одна ніч, або Як дикі звірі загризли хлопчика в темному лісі».
Андрійко сумнівався, що бодай в одній із історій, які розповідала Шехерезада царю, йшлося про сніг, він не знав, чи буває снігова хуртовина в Аравії чи Індії. Але чітко пам’ятав, що майже всі ті історії були доволі криваві та жорстокі, не те що в мультиках. Мамі вони не сильно подобалися, але Андрійко був від них у захваті. Тато завжди читав гучно та виразно, своїм трохи хрипучим голосом. У найбрутальніших сценах він завжди робив паузу й переходив на зловісний шепіт — від цього в Андрійка по шкірі починали бігти мурахи, але одночасно він радісно стискав зуби, стримуючи вигуки, посміхався й хитро прижмурювався. Тато теж підморгував у відповідь своїм єдиним здоровим оком. На місці другого ока в нього був довгий шрам. Тато був військовим, і ось минуло вже майже два роки, як він утратив око на війні. Але він зберіг своє почуття гумору й здатність майстерно розповідати історії.
— Тож жадібний брат Алі-Баби так захопився знайденим у печері скарбом, що забув магічне слово.
— Ото ж бовдур…
— І не кажи…
— Сім-Сім, тільки лох міг таке просте слово забути…
— Так, Сім-Сім, відкрийся… Не лайся при мені. Де ти таке почув?
— Сергій із школи так фізрука називає… То він там помер із голоду?
— Геннадій Петрович не лох, то твій Сергій… сам такий… Ні, не помер із голоду, не встиг.
— Розбійники?
— Так. Вони повернулися. Знайшли незваного гостя і…
— Вбили?! Ото невдаха так невдаха!
— Не просто вбили, — батько понизив голос, схилився до самого вуха Андрійка. І хлопчик із радісним і моторошним передчуттям зрозумів, що зараз буде якась неймовірна рвань, і справді не помилився.
Батько відкрив нову банку дієтичної коли. І зробив великий ковток за мить до того, як холодна солодка піна ледь не полилася на його пальці. Він завжди любив солодке, хоч і хворів на діабет.
Батько прошепотів:
— Своїми гострими, як бритви, шаблями вони його четвертували!
— Це як? — не зовсім зрозумів Андрійко, тому не знав, чи в цей момент мав був злякатися чи здивовано видихнути. Він був професійним слухачем і хотів нагородити батька емоцією, яка б відповідала моменту.
Батько озирнувся, перевіряючи, чи мати не підслуховує.
— Вони його живцем розрубали на чотири частини.
— Жесть! — У Андрійка без перебільшувань перехопило подих. — І він помер?
— Так. Але це не кінець історії. Потім Алі-Баба знайде тіло брата, збере по шматках у мішок і віднесе додому.
— Бо свої своїх не кидають?
— Так синку, свої своїх не кидають. Ніколи.
— То він його поховав?
— Так, але він не хотів, щоб хтось у поселенні дізнався, як і де помер його брат. Тому він таємно запросив ткача до себе додому, зав’язав тому очі, щоб той не дізнався, де він. І наказав йому зшити нитками тіло свого брата.
— Як монстра Франкенштейна?!
Батько знову хитро підморгнув здоровим оком.
Андрійко прижмурився й теж підморгнув у відповідь.
— А розбійники знайшли Алі-Бабу?
— Так. Та користі їм від того було мало. Але цю частину історії залишімо на наступний вечір.
— Спойлер? — почав благати Андрійко, який не любив, коли тато ось так обривав оповідь на найцікавішому моменті. — Ну хоча б один маленький.
Батько зробив останній великий ковток із банки.
— Ну добре, — здався, — ось тобі спойлер: розбійників зварять живцем у маслі. А тепер хутко спати!
Андрійко по-армійськи швидко застрибнув у ліжко й укрився з головою ковдрою.
Тато схилився над ним і лагідно прошепотів:
— Сім-Сім, відкрийся.
Магічна фраза подіяла — і ковдра трохи сповзла, відкриваючи верхню частину обличчя Андрійка. Батько поцілував сина в лоба. Його тепле й колюче лице було таким рідним і таким вольовим. Батько ніколи нічого не боявся. І Андрійко нічого не боявся, коли був поруч із ним.
Але зараз він стояв посеред темного, вкритого снігом лісу й дуже боявся. Він не був героєм у своїй історії. Він хотів лише одного: щоб його знайшов хтось із дорослих. Будь-хто, хто має досвід рятування малих дурних дітей, яким вистачило клепки зійти з приміської дороги, аби зрізати шлях навпростець через ліс.
— Ну і хто тепер лох? — сам до себе звернувся Андрійко.
Більше тут нікого поруч не було. Всі інші нормальні люди зараз гріються в себе по домівках і насолоджуються святковою вечерею.
Хлопчик знову заплакав.
— Допоможіть! — закричав він від відчаю. — Я тут!
Його голос потонув у густій хуртовині. Ніхто його не почує, він приречений замерзнути тут. Може, через декілька тижнів, коли сніг розтане, хтось таки знайде його холодне промерзле тіло, яке все ще триматиме в руці цей дурний пакет з АТБ.
Андрійко від злості лупонув пакетом себе по нозі й умить про це пожалкував. Тверді алюмінієві банки сильно вдарили по коліну.
— Все це через вас!
Раптом Андрійко щось почув. Якесь гуркотіння. Він зачаїв подих і прислухався. Гуркотіння повторилося. Це ж дорога! Якась машина проїхала зовсім неподалік. То, виходить, він не так уже й далеко відхилився від стежки.
Андрійко побіг, падаючи в сніг, підіймаючись і знов падаючи. Але здаватися тепер він не міг. Його обов’язково врятують. Святкова вечеря охолонути не встигне, а мати з дідом і бабусею навіть не збагнуть, що їм треба було почати турбуватися, де це він подівся.
— Я тут! Агов, я тут!
Бабуся діставала із духовки велику запечену рибу. Від її запашного аромату в Андрійка запаморочилося в голові. Мама нарізала салат. Андрійко ліпив вареники. Дід допомагав тим, що нікому не заважав робити їхню справу: пив пиво, сидячи в кріслі, і дивився телевізор.
Дрова в каміні потріскували, стіл був застелений святковою скатертиною.
Андрійко кинув вареники в каструлю з окропом і, весь вимазаний у борошно, але задоволений собою, всівся на стілець перепочити.
— Йдуть запеклі бої за Роботіно, — прокрехтів дід із крісла, не відриваючись від екрана.