Розшук

5

Говорили між собою мало. Більше мовчали. А коли й говорили, то все старший. І не говорив, а командував, кидав молодшому короткі фрази: “Стій, відпочинемо!”, “Лягаймо спати!”, “Вставай, ходімо!” Молодший у всьому корився старшому, мовчки виконував усі його команди, бо так у них було заведено в сім’ї: менший повинен слухатися старшого, бо той більше знає, більше вміє. І ще — старший повинен вчити молодшого, передавати свій досвід, своє вміння. Отож, коли брати-втікачі одійшли десь на кілометр від першого на своєму шляху зимівника, в якому переночували й залишили самостріл, старший сказав молодшому, що тут вони мусять розійтися і йти, плутаючи якомога дужче сліди, поодинці аж до гирла річки Сень. Там знову зустрінуться і підуть далі удвох. І тут же пояснив, навіщо так треба зробити. Щоб збити з толку переслідувачів, виграти час. Нехай навіть одну зайву годину, яка може їм неабияк прислужитися. Доки ті вирішуватимуть, яким слідом іти, вони пройдуть чималеньку відстань.

— Гаразд, — погодився молодший брат. — Бувай.

І вони розійшлися, поглянувши водночас на чисте безхмарне небо.

Зміни погоди не передбачалося.

6

Вечоріло, коли лижний слід, по якому вони їхали, вивів Наумова й Колечкіна до гирла річки Сень. На тому боці її втікач пройшов трохи берегом, потім знову взяв круто праворуч, і слід його зник між товстими стовбурами високих засніжених кедрів.

— Що ж будемо робити? На оленях там не проїхати, — затурбувався Колечкін, звівши на Наумова очі із припалими памороззю віями.

Наумов підсунув рукавицею на лобі волохату лисячу шапку, розгладив примерзлі вуса.

— Треба розгледітись, як і що. Чекай мене тут, нехай олені відпочинуть. Я швидко.

Він узяв на санях лижі і, тримаючи напоготові рушницю, швидко пішов по сліду втікача. Колечкін дивився йому вслід із заздрістю і трохи з острахом. Із заздрістю тому, що Наумов рухається і швидко зігріється, а йому доведеться стояти на морозі, який на вечір міцнішав, і мерзнути. З острахом тому, що залишитися в товаристві оленів у тайзі навіть озброєному — подвійна небезпека. На оленів можуть напасти голодні вовки, а на тебе убивця, за яким ти гонишся.

Проте, на щастя Колечкіна, довго побути самому йому не довелося. Наумов повернувся через якихось п’ятнадцять–двадцять хвилин і приніс таке повідомлення: за густим кедрівником їх “підопічний” зробив зупинку й, мабуть, довгенько чекав свого супутника, бо гарненько утрамбував лижами слід і залишив навколо кілька недопалків. Супутник підійшов до нього далеко зліва. Вони ще, видно, постояли і потім рушили далі вдвох. На думку Наумова, пішли до відомого їм зимівника і будуть там ночувати.

— Значить, на місце їхньої зустрічі скоро вийдуть Горлов з Васюгіним, — зрадів Колечкін.

— Так, — підтвердив Наумов. — Отже, поїдемо й ми туди, зачекаємо.

Горлов і Васюгін справді не забарилися. Від швидкої ходи вони важко дихали, над ними здіймалися клуби пари.

— Оце крос! — прихилився до стовбура кедра Васюгін. — Добрячих тридцять кілометрів подолали, та все нетрями, через завали, в обхід, немов його нечиста сила водила.

— Не інакше як це був старший, — прийшов до висновку Горлов. — Знає тайгу мов свої п’ять пальців. Проте даремно водив нас, тепер ми вже вчепилися їм за хвіст. Як далеко звідси до зимівника? — поцікавився в Наумова.

— До ночі не дійдемо, — відказав той. — А вони встигнуть.

Виникло питання, що робити далі. Першим висловив свою думку Горлов:

— Я думаю, треба нам сьогодні пройти якнайдовше, тобто іти, доки буде можна. І рано, тільки небо почне світліти — знову в путь. Зі сходом сонця треба їх взяти.

— Добре було б прихопити їх у зимівнику сонними, — доповнив лейтенанта Колечкін.

— Та ще й пов’язаних, — пожартував Васюгін.

— Сонними їх не взяти, бо вони не такі дурні, щоб безпечно спати, — смачно докурив і кинув у сніг цигарку Наумов. — Чергуватимуть позмінно. Але брати треба там, біля зимівника, бо в тайзі, коли помітять нас, буде важко. Розбіжаться в різні боки, і ганяйся тоді за ними.

