Розшук

Поки я переглядав матеріали, до відділу забіг Віктор Григор’єв. Був він дуже сумний та заклопотаний, бо отримав від шефа саме моторошне завдання: опрацювати ресторан. Звісно, ніхто з співробітників нічого не пам’ятав, опріч того, що було відомо раніше. Але Віктор хлопець настирливий, залом не вдовольнився, а пішов розпитувати мешканців протилежного будинку. І йому пощастило — знайшов пенсіонера, який згадав, що ввечері того дня у дворі близько години стояло таксі світлого кольору.

— Ну то й що? — запитав я. — Відвідувачі часто викликають таксі, яке чекає бозна-скільки.

— Це правда, — погодився Віктор. — Але, розумієш, дідусь, який це розповів, дихав повітрям і знічев’я спостерігав за дивними міграціями. Спочатку чекав водій — хвилин двадцять. Потім пішов до ресторану…

— Пішов шукати клієнтів,— кажу.

— Слухай далі: через деякий час з’явилася дівчина і сіла в машину. Чекала теж хвилин двадцять. Потім прийшов водій з хлопцем і таксі поїхало.

— Звичайно, ніяких номерів?

Віктор сумно зітхнув. Хвилин за п’ять ми розбіглися, бо він до наради хотів забігти додому, а я — десь пообідати. О четвертій нас збирав шеф для “мізкової атаки”. Я нікуди не поспішав, знаходився в тому щасливому стані, коли все, що треба було зробити, — зроблено, й непогано. Ноги самі вивели мене до невеличкої кулінарії. Розташувавшись біля вікна, я з подивом відзначив, що знаходжусь майже навпроти будинку, де живе Коршенко. Будинок старий, красивий, з еркерами та каріатідами. Що не кажи, споруда повинна мати індивідуальність! Яка до бісу індивідуальність у залізобетонних будинків, одноманітних, як дитячі кубики? Ті хоча б різнокольорові… Розмірковуючи, я роздивлявся фасад, намагаючись відгадати, які, вікна належать Коршенку.

Кава була напрочуд смачна, і я вирішував проблему, чи не взяти ще, коли на протилежному боці вулиці зупинилося таксі з двома пасажирами — хлопцем і дівчиною. Дівчина зразу ж вийшла, а хлопець ще хвилини дві розмовляв з водієм. “Мабуть, не можуть порозумітися, хто кому скільки винен”, — подумав я.

Нарешті хлопець вийшов, підхопив дівчину і вони зайшли в будинок. Таксі поїхало. “Дивно, що хлопець так і не заплатив грошей. Може, знайомі”, — встиг подумати я, коли мене наче хтось огрів по голові. Я прожогом кинувся на вулицю й забіг до під’їзду. Десь поверсі на третьому грюкнули двері. Мене почало тіпати, мов у лихоманці, і я побіг до телефону.

— Анатолію Григоровичу, це Федорчук, — розпочав я й замовк, бо не знав, що казати далі.

— Я тебе слухаю, Сашо. — Відповів спокійний голос шефа. — Що трапилось?

— Не знаю, — чесно промовив я. — Тут така справа…

І я розповів про все, що побачив.

— Ти номер запам’ятав? — спитав шеф.

— Зараз, — від напруги я навіть заплющив очі: ось воно, таксі. Стоїть до мене трохи боком…

— КИТ 25–89, чи може 80. Останню цифру було погано видно. Другого таксопарку.

— Добре, повертайся, — сказав шеф і поклав трубку.

Велика річ — професійна пам’ять! Я ж майже й не дивився на номер.

Хвилин через двадцять я був уже в Управлінні. Невдовзі в кабінеті шефа зібрався весь відділ, крім Коваленка й Інни. Іноді мене дратують ці збори, але, як людина чесна, повинен зізнатися: тільки тут починаєш відчувати, як розшматована інформація складається в цілісну картину.

Все йшло як завжди, коли раптом задзвонив телефон. По виразу обличчя шефа ми зрозуміли, що трапилось щось дуже важливе.

— Сьогодні біля будинку Коршенка Федорчук помітив таксі, яке привернуло його увагу. За кермом був Різаний. Розумієте, який простежується зв’язок?

Хлопці загомоніли всі разом, хтось навіть ляснув мене по спині:

— Оце так сищик Саша! За будинком стежив?

— А як же! З самісінького ранку, — кажу.

— Не бреши! Ти ж у лікарню їздив!

— А я й там, і тут. Отакий я спритний, — відповідаю.

