Страница 30 из 77
Звідтоді Світлана не любила денний сон, Дідів Морозів і горщики. Лише дорослою збагнула чому. Добре затямила, певно, що годиною сну недоспану ніч не наздоженеш. І що люди люблять обманювати, навіть коли не знають, навіщо те потрібно. А горщики просто не любила — туди пісяли всі, а вона більше ні.
— Пора вже викидати цей старий мотлох, — подумалось за стару шапку й мулькі спогади.
Андрієві подобалося його ім’я. Це ім’я було так само хорошим, як він сам — просто хорошим і нічого зайвого. Але окрім хорошого імені, Андрій мав і велике прізвище, для особливих випадків чи для чужих людей, як казала мама, — М-И-К-О-Л-А-Й-Ч-Е-Н-К-О — Андрій Миколайченко. Хлопчина неабияк радів із того, що має чогось більше, ніж один. Хоча їхня колишня сусідка тітка Марина якось сказала, тицяючи малому кругленьку цукерку, яка при жуванні чомусь завжди чіплялася та ховалася між зубчиками й потім доводилося довго-довго виганяти солодкі залишки зубною щіткою, що це банальне ім’я і свого сина вона колись назвала Рудольфом, а тепер Рудольфом у неї ще зветься кіт. Бути як чийсь син чи кіт Андрій не хотів, тому, за порадою тата, більше не зважав на слова тітки Марини, але від цукерок не відмовлявся.
Одного разу, здається, це було за кілька днів до вчора, а може, й роки тому, із Андрієм трапилася дивна пригода, після якої він вирішив: помічатиме те, чого раніше не помічав і на що не звертав уваги. Вони ще жили не в хаті в селі, а у великому місті й маленькій квартирі. Над головами не літали ракети й тітка Марина не волала, шукаючи між завалами своїх Рудольфів — кота й сина. Того ранку мама весь час повторювала, що почувається незібрано й сонно, бо не може випити вранішньої кави — електричний чайник відмовився гріти воду.
— От халепа! — бідкалась мама. — Доведеться діставати з полиці старий.
Андрій намагався вмовити чайник, аби той нагрів своє випукле черевце з водою, але чайник відмовчувався. Хлопчикові хотілося нагримати на електричного неслуха, але мама заспокоїла Андрія.
— Не репетуй, дорогенький. Завтра ми підемо до крамниці й купимо новий.
— Ти знаєш, де продаються чайники, і навіть електричні? — запитав Андрій.
— Ну звичайно ж! — розсміялася мама. Вона знала все-все, чи принаймні те, чого не знав малий, і Андрієві це дуже подобалося, адже про оте «все-все» завжди можна запитати в мами. І в тата теж можна, але вдома він бував не так часто, як мама.
— А що буде із цим?
— Його доведеться викинути чи віддати на якусь переробку, тато на цьому краще розуміється. От він прийде з роботи й ми запитаємо.
— Невже цього чайничка в нас більше не буде?
— Утім, буде інший. Не турбуйся.
— А цей… — він підійшов до кухонного прибора, — цей чайник зникне від нас?
— Іноді речі зникають, — зітхнула мама. — І не тільки речі, а навіть люди.
— Хіба усе ламається?
— Так, світ дуже крихкий, — мама трохи помовчала. Андрій помовчав також. Вони удвох стояли й дивилися на зламаний чайник, а він, принаймні Андрієві так здавалося, із цікавістю дивився на них. Тепер вони мовчали утрьох. — Що ж, мій помічничку, — жінка погладила хлопчика по світлій чуприні, — час братися до роботи! Попереду важливі справи!
Андрій теж мав важливі справи, хоч ще не знав, які саме, але точно важливі. Йому кортіло ретельно поскладати вже складені іграшки в кімнаті, тому спершу він їх розкидав. Жваво балакав із кимось у свій іграшковий телефон. Тричі рахував до шести. Грався в кліпання очима перед дзеркалом. Уявляв себе танцюристом і старанно ставав на носочки. Далі уявляв, що вже його ведмедик-танцюрист, і змушував косолапого мовчуна ставати на носочки. Потім довго визначався з новою зачіскою для гривастого лева й знову складав розкидане.
