Страница 37 из 77
4
— Ну? — перше, що сказав Андрій, щойно Галка витягнула дебелу сумку з їхнього катафалка — сільської маршрутки.
— Все домовлено, не парся, Смичок!
Андрій ухопив сумку, якої обіцяв і пальцем не торкатися, якщо відповідь буде негативною, і подався додому до Галки на крок попереду неї.
— Ей, ти що, образився? Не віриш, чи що? Але є одна проблема, непосильна для тебе.
— Яка? — Андрій ураз став монолітом, який фіг там зрушиш із місця.
— Я не жартую, — відривалася Галка за всі його, Андрієві, тисячі дзвінків посеред дня і посеред ночі, двісті вісім есемесок і одне повідомлення у вайбері.
— Яка? — жилка в нього на скроні пульсувала, і треба було бути хоча б трішки метикованим, щоб утямити, що краще на його питання відповісти.
І Галка була саме така.
— Вона взяла з мене слово, що мого однокласника звати не Андрій. Неясно що тринділа. Але я зрозуміла, що для неї це ім’я фетиш. От знає, що не встоїть і закохається в хлопця, якщо він виявиться Андрієм. Десь так.
— А ти що?
— Ображаєш! — театрально легковажно кинула слово Галка, Андрій же натомість кострубато й невміло хвицьнув її торбегу об каменку, що вона зрозуміла: порожніх баночок мамі не везе й сказане щойно краще уточнити.
— Нічого не сказала, — ображено набурмосилася Галка.
— Нічого?
— Нічого.
От і добре, думав Андрій. Тоталітарні, тьху ти, тотемні штуки не про мене. Обійдуся своїми силами. Хоча про сили час подумати був усього тиждень. Не в качалку ж бігти, аха.