Страница 14 из 77
Фух, усе минуло. Повезло, це чудо якесь. Завантажуємося назад в автобус і їдемо.
О 9:30 виїхали, об 11:30 пройшли обидва кордони. А ще 80 років тому тут, саме в цьому місці, ніякого кордону не було. І нічо, жили люди.
Прийшли есемески від водафона — 50 гривень за одну хвилину вхідних і вихідних дзвінків. Ну бля, дохєра же ж. Чому їм не вистачає 10–20 гривень за хвилину? Ну дзвонили б люди частіше, а не тільки коли абонент помирає один у лісі чи перед самогубчим стрибком у прірву вирішив попрощатися з родичами.
Читати, спати. Стреси позаду. Хоча стрес ще можна заїсти й бутербродом. Інколи здається, що цивілізація для цього й розвинулася — щоб робити людям стрес і давати їм можливість той стрес заїдати. Цікаво, що сказав би на це Дарвін.
Кошице вже близько. Серпантин. Згадався Lunik. Багато хто бував у Кошице, але не всі чули про район цього міста, де компактно й щільно живуть роми. Він називається Lunik 9. Років чотири тому мене повіз туди на екскурсію двоюрідний брат. З машини ми не виходили. Нас і без того оточили цікаві діти з кульками клею в руках.
Якщо не прикрашати, це, власне, циганське гето. Мікрорайон побудували в 70-х. Він розрахований на проживання 2400 осіб, але 2010 року там було зареєстровано 6600 мешканців, із яких близько третини — це діти. У середньому в одній квартирі живе 14–16 людей.
Там є невелика поліклініка, де лікують ромів і їхніх дітей. Її грабували так багато разів, що всю, від низу до верху, покрили товстими ґратами, аж до самого даху.
Коли я був там, гори сміття доходили до четвертого поверху. Наживо все це дуже вражає, м’яко кажучи.
Після сну хочеться просто втупитися у вікно й ні про що не думати.
Прибули. Усі кудись біжать, але вони дорослі люди й це їхній вибір.
Дорогою з автовокзалу на залізничний бачив бійку п’яних бомжів і випадково зустрівся поглядом з одним з учасників. У нього було класично розбите око й він поманив мене пальцем. Типу — приєднуйся, чувак, ми тобі покажемо, що таке словацьке привокзальне життя. Ага, мене тільки пальцем помани і я побіжу антропологією займатися. Соррі, ковбой, я вивчаю інші, не привокзальні розділи антропології.
Перед касами стоїть високий божевільний у ковбойському капелюсі й, експресивно жестикулюючи, спілкується з уявним співрозмовником. Welcome to Кошице.
Я знову в рідному, бля, залі очікування, де був не раз. Wi-fi слабий. Доредагував і надіслав для одеського медіапорталу замовлений текст.
Купив у супермаркеті пиво Argus. У черзі на касу переді мною стояла дуже товста тітка й купувала багато сала.
Поїзд запізнюється. Сотня людей стоїть і дивиться на табло. Тут так заведено. Коли написали, шо платформа № 1, усі ломанулися, як ненормальні.
У купе зі мною — троє тинейджерів із ротами, що не закриваються ні на секунду, ромка з пляшкою коли й жінка з рожево-салатовими нігтями. Голод — не тітка із салом, і в мене не було іншого виходу, крім як з’їсти свої срані бутерброди на очах у всіх. Хоча я, хай би як пафосно це прозвучало, люблю їсти на самоті. Але на мене ніхто не дивився — це давно люди в поїздах читали, говорили, дрімали й дивилися на природу за вікном. У наш час усі дивляться в телефони.
А гори тут красиві. Востаннє бачив Високі Татри, коли їздили на типу з’їзд творчої молоді в лісові котеджі під містечком Дольни Кубин. Пам’ятаю, робив там футболки, нас годували м’ясом тричі на день і ми збунтувалися. Після цього стали робити вегетаріанські сніданки.
Балакучі тинейджери змінилися іншими балакучими тинейджерами. Якісь вони всі не те, щоб негарні, але якісь напівкрасиві, чи що. Не можу вловити, у чому тут справа. Головна їхня краса — у молодості та свіжості, а от усе інше якесь непропорційне. Чи це мені просто таке купе дісталося?
