Кораблядство

за півгодини».

Так, наскільки же одночасно одноманітним і різноманіт-ним може бути життя, подумав я. За дванадцять днів круїзу

я змінюю сім портів і шість країн. І все одно воно обертаєть-ся навколо одних і тих самих трьох-чотирьох місць на кораблі.

Невже, щоб я не робив і де б я не жив, воно буде незмінним на-бором тих самих ритуалів, а змінюватимуться лише декорації?

Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався

до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Те саме

відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч жодного разу тут не був. Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто запитаю про це, воно стало майже ритуалом.

Але у відповідь, як завжди — тиша.

— Не проти, якщо підсяду? — спитала вона і усміхну-лася мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.

44

— Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.

— Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже шкода, що вийти не вийшло.

— Тож, залишилося тільки дочекатись наступного канадського порту.

— Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

— В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсоб-ках, коли світло вмикаєш.

— І ти би втік?

— Уже рік як тікаю, — відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалася назва моєї крани. І поки

вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: — А в інших американських портах тобі

окрім ламінексу потрібен ще один папірець — І-95. От тоді

вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. Наскільки

це можливо для крю корабля. Навіть американським повітрям подихати дозволять.

— А для канадського повітря воно не потрібно?

— Для канадського достатньо одного ламінексу. Ну, є ще одна програма, ArriveCan, де потрібно буде ввести свої

дані. Тобі супервайзер нічого про це не розповідав?

— Ні, — відповіла вона і посунулася до мене ближче. Так, що я шкірою відчув її дихання. — Можеш мені

допомогти?

Вона простягла мені свій телефон. Я відкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав її завантаження. Її подих ставав усе ближче, поки я не відчув приємну важкість

її плеча. Наче на екрані відбувалося щось надзвичайно важливе, вона не відриваючись заглядала в нього, спираючись

всім тілом на мою руку.

45

— Ти їй вочевидь подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе

очима їсть, коли ти не помічаєш, — зауважив Анрі, доїдаю-чи сніданок.

Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо посміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли

поруч були інші. Особливо Анрі.

— Можливо, — відповів я, дивлячись, як вона своєю

дитячою пружною ходою зникла у коридорі до наступної

зали. — Але закінчиться це катастрофою. Я відчуваю. Занадто

вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрічатися точно не слід.

У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що б’ється об тарілку з картоплею і телятиною в часнико-вому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою роз-кішшю у вимушених обставинах так, як йому, не виходило

ні в кого. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і м’ясом

невідомого походження, намагаючись заглушити непотріб-ні думки. Виходило не дуже.

Вона наздогнала нас у коридорі М1. Я саме повертався до своєї кабіни.

— Покажеш мені, де проходять тренінги? — погладжуючи мене по руці, спитала Кайла, наче за словами стояло

щось зовсім інше. Вона зовсім не помічала Анрі, що стояв

поруч, та іншу новеньку дівчину, з якою йшла. Я безпорадно подивився на свого друга. — Ти знаєш?

— Йдіть за мною, — сухо відповів він. Дивно, поруч

з нею Анрі веде себе зовсім по-іншому.

— На восьмому поверсі.

— То це крю-бар?

— Звичайно, тут усі дороги ведуть у крю-бар. Або

в офіс HR. Але ця дорога зазвичай остання.

Кайла і її подруга мовчали, наче й не чули цього діалогу.

Теорія «культурного ігнорування» Петра Штомпки: ми при-46

ймаємо правила гри у потрібні моменти і вдаємо, наче не чуємо

розмов, які нас не стосуються. «Таке собі ввічливе ігнорування», — спало мені на думку. Чого тільки не вискоче із пам’яті

після п’яти з половиною років навчання в університеті. Особливо, коли ці знання тобі ще жодного разу в житті не знадобились.

Ми вийшли з ліфта.

— Дякую, — м’яко провівши рукою по моєму перед-пліччю, сказала Кайла. Ми трохи відстали від інших і вона

тут же перетворилася на більш впевнену.

— Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.

Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає?

Чи може бачить те, чого не бачу я?

— Хочеш зустрітися після тренінгу?

— Побачимось, — лише відповіла вона і поспішила

за іншими.

За півгодини ми зустрілися на тому самому місці. Білі

двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона перебувала на носі корабля. Декілька тренаже-рів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та ле-жаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну

сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмежен-ня або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.

Я відчинив двері і, ледь торкаючись її спини, провів

Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безмежні глибини океану.

— Ти була тут раніше?

— Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм-контролю на деяких місцях

наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.

47

— Серйозно? Покажеш мені?

— Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!

— Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре

мене знаєш, моя Гретель.

— Зважай тільки, аби нас в кінці не з’їли, мій Гензель.

— Головне, аби ми не з’їли одне одного.

Вона розсміялася. Мені так подобається її сміх, і все

одно я в нього ані краплі не вірю. Наче слухати накладе-ну звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому

люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в щирості їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось за-важало досягти того «suspension of disbelief» у моїй з нею

історії.

Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі, і поза

його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав

її талію.

Настав час повертатись. Ми зайшли в ліфт самі. Я став

навпроти дзеркала, вона — навпроти мене. Зависла пауза.

Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хво-стиком. Та на мені ж все буквально написано! На обличчі

Кайли з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Ко-роля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.

І тут мене переклинило. Одним кроком я пересік

ці півметра між нами, рукою огорнув їй щоку, продовжу-ючи рух далі, занурюючи пальці у її волосся, і поцілував її.

Поцілував її так, наче це те, чого найбільше прагну на цьому кораблі. Чого я найбільше прагну в цьому житті. Вишне-вий смак відбився в роті. Її руки оплели мене, і м’якість тіла

повністю відбилась на моєму, зробивши його на диво твер-дим. Її язик досліджував кожен міліметр мого рота. Якоїсь

48

миті вона стала головною зіркою цього поцілунку, я — го-стем на її виставі.

Дзи-и-нь. Короткий звук електричного дзвінка, і двері