Страница 16 из 77
— Я був у шоці пів року. Ніяких ознак і натяків на те, що в неї хтось є або що між нами щось не так, зовсім не було. Я багато разів умовляв її повернутися. Але вона ні в яку. А потім ще завагітніла від нього. Вона не хотіла цього, але вирішила залишити дитину. Навіть після цього я багато разів дзвонив їй і говорив: повертайся, будь ласка. У нас же діти. А вона щоразу відповідала — ні. Ну й через якийсь час я вирішив, що досить. Утомився. Раніше все сподівався, намагався, а зараз уже все, не треба мені, щоб вона поверталася. Я ж учив психологію. Там описують три стадії стану, коли від тебе пішла кохана людина. 1. Спочатку мозок шепоче заспокійливі думки — це просто заскок і бзик, це у всіх буває, все минеться й вона повернеться. 2. Потім настає депресія, плач і пасивність. 3. А після цього починається гнів — заєбала вона. Гнів у цій ситуації небезпечний, тому що ти можеш начудити такого, що потім будеш шкодувати все життя. Але водночас гнів дає енергію вибратися з усього цього.
Ми довго про це говорили і їли скислий суп. Слава богу, хоч проносу потім не було. Зате порозумілися чудово. У людей у всіх країнах і містах схожі думки, бажання й ситуації. Просто в одних країнах люди бідніші, а в інших багатші. Але це означає лише те, що в багатших більше часу й місця в мозку на те, щоб займатися хуйньою і тими самими схожими думками й бажаннями.
Прийшов на ярдсейл, який проходить на території Станиці. Тут усі такі гарні. Продають одяг, біжутерію, книжки, картинки, компакт-диски та інше барахло. Тусовка, на якій ще й можна заробити на пиво й хот-дог.
Цей центр у них узагалі охуєнне місце. Петанк, безкоштовна веломайстерня, сад, дитячий майданчик, у приміщенні сцена, кімната для ночівлі гостей, бар. Роби, що хочеш.
Чоловік і дружина з Ірану продають іранську їжу. Алекс познайомив мене з ними. Імен не запам’ятав. Але вони сказали, що скоро їдуть в Україну, бо в чоловіка в Одесі живе купа родичів. Алекс купив мені рис із куркою. Смачно, але порція невелика.
З ким мене тут Алекс не знайомить, усі кажуть, що знають мене й чули про мене різні історії. Не можу навіть уявити, що їм розповідали. А ще мені злегка незручно, що я цих людей не знаю або не пам’ятаю.
Повернувся «додому» й познайомився з Юраєм і Сімоною, вони винаймають кімнату на верхньому поверсі будинку Алекса. У Сімони дуже красиві очі й усмішка, але некрасиві пальці. Не розумію, як це може бути.
Їли незрозумілу кашу і якесь проросле насіння. Юрай із Сімоною приготували, вони завжди такими штуками харчуються. Я люблю пробувати невідомі страви, але сказав їм, що це все настільки корисне, що мені одразу ж треба випити пива й закурити, щоб відновити баланс шкідливого й корисного в організмі.
Юрай розповів, що був один раз в Ужгороді років вісім тому й у нього, п’яного, вкрали паспорт. І він цілком серйозно вважає, що хтось досі їздить по його паспорту через словацький кордон.
Карін вже явно й відкрито з Алексом. Радий за них. Особливо після розмови про всю цю драму. Може, так і мало статися, і то давно.
Готувався до лекції.
Хвилююся й п’ю пиво для сміливості. Хоча ніби вже не раз її проводив і це розважальна лекція, а не промова перед вченою радою на захисті диплома з антропології. Ну і який сенс хвилюватися? А ніякого. Але нервовій системі видніше — вона пройшла еволюцію і краще знає, чому треба боятися публічних виступів. Так шо в мене нема іншого виходу, крім як продовжити пити пиво й ще раз переглянути матеріал — для ілюзорної впевненості.
Лекція пройшла добре, усі сміялися. Прийшло чоловік п’ятнадцять, бо Алекс написав у фейсбуці про лекцію всього за п’ять годин до початку. Майже пишаюся, що моїх знань словацької мови цілком вистачило для переказу всіх історій про панків, хіпі та наркодилерів. От тільки постійно забував, як правильно словацькою «мильні бульбашки». Виявилося — bublinki. Щось середнє між «блінчики» й «бублики», тому й плутався.
