Розшук

— Сьогодні їду до Знам’янки. Хочеш зі мною?

Через кілька годин міліцейський “газик” прибув у Знам’янку, де слідчих вже чекали двоє водолазів з Одеси.

6

Коли слідчий нарешті теж зацікавлено подивився на видобутий з-під купи недбало складеного хмизу ящик, Іванюта зрозумів: його час настав.

До води було кілька кроків. Сержанти не звертали, здавалось, на нього особливої уваги. Один з них, присівши на коліно, зчищав з ящика болото. Другий, з автоматом, раз по раз зиркав то на ящик, то на Іванюту, який стояв спокійно, як людина, котра чесно виконала свій обов’язок, опустивши донизу поперед себе руки в наручниках. Але то був оманливий спокій, бо в наступну мить він плечем штовхнув сержанта на слідчого, сам, низько зігнувшись, кількома сягнистими кроками дістався краю острова. Вдихнув на повні легені повітря і стрибнув у воду. Від острова не відпливав. Навпаки, підпірнув під нього і через кілька секунд виткнув голову з води у нішу, яку завбачливо зробив тут раніше, ще коли обстежував острів. Повітря було важке, затхле, але все ж можна було сяк-так дихати.

Як добре, подумалось Іванюті, що йому колись спало на думку підготуватись до можливої втечі з острова. Раніше він збирався “втонути” на очах у Лисогора, другого аквалангіста експедиції. Вирішив зникнути геть і почати нове життя. Йому здавалося, таку можливість дадуть гроші. З’явись вони у такого собі Іванюти? Відразу почнеться: звідки, як, де? Це не влаштовувало. Іванюта мав загинути, зникнути. Разом з ним і його злидні. Зникати треба було надійно. Довго думав — як? Для цього і заготовив нішу-душник під островом. Згодом відмовився від такого плану. Лисогір міг швидко розпочати розшук — він був в акваланзі. Це ускладнювало втечу. Острів, на якому Іванюта зумисно залишив ящик з-під скарбу, був не найбільшим, але єдиним з міцною земляною підошвою, масивний, а тому майже не плавучий. А головне — від нього можна було швидко дістатись до підводних печер, на які натрапив зовсім випадково.

Обережно, але як тільки міг швидко, Іванюта дістав із-за плетива коріння згорток, поспіхом добув з нього акваланг. Заважали наручники. Тому він не закинув балончик з киснем за спину, а притиснув його обома руками до грудей. Вдихнувши востаннє задушливе повітря, затиснув зубами мундштук, зробив глибокий вдих. Відчув, як наповнює легені кисень. Тепер треба якомога довше не видихати, тоді на поверхні озера не буде бульбашок повітря. Ставати ціллю для автоматників Іванюта не хотів. Відчув, як його почало трясти від страху, переборюючи його, затиснув у зубах кінець дихальної трубки. Відштовхнувся від підошви озера і стрімко впірнув у чорніючу розщелину. Тільки там, у глибині, в лабіринті підводних печер, можна було врятуватись від погоні. Одяг заважав рухатись, але полегшував заринання. Відпливши від острова, Іванюта наважився вперше видихнути. Бульбашок на поверхні озера уже ніхто не міг побачити.

7

Карий взяв у Лисогора акваланг і вирішив сам подивитись на місце, де знайшли одяг утікача. Спускався він під воду вже після того, як водолази, два невисокі, веселі, чимось схожі один на одного, одесити попередньо обстежили підошву плавучого острова і розщелину під ним. В кількох місцях вони так і не наважувались забратись за виступи скелі. Вона, прямовисно обриваючись, здавалось, прикривала глибоку розщелину, в якій подекуди навіть дна не можна було дістати. Правда, дно було. Водолази привезли з собою глибинометр, як назвав ехолот Карий, і досить точно встановили глибину підводної прірви в усіх місцях.

У сорока–п’ятдесяти метрах від острова, звідки втік злочинець, один з водолазів наштовхнувся на вхід у підводну печеру. Потрапити до неї можна було лише з дна озера довгою підземною протокою. З печери водолази дістали одяг Іванюти, кілька подраних газет та два целофанових мішки. Усе це стверджувало версію, за якою Іванюта втік саме так, як і припускав Лавренюк. Максим про себе лайнувся. Коли б слідчий міг все так толково передбачити до втечі!

