...I жодної версiї!

Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, нiби не помiчає тяжчої вiдчуженостi спiвбесiдницi.

— Ну, а «пана» все ж таки бачили, Ганно Кiндратiвно? Який вiн з виду? — поцiкавився вiн.

На очах жiнки виступили сльози.

— Що вже тут говорити, кого шукати…

— Еге ж, — зiтхнув полковник. — Дуже шкода людини. Молода, енергiйна… I трудiвниця. Нiяк не зрозумiю, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла…

— Знайшлись, виходить, такi, — стара стрепенулася. — Недарма ви випитували про неї та про її справи… А бандити услiд за вами. Вона знову скрушно похитала головою.

— От я й хочу розiбратися, — пiдхопив розмову Коваль, — хто ж це мiг бути? Чужiй людинi Христофорова, певно, дверi не вiдчинила б.

Ганна Кiндратiвна скинула з голови хустку, оглядiлася навколо, немов у своїй кiмнатi могла щось нове побачити або чогось боялася.

— Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. — Навiть менi, сусiдцi, кожного свята що-небудь дарувала… Усiм догоджала… А от провести в останнiй шлях нiхто не прийшов! Ох, люди, люди…

Загату мовчанки прорвало, i Коваль зрозумiв, що Ганна Кiндратiвна розповiсть i все, що знає сама, i те, чого не знає, але наслухалась з iнших уст.

— Хто ж мiг пiднести на неї руку?! — продовжувала жiнка. — I не було ж нiкого, я майже цiлий день з дому не виходила, нiкого не бачила… — Старенька нiби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. — Сусiди? Та якi ж сусiди?! Тi, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирi, крiм мене, нiкого не було. Зубний лiкар з вiдпустки ще не повернувся… Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара i безсила, могла її на пiдлогу кинути? I навiщо, чому?! — Вона перехрестилася i суворо глянула на полковника.

— От нам i треба з'ясувати: хто i чому, — сказав Коваль, не вiдповiдаючи на риторичне запитання старої. — Тому я до вас i прийшов, Ганно Кiндратiвно, i ви менi повиннi допомогти.

Жiнка згiдливо закивала:

— Звичайно, звичайно!

— Отже, як кажуть, повернемося до наших баранiв. Тобто до «пана» та iнших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього "пана".

— Так. Пам'ятаю, вiдчиняла йому дверi. Вiн подзвонив до Килини Сергiївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусiдки немає. Вiн пiшов собi. Високий, одягнений модно, в дублянцi.

— Якого вiку?

— Не старий. Так, може, рокiв на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очi, здається, свiтлi, суворi, навiть вродi злi… Я ще подумала, чого вiн так витрiщився, хiба я винна, що Келi немає.

— Чого-небудь особливого, примiтного не впало в око?

— Нi, людина як людина.

— Коли вiн заходив?

— Тижнiв зо три тому.

— А останнiми днями? Десь у суботу або, може, й у недiлю?

— У суботу не бачила… А в недiлю, кажу ж, нiхто взагалi не приходив.

Три тижнi тому? Це було ще до загибелi Журавля i Христофорової. Нi, Дмитра Iвановича найбiльше цiкавили субота i недiля, i насамперед, звичайно, — недiля.

— I бiльше нiхто з чоловiкiв до неї не ходив?

— Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею iнший i зайде… А так — усе жiнки… Ну, та це не жiноча справа — убивати… Це тiльки якийсь здоровань може, та й то не кожний…

Коваль був згоден з Ганною Кiндратiвною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жiнка вона була не з слабеньких, i нападником швидше за все був чоловiк.

— Знаєте кого-небудь iз чоловiкiв замовниць?

— Не придивлялася. Килина Сергiївна у коридорi їх не залишала. Вiдразу до себе заводила. А я на її дзвiнок рiдко показувалася. Просто часом долiтала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.

— А от у суботу або недiлю хто ж все-таки до неї заходив? — знову за своє брався Коваль.

Вiн пригадав недiльний ранок у Жашковi, де перевiряв роботу райвiддiлу, не здогадуючись, що в цей час у Києвi, буквально у нього "пiд носом", убивають свiдка в справi, якою вiн займається. I вiд цього йому ставало боляче не тiльки за Христофорову, але й нiяково за себе, за якийсь свiй промах. Вiдчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю — уже не тiльки в iм'я всезагальної справедливостi, але й як свого особистого кривдника.

