...I жодної версiї!

16

А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто. Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до «зайця»: "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, — усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.

Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом «Salamander». Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.

Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження…

Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.

Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї…

Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.

…Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.

Не приїхала з Одеси i дочка Вiта, яка напередоднi з'явилася у матерi i, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесi з поїзда з сильною кровотечею i вiдвезено "швидкою допомогою" до гiнекологiчного вiддiлення лiкарнi. У день похорону матерi вона iще була там i слабувала пiсля невдалого аборту…

Ганна Кiндратiвна у чорнiй хустинцi iз скорботним виразом на обличчi сидiла у похоронному автобусi поруч Дмитра Iвановича i журно дивилася на грубо вистругане вiко, що закривало труну.

Живих квiтiв i вiнкiв не було. Час зимовий, та й хто мiг їх принести! Ганна Кiндратiвна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квiтку. I тепер цей єдиний дарунок лежав на трунi, погойдуючись разом з нею. Стара жiнка час вiд часу пiдхоплювалася, поправляла квiтку, щоб вiд тряски вона не впала на пiдлогу.

Дмитро Iванович якраз не любив зрiзаних квiтiв. Руженi вiн якось сказав, що, поглядаючи на букети, вiн не може звiльнитися вiд думки, що краса i нiжнiсть їхня незабаром зiв'яне, коли згниють i перетворяться на прах. I жiнка, знаючи це дивацтво Коваля, нiколи не вимагала вiд нього таких подарункiв. Вiн i у своєму садку не зрiзував квiти, залишаючи їх засихати на коренi аж до наступної весни.

Звичай проводжати померлих квiтами нагадував йому, признавався Дмитро Iванович, древнiй ритуал, коли у могилу воїна-вождя вiдправляли i його дружину, рабiв, коня… А тепер, у наш гуманний час, всiх їх замiнили квiтами, але й квiти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю… I у той далекий iсторично час, i нинi нi у дружини, нi у рабiв, нi у квiтiв не було вини, а коли немає вини, то не має бути й кари…

За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз… Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.

"Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, — з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з «невигiдним» похороном, — чи не забагато?"

Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.

У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:

— До готелю?

— Оформимося пiзнiше, — вiдповiв полковник. — Я не втомився. Поїдемо до управлiння.

— Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, — доповiдав дорогою старший лейтенант. — Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi-надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, — iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї — аж до постачання її продуктами.

Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.

— До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? — спитав вiн.

Старший лейтенант розвiв руками.

Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.

— З Вiтою я сам розмовлятиму, — сказав полковник, вислухавши Струця. — Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде…

Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням — товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, — уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.

Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.

I раптом у нього промайнула iдiотська думка: "А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? — I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. — Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки…"

Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:

— Здрастуйте! — I вiдразу додав: — Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я…

— Сiдайте, — зупинив його майор, показуючи на стiлець.

Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.