Страница 19 из 77
Юлія Мак Я сьогодні з вами зустрічаю Новий рік
09.12.2017
Ми обожнювали із чоловіком прокидатися по суботах після дев’ятої. Розкіш, яку вже не повернути. Я дістала з холодильника п’ять яєць для звичного сніданку. Зачиняючи дверцята ліктем, вкотре посміхнулась фотографії, яка висіла там уже майже рік.
Наша дружна компанія, яку ми лагідно називали «Щаслива сімочка». І Влада завжди виправляла: «Яка мусово скоро стане вісімкою». Люди на світлині обіймаються, тримаючи келихи ігристого та виразно щось вигукуючи. Судячи з ялинки, блискіток і округлих відкритих ротів, було зрозуміло, що всі кричали «З Новим роком!».
Засновниками нашої сімки були ми з Владою, коли 2009 року зустрілися на першому курсі університету. Згодом впустили туди її молодшу сестру Діану, яка, як нам здалося, уже дозріла до дорослого життя з розмовами про чоловіків, алкоголь і офісні плітки. Довічний абонемент отримали й наші чоловіки — мій Северин і Віктор Діанчика, які теж стали хорошими друзями. Згодом довершили список колеги Влади — подружжя Пархоменки Валерія та Сашко.
Нам усім було близько 30. Такий солодкий період. Ти вже почав розуміти свої мрії, навчився ставити розумні цілі та впевнено крокуєш до їхньої реалізації. Пізнаєш світ і себе. Є час на читання, ютуб і спорт. Дітей народжувати лінь, хоча й треба. Друзі ж у цій круговерті самореалізації посідають перші місця.
Щоранку я усміхалася цій фотці на холодильнику, пригадуючи, як минулої новорічної ночі дівчата підготували хлопцям змагання «Міцні яйця». Кожному на пасок прив’язували одноразовий пакетик із двома курячими яйцями. Хлопці повинні були битися ними із зав’язаними за спиною руками. Чиї яйця лишаться цілими, той і виграв. Щоправда, переможцю тоді просто пощастило: на початку гри його знудило і він весь час просидів у туалеті.
— Улянко, зернятко моє, — звернувся Северин, зазираючи на кухню, — давай швидше, нам скоро виходити.
Сьогодні ми із друзями тягнемо жереб, де ж цього року святкуватимемо. Вже чотири роки поспіль наша компанія зустрічає Новий рік у когось удома. Двічі відзначали в Пархоменків, у їхній розкішній чотирикімнатній квартирі на Подолі. Ще двічі — у Шевченків, точніше, в заміському будинку Діаниних батьків. Це був просторий і дуже затишний будинок у селі Підгірці неподалік Києва. Поки тато з мамою відпочивали в закарпатському санаторії, ми, як у підліткові часи, раділи «пустій хаті». Поки нам і Владі щастило й жодного разу не доводилося першого січня знімати дощик і кольоровий папір хлопавок із шафи та люстри.
Щойно сіли із Северином у машину, я одразу увімкнула підігрів сидінь:
— Ну як так? Навіть природа нахабним чином краде меджик муд. Снігу, ти де? — бурмотіла собі під ніс.
— Що ти завелася з тим новорічним настроєм? У кожному закладі, офісі вже встановлені ялинки та лунає новорічний плейліст, який ще встигне набриднути за місяць, — уже роздратовано промовляв чоловік.
— А де ми сьогодні зустрічаємося? — перевела я тему.
— На Оболоні, в «Тірамісу-Бар», десь неподалік парку «Наталка».
Ми вже не уявляли, як то можна проводити вихідні чи свята без «Щасливої сімочки». Кілька років поспіль разом їздили відпочивати в Одесу, на Шацькі озера та за кордон. На зимовий період переходили в хатній режим — грали в «Мафію», чимчикуючи від однієї хати до іншої. То була ціла подія, адже ми не лише вдавали мирних жителів, а ще й смачно ласували фірмовими стравами тієї господині, яка приймала цього разу на своїй території. Чого ми лише не їли: лазаньї, вареники, печені, пасти з креветками та пюре з котлетами. Логічно, що ці здибанки ніхто не міг пропустити. Навіть якщо хтось хворів, то приповзав у захисній медичній масці, сідав за окремий столик і, наминаючи, грав віддалено.
