Розшук

Десь опісля десятої вечора в залі з’явилось троє. В одному з них Іванюта упізнав крадія дипломатів.

До цього часу Олег вже встиг спорожнити трьохсотграмову карафку з горілкою, яку по першому ж кивку відвідувача миттю наповнив знову меткий офіціант. Іванюта навряд чи зміг би пояснити причину, яка штовхнула його до столика трійці, один з якої безперечно конфліктував з законом. Очевидно, горілка притупила притаманне йому завжди почуття обережності. Незваного зустріли відверто неприязно.

— Чого треба? — грубо вишкірився знайомий.

Іванюта, озирнувши його кремезну міцну постать, раптом тверезо відзначив для себе: якщо дійде до бійки — цей найнебезпечніший.

Погляд другого, симпатичного, інтелігентного на вигляд незнайомця в тонкому чорному светрі, був байдужим. У третьому Іванюта упізнав рослого широкоплечого водія з “Москвича”.

— Вирішив запитати, чи багатий улов на вокзалі? — тихо сказав Іванюта. Помітив, як рука плосколицього опинилась в кишені.

— Не тремти, я не лягавий, — бравував далі. — Ви мені потрібні, хлопчики. А щоб підстави були для розмови, ось вам моя візитка. — Він обережно поклав перед ними кілька золотих монет, та, помітивши офіціанта, накрив їх салфеткою.

Трійця перезирнулася.

— Збери сміття, шмаркач. Поговоримо на вулиці. — Сказав тихо вродливий молодик з байдужим поглядом. — Якщо навів лягавих, — умреш першим.

Він сказав це так спокійно, виразно, що у Іванюти шугнув поза шкірою мороз, а хміль весь вивітрився.

— Як хочете. — Він змів монети зі столу й підвівся. Гру треба було продовжувати. Не озираючись, пішов до виходу, заспокоїв офіціанта, який метнувся назустріч. — Я ще повернуся!

І щоб той не сумнівався, сунув йому в долоні 25 карбованців.

На невеличкій площі перед рестораном було безлюдно. Іванюта ступив з неї кілька кроків у темряву й відразу відчув за спиною важке дихання, різко повернувся, зробивши крок вліво. Поруч з ножем у правиці стояв крадій з вокзалу і сторожко озирався на всі боки.

— Заховай перо, псих! — якомога спокійніше сказав. — Ще раз кажу тобі: я не лягавий.

— Звідки знаєш про вокзал?

— Випадково бачив, як ти лапшу на вуха дівчатам чіпляв.

— Що хочеш, кажи швидко. Ніколи нам з тобою тут розбалакувати.

— Потрібні компаньйони для справи. Плачу золотом. Добре плачу.

— Чому я повинен тобі вірити?

— Хоча б тому, що розмовляєш зі мною, а не сидиш в ІВС. Я бачив тебе в “роботі”. Мені якраз такі відчайдухи потрібні. Та не дрейф ти, робота чиста. Займе дві години. Після захочеш — на всі чотири. Захочеш — працюватимем далі.

— Це ж з якої радості? — почав було той, та в цю мить Іванюта, спритно перехопив його зап’ястя, викрутив руку, відібрав ніж.

— Можеш без радості. Але махати ножем в мене перед носом не слід. Затям це.

…Тоді вони таки домовилися з Панасюком. Іванюта хотів поскоріше збути золото, хоча б частину обміняти на гроші. Для початку треба було небагато. Якихось дві–три тисячі, щоб забратись геть з цього міста. Саме тому, з безвиході, відважився він використати для однієї задумки цих конфліктуючих з законом, яких послав йому випадок. В усякому разі, він був переконаний — міліції вони його, на перших порах, не видадуть.

Але намічене зірвалося…

Все це пригадалося Іванюті, коли він, вгамувавши голод, приліг на траву біля мотоцикла, заплющив очі і дав собі можливість розслабитись. Скільки минуло часу, визначити без годинника йому було важко. Тож почекав ще трохи й вирішив — можна вирушати.

Мотоцикл завівся відразу. Години через три-чотири утікач вже був у Польовому. Проте в агрохімлабораторії, куди він послав перехожого хлопчака, Панасюк вже не працював.

12

Після ризикованої, зухвалої “операції” на вокзальній площі Зайцев зрозумів: минуле міцно тримає його в своїх обіймах. Здавалося б, усе налагоджується. Так ні — з’явився Психолог і зажадав повернути борг.

