...I жодної версiї!

Дмитро Iванович не раз помiчав, що люди, захопленi улюбленою справою, мало придiляють уваги своєму побуту. Втiм, подумав вiн, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесi, а тут була в неї тiльки майстерня…

Час минав, Коваль усе сидiв у Ганни Кiндратiвни, в її суцiльно захаращенiй старим манаттям кiмнатi. Знов i знов питав жiнку про одне й те саме, сподiваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Вiн усе намагався зрозумiти, кому була потрiбна смерть Христофорової, кому перебiгла дорогу ця рiшуча, настiйлива, але не зла, роботяща жiнка? Кому кравчиня так заважала, що вирiшили позбавити її життя?

Нехай смiшно думати, що своїми вiдвiдинами вiн накликав бiду на цей дiм, як вважає Ганна Кiндратiвна, але якесь невизначене почуття незручностi вiд тої хвилини, як дiзнався про загибель кравчинi, й досi не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свiдка. Яка з його дiй могла дати таку страшну реакцiю? А може, таки справа не в iсторiї з Журавлем, а в чомусь iншому? I стався випадковий збiг у часi з якимись поки що не вiдомими йому подiями?

Пригадалася остання бесiда з Христофоровою, її раптова розгубленiсть перед тим, як покинула кабiнет. Картав себе, що не зацiкавився несподiваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам'ятi кожне слово, намагаючись вiдновити усю розмову, i не знаходив у нiй нiчого нового.

Дмитро Iванович губився у здогадах. Але вiн не любив вiдступати перед невiдомiстю. I тому з такою прискiпливiстю, щоб не сказати набридливо, напосiдав на стару iз своїми запитаннями. Сподiвався, що вона, i насамперед вона, зможе пролити хоч якесь свiтло на загадкову подiю, на особу i зв'язки своєї сусiдки.

Вiн уже вiдправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з мiсцевим карним розшуком зiбрав вiдомостi про Христофорову, зустрiвся з її донькою Вiтою, яка чомусь не приїхала на похорон, i розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогоднi увечерi й сам збирався туди виїхати.

Коваль поглянув на годинник. Мав час до вiд'їзду i вирiшив ще трохи затриматися у Ганни Кiндратiвни.

Оскiльки старенька нiчого нового розповiсти не могла, ще раз повернувся до вiдвiдин Килини Христофорової невiдомим чоловiком.

— Так ви кажете, Ганно Кiндратiвно, — чорнявий, високий, ошатно вдягнений?

— Це хто? — не вiдразу зрозумiла жiнка.

— Та той самий, якого Килина Сергiївна «паном» назвала i якому ви якось дверi вiдчиняли. Говорили, що декiлька разiв до вашої сусiдки заходив. Певно, залицявся. Жiнка вона була приємна, гарна… До того ж самотня…

— Не знаю, — знизала плечима стара. — Я у такi справи носа не встромляю.

— Ну, а що ж iнше? Не плаття собi замовляв!

— Та хiба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два i все. Тi рази тiльки на щiлинку свої дверi прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як i всiх, у кiмнату веде. Я й не цiкавилася далi. Яке моє дiло?

— А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?

— Нi, — заперечила жiнка. — Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi — мороз…

— Очi у нього свiтлi?

— Наче… Я ж вам говорила…

— Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?

Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:

— Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.

— От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його «паном» назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?

— Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна… Навiщо йому було таке злодiйство творити… Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.

— Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.

— Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.

— А у цього що написано?

Стара здивовано поглянула на Коваля.

— Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?

— Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" — це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець… Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.

Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.

— До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, — хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.

Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.

Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:

— Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати — або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?

— Ви хоч бачили його?

— Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась… Пробачайте, але нiчого не помiтила… А може, це i не з нашого поверху, хтозна… У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..

Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою…

15

I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.

На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.

Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.

За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.

Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко — чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.