Вершини Татр укриті хмарами. По всьому горизонту гори й ліси, але не бачив жодної лисої гори з пнями після вирубки. Хоча дерев у Словаччині точно більше в перерахунку на душу населення, ніж в Україні. Але товарняки з лісом таки бачив. Хоча звідки везуть ліс — це питання.
А ще бачив електроопори з гострими штирями, спрямованими вгору, щоб лелеки на них не гніздилися. Як так можна? Лелеки приносять людям дітей, а люди їм за це роблять антигніздові стовпи. Я б на місці лелек перестав людям дітей носити. Нехай самі єбуться.
Коридором пройшла орава школярів. Вони злякалися чогось і кричали на весь вагон «пані вчителька, пані вчителька!!!». Після них з’явилася компанія підлітків із шумним музоном із колоночки. Деякі пасажири просили вимкнути, але ті віджартовувалися й відповідали, що десь там когось побили. Вічна підліткова пригода — бійка. Дивлячись на тинейджерів, віриш, що первісні люди жили зграями.
А ця книжка Мейсона Каррі — це вобщє. Остаточно переконався, що без алкоголю, кофеїну та інших стимуляторів не було б ні літератури, ні мистецтва, ні музики. Ну не те, щоб зовсім не було, але набагато менше й набагато нуднішої якості. Головну роль у цьому всьому цирку, ясно, грав і грає алкоголь — 66 % великих творців байдуже чого за останні пів тисячі років пили немало, багато або дохуя.
Давно вже помітив, що за звичками людей, атмосферою в поїзді й на вокзалі, в магазині й на касах — Угорщина та Словаччина дуже схожі. Хоча недолюблюють одне одного, як і всі сусіди.
Іде по вагону дредаста дівчина. Демонстративно несе пів пляшки горілки й пів пляшки пепсі. Й активно щось кричить. Вона ще не п’яна, але дрінк у руках дає їй типу право кричати дурниці й бути не такою стриманою, як завжди. Як ті, хто без дрінка. Тобто горілка, показана всім, дає їй право на іншу роль, роль п’яної — і вона цю роль сумлінно виконує. Точно так само вона буде сумлінно виконувати роль офіціантки, якщо на канікулах піде працювати в бар.
Хороший добрий Алекс, обіцяв прийти мене зустріти на вокзал. А я, свиня, нікого на вокзал зустрічати не ходжу. Ні, ну ходив там кілька разів англійців зустрічати, бо вони б узагалі заблукали й зникли безвісти.
От і Жиліна. Погода тут така ж сіра й безсніжна, як в Ужгороді. Алекс зустрів і повіз до себе на машині. У нього великий приємний будинок із садом. Практично ідеальне місце. І мені навіть виділено окрему кімнату.
Говоримо з Алексом словацькою, але інколи він переходить на російську, яку вчив у школі.
— Які плани на сьогодні? — питаю.
— Йдемо в місто, покажу тобі оновлену синагогу, там ми зробили культурний центр, а мої друзі відкрили бар. Потім буде показ фільму, там же. Ну а ввечері будемо сhl’astat’.
Мені подобається це останнє слово. От ніби й не дуже воно мені знайоме, але зразу ж інтуїтивно розумієш, що означає. Хоча не думав, що воно пишеться саме так.
Синагога реально крута. Після війни комуністи зробили тут кінотеатр. А на початку дев’яностих його закрили й будівля занепала. Але активісти роздобули довоєнні фото й відреставрували все максимально наближено до оригіналу. Роботи ще не закінчені, а бар хоч і готовий, але ще не відкритий. Хоча Алекса там усі знають і пива випити вдалося.
У невеликому залі починається показ двох артових фільмів. Але прикол не в самих фільмах, а в оптичній конструкції проєктора під назвою archeoscope, яку зробив чех Ян Кулка, він же буде крутити кіно.
Фільми описувати немає сенсу, їх «зняли» під час вивчення роботи цього галюциногенного апарата — там просто миготять кадри, плями й тіні. Усе побудовано на особливому візуальному ефекті, коли в певному алгоритмі працюють чотири проєкційні об’єктиви, у кожному з яких свій фокус і фільтр.