Озеро, як і під час перших відвідин експедиції, вражало Максима своєю неприступністю. Оточене болотом, воно не давало ніяких підстав думати, що ущелина на його дні може бути скелястою, а в цих скелях загубилось кілька підводних і надводних печер. Скелі і болото — дивне поєднання. Майже неймовірно, подумалось Карому. Втім, це було очевидно, тут все не так, як має бути. Недарма професор Довгаль отаборився у Водяному й зайнявся дослідженням цього дивовижного озера.

Закріпивши за пояс карабін страхувального канатика, Максим легко ковзнув з човна у досить прохолодну, як для кінця літа, воду. Швидко розшукав нішу, про яку говорили водолази. Чи справді тут можна передихнути? Максим зірвав з себе маску. Відразу перехопило подих. Важке, прогниле, здавалось, повітря, але дихати можна й без акваланга, й місця досить, щоб, тримаючись однією рукою, виткнути голову й плечі з води. Максим подумки прикинув товщину острова і його підводної частини. Ця заглибина спеціально зроблена вище води. А чи зв’язана якось з поверхнею? Придививсь уважніше і помітив кілька очеретин. Ось воно що! З полегкістю одягнув знову маску. Тепер упевнився — Іванюта навмисне привів сюди слідчого, бо мав-таки шанс утекти. Мав і використав його. Тут, під островом, вдягнув, очевидно, акваланг, попередньо захований. Звідси дістався до печери. Там у нього, схоже, був одяг, можливо, в такому ж целофановому мішку, як ото знайшли.

Але як він вибрався з озера? Навколо непрохідне болото! Невже по тих зв’язаних щитах? І коли б Лавренюк здогадався залишити біля кладок охорону, того ж таки дня вони б упіймали Іванюту. Бо іншої дороги з озера, схоже, немає. Болото, трясовина… Звідси так просто не виберешся.

Минуло дві доби, міркував слідчий, не міг Іванюта за цей час далеко подітись. Залізницю міцно закрили.

Лавренюк подав з човна руку. Він уже оговтався і тепер буквально за все прагнув ухопитись сам.

— Ну що?

Максим, перевалившись за борт, зняв маску, перекрив кисень на балонах акваланга.

— Все так, як ти думав. Жаль тільки, пізно ти до цього всього дійшов. Під островом — ніша. Там можна не тільки акваланг заховати, а й самому перебути кілька хвилин. Про печеру вже знаєш. Ти б міг його спіймати.

— Тобто?

— Кругом озера — болото, — спокійно сказав Карий. — Звідси йому йти тільки одним шляхом, по щитах, якими добирались сюди і ми. Більше ніяк.

— Хто ж міг знати, — з гіркотою в голосі сказав Лавренюк.

— Не встиг він далеко зайти. Йому треба десь зняти наручники, а це не так просто.

8

Та Карий помилявся. Іванюта вибрався з болота в протилежному кінці, використавши широкі, виплетені з хмизу мокроступи, приховані ним же в печері ще тоді, коли готувався зникнути на очах у Лисогора.

З наручниками далеко не втечеш. Тому на свій страх і риск, давши лісом доброго крюка навколо озера, вирішив зайти в село. Згадав, де може знайти ножівку по металу. В старої Гергелихи в сараї. Сам кілька днів тому купував для неї нові полотна.

Вечоріло. Напівроздягнений, Іванюта мерзлякувато щулився. Від землі, незважаючи на літню пору, тягло прохолодою. Вже майже годину лежав він у кущах терну, не наважуючись ніяк прошмигнути з лісу до паркану, яким була обнесена садиба Гергелихи. Заважала молода пара, принишкла на колоді.

“Так вони до ранку сидітимуть, — роздратовано думалось Іванюті. — А якщо там, на озері, викликали собак і прочісують ліс?”

Від цієї думки Олега кинуло в жар. Він відповз за кущі в гущавину і бігцем подався в обхід злощасної поляни. Так було далі, але безпечніше. Нарешті, швидкою тінню переметнувся через паркан.

За хвилину щось м’яке, живе підкотилось йому прямо під ноги. Іванюта від несподіванки і переляку завмер на місці. Й тільки почувши радісне скавучання, здогадався, що то сусідський Шарко зустрів його в городі. Стиха лайнувся і сердито підгилив собаку ногою. Шарко ображено заскавучав і відскочив на безпечну відстань, так і не зрозумівши, чому його зустріли не ласкою.