— I у суботу, i в недiлю, повторюю, чужих не було, — зiтхнула стара. — Вiта, дочка Килини Сергiївни, правда, приїздила. У неї теж якась бiда. Чути було, як вночi плакала, мати лаяла її, я тiльки не втямила, за що. А потiм i Килина Сергiївна заплакана ходила. Перед обiдом вони десь зникли, а увечерi Вiта поїхала назад, у свою Одесу, хоч мати просила її залишитися на нiч. Це я чула, бо вони розмовляли у коридорi… У недiлю я весь день вдома була, — повторила Ганна Кiндратiвна, — тiльки на хвилинку вранцi вискочила у центральний гастроном, тут поряд, — вона показала рукою кудись у стiну, — на Хрещатику. Туди привозять «Черкаський» сир. Не кисленький, просто солодкий. У недiлю його завжди продають. Постояла я в черзi недовго. Правда, заглянула ще у м'ясний вiддiл, хотiла курку купити, але там теж черга, i я пiшла додому. Прийшла, дивлюсь: у Килини Сергiївни вiдчиненi дверi. Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або iще десь, дверi забула. Потiм дивлюсь: нi на кухнi, нi в туалетi немає. Що таке? Пiдiйшла до дверей — тихо. Зазирнула i ледве не знепритомнiла… Не пам'ятаючи себе, вибiгла до лiфта, кличу людей, сусiдiв знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам вiдомо, дореволюцiйний, на кожному поверсi по однiй квартирi… Вiд них i подзвонила в мiлiцiю. У мене немає телефону, тiльки у неї. А зайти в кiмнату я не могла — мене й досi трусить, як у лихоманцi. Навiть коли її забрали i повезли, мiсця собi не знаходила, боялась залишатися одною у квартирi, а спати й не задрiмала. На усi засувки кiмнату свою зачинила, вночi, пробачте, в туалет вийти не виходила. I свiтло цiлу нiч не гасила. Як вимкну, так у темрявi її бачу… Голова й зараз ще не моя — горщик на плечах, та й годi!.. I нащо було менi ходити за сиром! — щиро бiдкалася стара. — I не хотiлося ж iти, наче передчувала…

Коваль мав сумнiв, що стара своєю присутнiстю могла попередити трагiчний перебiг подiй. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподiвано. Тому що на задуману справу iз зброєю йдуть з якимсь iнструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.

Учора, пiсля того, як повернувся з моргу, вiн разом iз Спiваком ще раз оглянув кiмнати загиблої. Дмитра Iвановича не дивували небагатi меблi цiєї квартири, яка мала двi кiмнати: одну бiльшу, метрiв тридцяти, в якiй кравчиня працювала i в якiй її знайшли мертвою, i маленьку, на п'ятнадцять метрiв, спальню.

Дмитро Iванович не був тут у першi хвилини, коли приїжджали слiдчий Спiвак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-кримiналiст. Але на фотографiях, вже проявлених i показаних йому, бачив абсолютно точно зафiксовану картину, яку першою побачила Ганна Кiндратiвна, а потiм оперативна група, що приїхала на її дзвiнок.

Килина Сергiївна лежала на пiдлозi у великiй кiмнатi, уткнувшись головою в опалювальну батарею, пiд якою розпливлася пляма кровi.

У великiй кiмнатi, якщо не рахувати досить майстерної копiї картини Айвазовського "Дев'ятий вал", стiни були голi. Анi килима, нi будь-яких прикрас. У невеличкiй склянiй гiрцi сиротливо стояв розмальований японський сервiз. Правда, на пiдлозi у спаленьцi лежав товстий, у зелених тонах, в'єтнамський килим, приємно гармонуючи з двома iмпортними крiслами та диваном, обтягненим шовком, якi займали увесь простiр кiмнатки. А у великiй кiмнатi нi стола, нi стiльцiв з гарнiтура не було. Крiм невеличкого журнального столика з газетами (у той час, коли вперше оглядали квартиру, скинутими на пiдлогу разом з телефоном), бiля широкого вiкна стояв тiльки великий неполiрований робочий стiл, пiд яким лежав звалений круглий стiлець.

У Христофорової, вважав Коваль, вистачало коштiв, щоб умеблювати свою квартиру багатше, навiть iз шиком: у спальнi, в тумбочцi, знайшли велику суму грошей i кiлька ощадних книжок, що валялися серед жмуття всiляких паперiв та квитанцiй.