Після лекції курили траву з чуваком на прізвисько Opica (óпіца) — мавпа. Це слово я запам’ятав назавжди після перегляду на словацькому ТБ фільму «Планета мавп», який мене в юності дуже вразив.
Потім пив пиво з Марком і угорською дівчиною Орші. Пізніше Алекс розповів, що Марк дивний чувак. Колись він був багатим — круті тачки, квартира у Відні, красива girlfriend із Америки. А потім якось різко прогорів і став грати на гітарі з капелюхом на вулиці. Але зараз ніби все налагодилося, грає в гурті, навіть заробляє музикою і їздить в турне.
Марк не хотів говорити зі мною словацькою, говорили з ним і Орші англійською. Він не знав про лекцію і висловлював жаль, що не потрапив на неї. Запитав, про що я розповідав, ну і я не втримався і показав йому свої книжки, він реально здивувався і купував мені ще й ще пива.
Коли бар Станиці зачинився, Марк повів мене в інший. Дорогою купив ще пива й розпитував про книжки. У тому барі ми стали біля стійки, де тусувалися двоє дівчат із п’яним лисим чуваком. Він став агресивно чіплятися. Доєбався до мене фразою, яку я ще як наїзд не чув:
— Ти вуха миєш?
Не знаю, чи реально він заглядав мені у вухо, і не пам’ятаю, чи було воно брудним, але мене це запитання, поставлене неодноразово, смішило. Він явно вважав, згідно з місцевими поняттями, що жорстко грубить мені. Для мене ж це звучало на рівні «дай прикурити». У його системі цінностей навмисно зачепити мене плечем — це в розумінні українських гопників відпиздити мене до непритомності.
Але Марк ще від самого початку розговорився з дівчатами, представив мене як письменника й попросив показати їм мої книжки. Вони їх із цікавістю гортали й запитували, що написано тут, а що написано ось тут. Я сміявся й розповідав. А коли гопник став дойобуватися, дівчата захищали мене, недбало його посилали й говорили мені «а, не звертай уваги». І лисий чувак реально замовкав на кілька хвилин, але потім знову починав верзти якусь тупню. Потім він спитав:
— А що, ти з України?
— Так.
— А скільки місяців ти вже тут працюєш?
— Я тут не працюю, позавчора тільки приїхав і скоро поїду.
Очевидно, вживу він бачив українців лише у вигляді заробітчан.
Коли сп’янілі чувіхи відволіклися на свої розмови, чувак набрид, а ми з Марком допили пиво, він запропонував іти в інший бар. Ну ок. Похитуючись, вийшли, але в який бік іти, він не пам’ятав.
— Ок, давай підемо праворуч.
— Давай.
Ми ходили туди-сюди, продовжували пити пиво й нарешті побачили бар у кінці вулиці.
— Пішли туди, — сказав Марк.
— Як хочеш.
Але він звернув у протилежний бік і я так зрозумів, що він передумав. А мені було байдуже, куди йти: ми вже досягли тієї стадії взаєморозуміння й легкості, коли будь-яка наша фраза викликала сміх і живий відгук у співрозмовника.
— Марк, а де ти збираєшся святкувати Новий рік?
— Хм, ще не знаю. Я це вирішу 31-го. А що?
— А давай разом відсвяткуємо?
— О, давай.
У той момент нічної ейфорії я вирішив, що це найкращий варіант для святкування.
Ми бродили, говорили, пили й знову опинилися біля того бару, чию вивіску вже бачили, але не пішли туди.
— Ну що, сюди?
— Так ти ж сюди не хотів.
— А я думав, це ти сюди не хотів.
— Ахаха. Ну давай зайдемо.
Але всередині голосно грала страшна попса, а від цього о третій годині ночі я завжди тупію. Мабуть, я скорчив незадоволену гримасу, бо коли Марк глянув на мене, то сказав:
— Ну якщо не хочеш, не зайдемо. Але це останній у місті бар, який відчинено у такий час.