Страница 89 из 89
[Неправда, Матильдо; шепіт на вухо.]
О, Господи. Так, шкодувала. Була, була одна скорбота, яка й досі гризла її.
Це те, про що вона жаліла все життя: що вона тоді сказала «ні». З самого початку вона майже нікого не впускала у своє життя. У ту першу ніч його молоде обличчя сяяло назустріч їй у примарному ультрафіолетовому світлі; повітря вібрувало від руху тіл навколо, і всередині неї раптово виник здогад: ось він, несподіваний спокій, наближається до неї, яка ніколи, ще змалечку, не знала спокою. Просто так, нізвідки. Із цієї дивної ночі з розривами блискавок у темному дворі студентського містечка, зі спеки, і пісні, і жаги, і тваринного жаху всередині. Він побачив її, стрибнув, поплив через натовп і взяв її руку, цей сяючий хлопець, який пропонував їй місце для спочинку. Він пропонував їй не тільки всього себе, наповненого сміхом, минуле, яке створило його і його тепле живе тіло, яке зворушило її своєю красою і великим майбутнім, що, як вона відчувала, було закладено в нього стисненою пружиною, яка чекала свого часу, щоб розпрямитися. Він пропонував їй факел, який ніс поперед себе в темряві, його розуміння, засліплююче, миттєве, що в її основі таки було щось доброчесне. Разом із цим даром до неї прийшла гіркота жалю й розуміння того, яка велика нездоланна прірва лежить між Матильдою, якою вона була, і Матильдою, якою він її бачив. Зрештою, це питання кута погляду.
Їй хотілося бути доброю Матильдою, гарною. Такою, якою він її бачив. Щоб вона подивилася на нього, усміхаючись, щоб вона почула, як за словами «виходь за мене заміж» постає цілий світ. Щоб не було жодної паузи, жодного вагання. Щоб вона засміялася, уперше доторкнувшись до його обличчя. Щоб відчула його тепло у своїх долонях. «Так», – сказала б вона. «Звичайно».
Подяки
Найперше подякую Клею, якого я зустріла 1997 року, коли він виходив із загальної кімнати в Амхерстському коледжі. Його волосся було зібране на потилиці в довгий чорний хвіст. Вражена, я повернулася до своєї подруги й сказала, що я вийшла б за нього заміж, хоча я й не вірила в шлюб. Ця книга зажила своїм життям на папері в колонії МакДауелл[42] завдяки Енн Карсон, Евану С. Коннеллу, Джейн Гардам, Томасу Манну, Вільяму Шекспіру й багатьом іншим; незрівнянно кращою вона стала, пройшовши через руки мого агента Білла Клегга, а також чудових друзів Джеймі Аттенберга, Кевіна А. Ґонзалеса, Елліотта Холта, Дани Спіотти, Лаури ван дер Берг та Ешлі Ворліка. Видавництво Riverhead забезпечило її (і мене) новим теплим будинком, і я вдячна кожному, хто там був, а особливо Джин Мартін і Сарі МакГрат, яка викликала в мене благоговійний трепет своїм незворушним спокоєм і надзвичайно влучними зауваженнями. Благословенні фактчекери й редактори-коректори в усьому світі, кожен із них. Благословенні також читачі цієї книги. Та вже якщо на те пішло, благословенні читачі всіх книжок. Бекетт і Хіт, моє справжнє щастя, мій захист від відчаю, але таке ж щастя – люди, які ними опікувалися, щоб я могла працювати. І якщо ця книжка починається з Клея, то ним вона й закінчується: кінський хвіст був зголений, ми стали старшими й повільнішими, і хоча в мене дещо неоднозначне ставлення до шлюбу, я й досі не можу повірити у свою удачу в нашому.
42
Макдауеллівська колонія – мистецьке поселення у місті Пітерборо, Нью-Гемпшир, засноване 1907 року вдовою комозитора Едварда МакДауелл (1860–1908). Місце відпочинку письменників, композиторів і художників.