Ми припаркувалися одночасно із Шевченками. Віктор допомагав Діані вийти з машини. Він тягнув її за руку, ніби розкачував, перед стрибком. Зазвичай подруга граційно виходила з автівки: з-за відчинених дверцят водійського місця спочатку показувалась довга нога, потім рука з каблучкою, а затим, ніби пава, і вся Діана. Але останні кілька місяців вона віддавала перевагу їздити на пасажирському сидінні, щоб кермо не притискало вагітний живіт.
З вереском я підбігла до неї, щоб обійнятися. Ми всі з нетерпінням чекали на перше малятко нашої компанії, але мовчки усвідомлювали, що це дитятко вщент розіб’є наші традиції та впровадить нові.
— Привітусики-лялюсики, — прикладаючи вухо до Діаниного живота, бубніла я.
— Уль, пора тобі прийняти, що там хлопчик, — жартувала подружка.
— А раптом щось ще зміниться?
— Бачу, третє УЗД із чіткою чоловічою ознакою тебе не переконало.
Коли ми зайшли в кафе, Пархоменки та Влада вже гортали меню. Інтер’єр закладу був виконаний у рожевому, бежевому та бірюзовому тонах. Складалося враження, ніби сидиш у зефірці. Зимові дрібні ліхтарики покривали велику барну стійку, а біля вікна стояла висока штучна ялинка, прикрашена масивними рожевими іграшками та пухнастими гірляндами. Звісно, грав Сінатра та його Holy night.
Після звичних обіймів усі по черзі запитували Діану, як вона себе почуває, хоче сісти біля вікна чи, можливо, біля стіни. Перші два місяці після оприлюднення новини про поповнення подруга мужньо витримувала додаткову опіку, але згодом почала дратуватися. Тому ми домовилися, що робитимемо ці надмірні знаки уваги, лише вітаючись із нею, а потім уявлятимемо, що вона звичайнісінька українська пані без ознак додаткового життя всередині.
— Сашко, ви вже щось замовили? — запитав Северин у Пархоменка, поправляючи нагеленого чуба.
— Ми всім замовили. Хлопцям — по великому яєчному сніданку, дівчатам — сирники, Діані — яєчню та сирники, адже в ній ще сидить хлоп. Хтозна, що вона сьогодні захоче, — сам сказав і сам пореготав Пархоменко.
— А я з учорашнього дня мрію поснідати карбонарою, — сідаючи навпроти вікна, протараторила Шевченко. — Навіть по дорозі сюди зробила замовлення по телефону.
Влада весь час вела відверто емоційне листування в телефоні. Вона то червоніла, то голосно тицяла пальцями в айфон, то нервово пила воду.
Я піймала її погляд, коли вона вчергове схопила склянку, щоб зробити ковток, але та була порожня. Оскільки Влада сиділа з другого боку столу, то розмова наша була простою: вона лише кивнула на моє німе запитання і я зрозуміла, що листувалася з Павлом.
— Пропоную не затягувати, а одразу визначитися із місцем проведення новорічної вечірки, — дістав свою червону шапку з балабоном Сашко.
— Зачекай! — підскочила Валерія. — Папірці з адресами в кишені пуховика.
Пархоменко швидко дістала заздалегідь підготовлені записки та вкинула в шапку.
— За традицією витягає наступну оселю для святкування той, у кого тусили минулого разу. Шевченки, хтось із вас повинен це зробити.
— Нехай Діанка тягне, — махнув рукою Віктор.
— Та, — втягуючи спагеті, нерозбірливо пробурмотіла Діана, — я ж зайнята. Зараз ще сирники піднесуть. Давай ти.
Кучерявий друг без зайвої інтриги за першу секунду опустив руку в шапку, за другу оголосив: Василя Касіяна, 2/1.
Усі почали радісно гомоніти. Усі, окрім нас із Северином. Ми несамовито любили друзів, але саме цього року не хотіли витягнути свою адресу. Причина занадто примітивна: другого січня нам обом потрібно було виходити на роботу в той час, як усі друзі мали зимові канікули до п’ятнадцятого.
Діанка побачила наші зніяковілі обличчя і зайшлась сміхом. Під час вагітності вона мала дивовижне гоготіння, немов якийсь чолов’яга з тридцятирічним стажем куріння вселився в тіло нашої вродливої Діани. І коли ми чули цей басистий звук, всіх накривала ще дужча хвиля реготу. Це виглядало та звучало вкрай незвично.