А що я мав казати? Обідати йшов, Різаного знайшов? Хоча, якщо розібратися, те, що я його побачив, ще нічого не значить. Звичайний збіг обставин. Тут, на щастя, втрутився шеф:

— Може, це просто збіг обставин, — ніби почув він мої думки, — але ми повинні передбачити все. За машиною Різаного встановлено нагляд, за квартирою Коршенка — також. Давайте згадаємо, що має в своєму активі Максимов-Різаний. Три рази сидів. Останній строк — три роки за крадіжку з хімфармзаводу. Рік тому звільнився й працює водієм таксі. Ні з ким з колишніх друзів зв’язків не підтримує. Повернемося до нашої справи: в обох випадках фігурує таксі. Щоправда, це ще нічого не означає.

— Сашо, ти впевнений, що з машини виходив Коршенко? — звернувся до мене шеф.

— Сто не дам, але вісімдесят відсотків за те, що саме він. Я його трохи збоку бачив.

— Як ти його впізнав?

Я навіть обурився:

— Тобто як? У справі Коршенка, яку передали з дитячої кімнати, є фотокартка.

— Сашо! Негайно бери машину, фотокартки Коршенка та Максимова і вези до лікарні. Може, Рахматулаєв їх впізнає, — наказав шеф.

І я помчав. У лікарні мене зустріли як рідного, та старий був сумний — погано себе почував. Але Коршенка та Різаного впізнав не вагаючись.

Коли я повернувся, шефа не було, а хлопці не встигли розбігтися. Перебуваючи в стані творчого піднесення, я виклав свою версію, одначе мене ніхто не став слухати. В кожного свої справи. Мені аж кортіло отримати наказ на затримання цієї парочки, тому я з нетерпінням чекав шефа. На місці не сиділося, та я примусив себе, і з годину упрівав над складанням рапорту. Нарешті мене викликав шеф.

Він був не один — біля вікна сидів засмучений Віктор Григор’єв. Я доповів про результати.

— Отже, бачите, Анатолію Григоровичу, — це не просто збіг обставин! Вважаю, обох треба терміново затримати.

— Навіщо?— спитав шеф.

Спочатку мені здалося, що він жартує.

— Але ж усе ясно! Вони працюють разом!

— Ні, Сашо, нічого не ясно. Ми не знаємо головного — звідки в них психотроп.

— Але їх не можна тримати на волі! Ми повинні…

Шеф не дав скінчити.

— Ні. Затримувати поки що не будемо. Треба стежити за кожним їхнім кроком. Я гадаю, Вікторе, — звернувся шеф до Григор’єва, — що такого більше не трапиться.

Віктор важко зітхнув.

— Зрозуміло. Але хлопці не винні. Різаного загубили на дуже важкому перехресті. Ледь не потрапили в аварію — з-за рогу вискочив КамАЗ… Але все одно вони його знайшли!

— Це випадковість! — гримнув шеф. — Ми не знаємо головного: до кого він ходив. Як тільки отримаєте список мешканців будинку — негайно до мене.

Разом з Віктором ми вийшли з кабінету. На нього було боляче дивитися. Він так нервував, що вдруге почав розповідати, як Різаний відірвався. Я його не перебивав, але думав про своє. Через кілька хвилин я почув, що Віктор торочить про хімфармзавод. “Як показилися з цим заводом!” — подумав я і спитав:

— Слухай, до чого тут завод?

Віктор замовк і здивовано подивився на мене.

— Як це? Різаний туди пішов.

— Ото згадав! Коли то було!

— Ти мене не слухав! Якого біса я з тобою розмовляв! — образився Віктор. Він рвучко відвернувся і зайшов до своєї кімнати, гримнув спересердя дверима. Звісно, я побіг за ним і ледь упросив. Щастя, що Віктор не вміє довго ображатися. Коли мир було відновлено, я запитав:

— Слухай, а до чого ти згадував хімфармзавод?

Віктор скинувся: чи не жартую.

— А до того, — неохоче почав він, — що будинок, до якого заїздив Різаний, належить заводу. Ми випадково побачили, як він виходив. Тепер зрозуміло?

Я вийшов від Віктора в якомусь дивному стані: все в голові переплуталося і не може стати по своїх місцях. Безцільно поблукавши по коридорах, я знову подався до шефа.

— Вчасно прийшов, — зустрів він мене. — Сідай і давай разом поміркуємо. Невдовзі повинні повернутися Коваленко та Інна. Що ж ми маємо?

— Про другий злочин — знаємо майже все.