Так і вирішили. Зв’язалися по рації з майором Жувагою, і він теж схвалив їх план. І пішла підгрупа лейтенанта Горлова далі в тайгу, в холодну морозну ніч, яка розливом чорної туші швидко оточувала їх з усіх боків. То була їхня третя тайгова ніч, одна з найтяжчих. Тієї ночі вони ні на мить не зімкнули очей, боронилися від вовків, котрі, як тільки вони зупинилися на ночліг, стали підкрадатися й пробувати напасти на оленів. Стріляти по них не хотіли, щоб не виказати себе втікачам, і відбивалися від голодних хижаків горілими головешками. А для цього довелося розпалити аж троє багать, одне спеціально для головешок. Тож і трудилися до ранку: рубали дрова, палили вогнища, кидалися вогнем. Аж на світанку вовки залишили їх, проте спати вже не було коли.

7

Брати вважали, що того, третього, дня їм пощастило. Відірвались від погоні, бо (вони були певні) спрацювала в зимівнику рушниця-самостріл, туди безпремінно заглянули міліціонери, а в цьому, другому, зимівнику якась добра душа залишила чималий шмат сирого ведмежого м’яса, на яке брати накинулися, мов голодні шакали. З’їли все, до грама, запили гарячим чаєм і умлівали біля багаття, розпаленого на спеціально обладнаному місці посеред зимівника. Хіба не задоволення? Хіба не благодать? Хіба не везіння?

Завтра? Завтра вони розраховували в обідню пору бути вдома. Під рідною стріхою. Швидше б, швидше б під неї.

Від жаркого полум’я багаття старшого брата хилило на сон. Відчуваючи, що засне, він випростався, покрутив великою кучматою головою, закліпав рудими віями, немов ведмідь.

— Ти ось що, — звернувся до молодшого. — Надворі вже ніч. Бери гвинта і катай чергувати, а я подрімаю, бо очі, бачиш, злипаються. Через півтори години розбудиш, я піду, а ти поспиш.

— Гаразд, — кивнув головою молодший, насунув на лоба шапку, взяв рушницю й нехотя пішов до дверей. Йому самому страх як хотілося спати, він сам хотів було просити старшого брата, щоб першим почергував, але той випередив його. Доведеться чергувати. Такий у них закон.

— Та гляди мені, пильнуй добре! — гукнув йому услід старший. — Дивись і слухай! Коли що — буди!

— Гаразд, — знову відповів одним словом молодший і відчинив двері. В зимівник волохатим білим ведмедем вкотилося холодне морозне повітря.

8

На світанку, ледь поміж засніжених дерев і кущів стала розповзатися темрява, погасили вогнища й, стомлені безсонною ніччю, вирушили по слідах втікачів. Треба було за всяку ціну застати їх у зимівнику, а краще — біля нього. За розробленим ще звечора планом захопити вони їх повинні зненацька, швидко, без найменших ускладнень. Провіднику Наумову в цій операції брати участі не дозволили. Він мав чекати її завершення неподалік від зимівника, в надійному місці, і прибути до нього з упряжками, коли йому подадуть сигнал — три постріли з інтервалами. Обумовлювалось це тим, що він перш за все людина цивільна, а по-друге, був потрібен як провідник, мало що ще може трапитися. Та й упряжки ж треба оленярам радгоспу назад повернути.

Зі сходом сонця підгрупа Горлова перейшла невеличку річечку і зупинилась за невисокою сопкою, від якої до зимівника було щонайближче півтора-два кілометри.

— Значить, чекайте нас тут, Борисе Олександровичу, і ждіть сигналу, як домовилися, — наказав йому Горлов. — А ми з хлопцями пішли! — кивнув Васюгіну й Колечкіну.

— Бережіться ж там, і ні пуху вам ні пера! — одночасно порадив і побажав Наумов.

— До дідька! — відповів йому за всіх Колечкін, і вони дружно зашурхотіли лижами по сухому снігу.

Хвилин через десять вискочили на заліснене узвишшя, звідки побачили невеличку галявину. В одному куточку її глухою стіною до гущавини стояв низенький, приземкуватий (мабуть, осів від старості) будиночок-зимівник, схожий здалеку на білого гриба. З його майже невидимого димаря струмував у голубе вранішнє небо веселий білявий димок. Значить, брати ще були там.