Саме закінчуючи своє велике прибирання, Андрій почув дивний звук, що пронизливим свистом линув із кухні. Хлопчик полишив незавершеними всі справи, забув про клопоти із зачіскою для лева й миттю побіг на кухню. Невдовзі до дивного свисту додалися ще й захоплені зойки Андрія. Він неабияк сполохав маму, котра якраз поливала квіти на балконі. Хлопчина голосно лепетав на всю квартиру щось геть нерозбірливе. Злякана мама прибігла на кухню й помітила, що син голосить до чайника.
— Мамо-мамо, поглянь! — не вгавав Андрій. — Цей неелектричний чайник неначе пташька кричить і кричить. А шье із його дзьоба валує дим! Шье трошки й він вибухне! Зникне серед цього диму! — Андрій пригорнувся до мами й лишень показував пальчиком на галасливу істотку, якою йому видався чайник.
— Заспокойся! Чайник нікуди не збирається тікати й не розчиниться серед диму. Це, до речі, не дим, а лишень вода, яка випаровується. Своїм свистінням чайник кличе нас, щоб повідомити, що вже нагрівся достатньо й ми можемо скористатися його водою. Тільки обережно, близько не підходь і не торкайся, бо він іще гарячий.
— Кличе? Гарячий? Вода? А чьому це вода тікає з чайника? Невже їй затісно всередині? Мало місця?
— Коли чайник нагрівся, воді в його черевці стало надто спекотно й вона вирішила втекти — зробилася парою й вирушила до хмар.
— Про хмари я знаю все! — весело озвався Андрій. — Тато читав мені книжку, де були хмари, сонце, вода й дошьі! Я знаю, шьо хмари мандрують і стають важкі, а потім іде дошь. Це я теж знаю!
Як на свій вік, Андрій знав достатньо, щоб швидко забути про крикливу птаху-чайничок і знову повернутися до іграшок, але не забував помічати усе, що зникає, руйнується, набуває нових форм і барв чи просто змінюється, те, до чого був раніше байдужим. Він із цікавістю спостерігав, як годинник рухає свої стрілки — біжить ніби на місці, але пройдений час уже не віддає, а час — це зовсім не годинник, а ми самі, те, як багато ми граємося, спимо, відпочиваємо, працюємо… Як хмари тікають небом і більше не повертаються, хоча, можливо, й повертаються, але Андрій їх не впізнає, для нього вони завжди нові… Як на його улюблених штанцях з’явилася малесенька дірочка якраз там, де він колінцями повзав по килиму, і хоч мама зашила те все, проте на штанцях залишився невеличкий шрам від гострої голки й тоненької нитки… Навіть як ростуть нігтики на його малесеньких пальчиках і раз на кілька днів мама їх старанно вкорочує, граючись із Андрієм у справжнісінький салон краси. Про усі ці відкриття, а ще про дощ, воду з чайника й новий мультик, який бачив минулих вихідних у кінотеатрі, Андрій завзято розповідав Юрчику Забуваці з квартири 25, але той Андрія майже не слухав, бо слухав якусь нову музику на своєму планшеті.
Тієї ж ночі містом мандрувала гроза. Вона заблукала між високих будинків, низьких трав, сплячих людей, звивистих доріг і яскравих тонкотілих ліхтарів. Дощ стукав у кожне віконце, ніби просячись на ночівлю. Вітер роздмухував тишу й ганявся за хмарами. Андрій не бачив і не чув того всього — хлопчик міцно спав у своїй кімнаті, де йому снилися чайник, Юрчик Забувака, ведмедик-танцюрист і сусідка тітка Марина з цукерками, чи то, здається, тітка Марина сама була цукеркою, але, напевно, зовсім несмачною — кислою або гіркою! То була остання гроза, під розкотисті звуки якої Андрій спав міцно й без страху.
На ранок мама знову була трохи засмучена, але цього разу не через каву, а через квіти, що росли на балконі, хоча раніше вони її завжди тішили. Сильний нічний вітер наробив безладу: позламував зелені стебельця, розвіяв яскраві пелюстки, розбив глиняні горщики. Андрій допомагав мамі збирати зламані квіти.
— Спробуємо зробити із них красивий букет. У всьому є щось хороше, — мама усміхнулася. — Ці квіти прикрашатимуть вітальню.
Андрій узяв до рук зламану квітку й уважно розглядав її. Неочікувано для себе запитав: