Страница 2 из 26
+
РОСА І КАМІНЬ
+
У далекому лісі, де сосни шепотіли молитви вітру, а струмочки співали "Господи, помилуй", стояв величезний Камінь. Він був вищий за березу, ширший за дуб і твердіший за кремінь. Камінь пишався собою: "Я вічний! Ані дощ, ані вітер, ані навіть блискавка мене не чіпатимуть!"
Вранці на його плечах, як перлини, сяяли крапельки Роси. Вони були крихітні, прозорі, і з першим променем сонця зникали, залишаючи лише легкий блиск.
– Ха-ха! – гримів Камінь. – Ви, росинки, слабкі, як пір'їнка! Я стою вічно, а ви – раз, і немає вас!
Росинки не гнівалися. Одна з них, найстарша, на ім'я Крапелька, тихо говорила подругам:
– Не сперечайтеся з ним. Господь учить: "Блаженні лагідні, бо вони успадковують землю". Ми робитимемо свою справу – любити і напувати квіти.
Щоранку росинки збиралися на тому самому місці – на маленькій западинці в боці Ка -меня. Там вони капали, капали, капали.
Минув рік. Камінь все реготав:
– Бачите? Нічого ви не зробили!
Минуло десять років. Камінь почав помічати, що западинка стала трохи глибшою.
– Це вітер! – бурчав він. – Або мороз!
Минуло сто років. Упадина перетворилася на справжню ямку. У ній збиралася вода, і в ній відбивалося небо.
Одного разу навесні, коли ліс розквітнув пролісками, Камінь раптом відчув… спрагу. Так-так, камінь може жадати! Він побачив, як у ямці хлюпається чиста вода, і в ній плаває крихітна рибка, яку приніс птах.
– Звідки це? – здивувався Камінь.
Крапелька, що вже давно стала частиною хмари, але все ще пам'ятала Камінь, спустилася до нього у вигляді легкого дощу.
– Це ми, росинки, – прошепотіла вона. – День за днем, рік за роком, ми капали з любов’ю. Не для того, щоб тебе перемогти, а щоб подарувати життя.
Камінь замовк. Вперше за тисячу років він не захотів хвалитися.
– Я був гордий, – сказав він тихо. – Думав, що сила – у твердості. А ви... ви були м'якші за пух, але сильніші за мене.
З того часу Камінь змінився. У його ямці завжди була вода – для птахів, для зайченят, для втомлених мандрівників. А вранці росинки сідали на нього не як на ворога, а як на друга.
Лісові діти – білочка Марічка, зайчик Петрик та їжачок Федір – приходили до Каменя грати. Вони пили з його чаші-ямки та чули, як він розповідає:
– Запам'ятайте, малюки:
Гордість – як камінь, твердий, але самотній.
Лагідність – як роса, слабка, але жива.
Любов – як крапля за краплею: не поспішає, не кричить, але зрештою пробиває навіть граніт.
А коли сонце піднімалося високо, Камінь шепотів росинкам:
– Дякую вам. Ви навчили мене бути добрим.
І росинки сяяли, як маленькі зірочки, бо знали: Господь дивиться на них і посміхається.
Якось у ліс прийшов хлопчик Іванко. Він заблукав і плакав біля коріння старої ялинки. Камінь побачив його і покликав:
– Не бійся, малюку! Іди до мене.
Іванко підійшов. Камінь показав йому ямку:
– Попий водички. Вона солодка, тому що в ній – любов росинок.
Іванко напився і раптом почув голос:
– Іванку, йди на звук струмка. Він виведе тебе додому.
Це була Крапелька, що стала хмаринкою, але все ще дбала про лісових дітей.
Іванко пішов і невдовзі побачив маму. А коли вернувся в ліс подякувати Каменю, той сказав:
– Бачиш, синку? Навіть камінь може стати добрим, якщо поруч – лагідні серця.
З того часу в лісі з'явилася традиція: щоранку діти приносили до Каменя квітку чи ягідку. А Камінь зберігав їх у своїй ямці, як скарб.
І ліс жив щасливо. Бо знав:
Маленьке добро, яке повторюється щодня, сильніше за велику силу, зроблену один раз.
А росинки? Вони, як і раніше, з'являються на світанку. Тільки тепер Камінь зустрічає їх не глузуванням, а тихою молитвою:
– Господи, благослови цих крихт. Вони навчили мене любити.
І сонце, піднімаючись, висвітлює їх усіх – Камінь, росинки, квіти, дітей – і ліс співає:
"Блаженні лагідні… блаженні миротворці… блаженні чисті серцем…"
+
ПОДАРУНОК СТАРОМУ ЛІСУ
+
Жила-була дружна родина лісових звірят. Жила вона у самому серці дрімучого лісу, де берези шепотіли з вітром, а сосни тягнулися до самого сонця. Незабаром мало прийти найрадісніше та світле свято – Великдень, Воскресіння Христове. Прокидалася від зимового сну земля, на прогалинках несміливо пробивалася перша травичка, і птахи виводили такі дзвінкі співи, що здавалося, наче саме повітря бринить від щастя.
На великій галявині, яку всі називали Серцем Лісу, зібралися звіри. Мудрий старий Філін, який багато знав і читав стародавні книги моху, запропонував:
– Друзі! Давайте прикрасимо нашу галявину до великого свята! Нехай кожен принесе сюди найкрасивіше, що має – в дарунок лісу і на радість один одному!
Звірята зраділи і тут же розбіглися хто куди.
Шустра білочка принесла жменьку золотистих кедрових горішків. Вона акуратно розклала їх біля найбільшого пня.
– Вони виблискують, наче маленькі сонечка! – промовила вона.
Птахи: синички, снігурі та зяблики – принесли свої найяскравіші пір’їнки: блакитні, жовті, червоні. Вони вплели їх у гілки берез, і ті стали схожі на святкові вербочки.
Зайчик приніс перші весняні квіти – ніжні білі проліски. Він поставив їх у маленьке дупло наче в вазу. Навіть серйозний борсук притягнув красивий блискучий камінчик, відполірований дощовою водою.
Всі трудилися, метушилися, хвалилися своїми подарунками. І тільки маленький їжачок на ім’я Проша стояв в стороні і сумно зітхав. Він дивися на горішки, пір’їнки і квіти та розумів, що у нього немає нічого особливого, нічого красивого, чим би він міг прикрасити загальну галявину.
У нього не було яскравого пір’я, він не вмів збирати горіхи так спритно, як білка, а його голки були сірими і колючими. "Я, мабуть, найбільший їжак-невдаха у світі, – подумав Проша, і на його оченята навернулися сльозинки. – Нічого не можу подарувати нашому лісу".
Він тихесенько побрів геть з галявини, щоб ніхто не помітив його суму. Йшов він стежинкою, похнюпивши носа в землю, і гірко зітхав.
Раптом він почув схвильовані голоси. Це мурахи бігали навколо свого зруйнованого мурашника. Якийсь необережний звір зачепив його лапою, і весь складний мурашиний дім просто розсипався.
– Біда! Біда! – метушилися мурахи. – Ми не встигнемо все полагодити до свята!
Проша вмить забув про свій смуток.
– Не хвилюйтеся! – сказв він. – Я вам допоможу.
Він був хоч і маленький, але дуже акуратний. Своїми лапками він підняв великі гілочки, склав одна до одної голки хвої, допоміг відновити стіни мурашника. Мурахи радісно закивали головами:
– Дякуємо тобі, їжачок Проша! Ти справжній друг!
Проша усміхнувся вперше за цей день і пішов далі. Його смуток потроху розсіювався, наче ранковий туман.
Незабаром він почув тихий писк. Біля великої калюжі на листочку сидів маленький жучок в синьому плащі і гірко плакав.
– Що трапилося? – запитав їжачок.
– Я ненароком впав у калюжу, – схлипував жучок. – Я геть мокрий, мої крильця стали важкими, я не можу злетіти. А мені необхідно швидше потрапити до своїх діточок!
Проша не роздумуючи, підійшов до калюжі, обережно нахилився, піддів жучка своїм вологим від води носом і переніс його на сухий пагорб.
– Ось, тепер висохнеш на сонечку і полетиш, – сказав їжачок.
– Ой, спасибі тобі! – просипів жучок, розправляючи крильця. – Ти врятував мене!
Проша кивнув головою і побіг далі, відчуваючи в своєму серці маленьку іскорку тепла.