Десь там, у глибині душі, Зайцев беріг сподівання, що лихо мине його, а програш в карти сусіду по нарах лишиться там, у минулому, за чотирма дверима пропускного пункту колонії. Але…

Психолог мав йти на волю на рік пізніше Зайцева. Цей тридцятип’ятирічний красень з вишуканими манерами гордився своєю кличкою. Як і тим, що провчився два курси на філософському факультеті, звідки його виставили. Маскуючись під члена приймальної комісії вузу, вимагав у батьків абітурієнтів чималі грошові хабарі, подвоюючи їх, коли клієнт, звичайно ж без будь-якої допомоги з його боку, складав іспити успішно.

Тоді повірили в щире каяття студента, не передавали справи до суду, обмежилися тим, що відібрали й повернули батькам гроші, які він ще не встиг розтринькати, а завбачливо клав на ощадну книжку. Та ще виключили з університету. Згодом, коли Психолог таки потрапить до рук правосуддя, дотошний прокурор зверне увагу й на цей випадок — та до того часу сором’язливий студент Ігор Танченко вже встигне стати відомим у певних колах як неперевершений майстер психологічного шантажу, як сам він називатиме поле своєї “діяльності”.

До зустрічі з Зайцевим Психолог двічі побував за ґратами, щоразу щиро й слізно каявся на суді, однак на волі брався одразу ж за своє. Все менше й менше залишалося в нього спільників, які допомагали реалізовувати досить ризиковані, зухвалі плани. І от одного разу, опинившись на волі, Танченко раптом усвідомив, що лишився один. Розмірковуючи, кого б можна підключити до нової “гри”, раптом згадав художника, сусіду по нарах — Зайцева. Він же — його боржник по картах. І тепер мусив або ж негайно віддати три тисячі карбованців програшу, або ж, за умовою, виконати три будь-яких бажання Психолога на волі. Це коли грошей не матиме.

У невеличкому районному містечку Мала Виска, на березі тихоплинної Висі, Танченко швидко розшукав боржника. Той, схоже, й не помишляв повертатися до минулого. В усякому разі так заявив Психологові.

На того добрі наміри Зайця аніякогісінького враження не справили.

— Діло твоє. Боржок повернеш — і роби як знаєш.

Зайцев був далеко не з полохливого десятка, та відчув себе не зовсім добре — зрозумів: приїхав Танченко недарма. З мріями про нове життя доведеться розпрощатись. Інакше довелося б розпрощатися з життям. Надто вже міцні зв’язки мав Психолог, аби вступати з ним у відкритий конфлікт.

— Борги я звик платити, — відказав з гонором. — Це зовсім інша розмова.

На інше Танченко й не сподівався. Йому потрібен був надійний, сміливий напарник для “гри”, яку він задумав ще там, у зоні. Пригадалось, він якось натякнув Зайцеву:

— Коли захочеш — ми з тобою, корешок, хіба ж такі спектаклі без глядачів поставимо. Весь карний розшук на вухах стоятиме.

Як зрозумів Зайцев, тепер настав час його виходу на “сцену”.

Проте він помилився. Танченко зовсім недаремно хизувався знанням психології. В усякому разі, психологію подібних собі він враховував досить уміло. Діяв неквапно, але наполегливо, з гарантією.

Першою з трьох його забаганок стала вимога звільнитись з заводу, потім, щоб остаточно перекреслити всі сподівання Зайцева на повернення до чесного способу життя, Психолог змусив його пограбувати на вокзалі двох дівчат, розігравши при цьому психологічну сценку “Знайомі”.

На думку Танченка, це не лише ставило Зайцева знову на своє місце, але й мало зміцнити віру в геніальність його, Танченка, психологічних розробок, подібних “спектаклів”, як гордо називав він реалізації своїх замірів.

Зайцев повагався, але змушений був погодитися і на ще одну забаганку “друга”. Змінив прізвище, підробивши невідомо де роздобуті Танченком документи. Щоб легалізуватись в новій ролі й перевірити надійність документів, за порадою Психолога влаштувався в сільську агрохімлабораторію неподалік від Полтави. Минулось. Вирішили й надалі використовувати цю роботу як прикриття. Тепер зустрічалися з Танченком не часто. Той непоспіхом обдумував нову “виставу без глядачів”, роль актора в якій відводилася і Зайцеву-Панасюку. Готувався Психолог ретельно. Взяв собі за правило: більше двох разів на рік долю не випробовувати. Й тут випадково підвернувся цей нахаба з золотом. Звичайно ж, Психолог відразу наказав Зайцеву погоджуватись на будь-яку пропозицію незнайомого.