Долі та фурії

Мій бідний, чесний пане! Добре серце

Тебе в нещастя ввергло! Як це сталось,

Що добре серце в нас гріхом назвалось?

І хто посміє хоч наполовину

Таким же добрим бути, як Тімон,

Коли безмежна щедрість, без якої

Богів немає, стільки лиха коїть?[41]

Вона прослухала всю сцену, перш ніж зрозуміла, що це «Тімон Афінський». П’єса Шекспіра, яка найменше їй подобалася. Він почав наступну сцену. О! Він грав усю п’єсу. Сам. Ні для кого.

Її не видно було в темряві, і тому вона не стримувала посмішки – кумедний, милий чоловік, – посмішка небезпечно поширилася на її діафрагму, тож їй довелося глибоко дихати, контролюючи вдихи, щоб раптом не розсміятися, дивлячись, як він, такий високий, велично крокує по сцені. Цим акторством роздмухує життя в старій, майже неживій, мрії. Старе «я», яке вона давно поховала, виявляється, й досі потихеньку живе собі в ньому. Але ж як пафосно, як голосно. І зовсім він ніякий не актор, яким вважав себе.

Вона стояла в чорних складках завіси, а він закінчив, і все вклонявся і вклонявся. Потім затамував віддих і знову повернувся у своє тіло. Вимкнув світло. У нього був ліхтарик на мобільнику, яким він і присвічував собі дорогу, і вона завбачливо відступила вглиб за лаштунки, щоб не потрапити в це коло тьмяного світла. Він пройшов дуже близько, і на неї війнуло потом, кавою, його власним запахом, можливо, ще бурбоном, щоб заглушити інші запахи. Вона почекала, поки грюкнули двері, і ще швидше навпомацки вибралася на крижану вулицю, вскочила в таксі й помчала додому. Він прийшов усього за кілька хвилин після неї, та коли він нахилив голову до її шиї, вона почула запах зими в його волоссі. Вона ніжно тримала його голову, відчуваючи, як його таємне щастя нуртує в ньому.

Пізніше під своїм псевдонімом вона написала п’єсу під назвою «Волумнія». Її поставили в театрі на п’ятдесят місць. У цю п’єсу вона вклала всю себе.

[Вона не здивувалася б, якби на неї ніхто не прийшов.]

24

Минуло стільки років, і вона була тоді така мала. Між тим, що вона пам’ятала, і тим, що сталося, лежала чорна прірва. І там був якийсь проміжок, якийсь просвіт. Чотири роки – це ще дитя. Це все ж таки безжально – ненавидіти дитину за те, що вона дитина і робить дитячі помилки.

Мабуть, так було завжди; можливо, вона просто хотіла знайти якесь виправдання, та у неї поряд із першою історією існувала й друга, яка вела страшну й тиху війну з її упевненістю. Вона мусила переконати себе, що краща історія й була справжньою, навіть якщо гірша була переконливішою.

Їй було чотири роки, і вона почула, як її брат грається нагорі в бабусиному будинку, коли всі інші члени родини їли фазанів, яких батько підстрелив того ранку. У вікно було видно, що всі сидять під деревом, на столі багети, м’ясне рагу з квасолею, вино. Її мати закинула голову назад, підставивши своє рожеве обличчя сонцю. Батько пригощав Бібіш ласим шматочком. Рот бабусі більше нагадував тире, ніж літеру n; це означало, що вона задоволена. Здіймався вітер, шелестіло листя. У повітрі чувся терпкий запах гною, смачнючий пиріг із чорносливом, Бретонський фар, застигав на столі, очікуючи десерту. Вона сиділа на горщику, збиралася вже йти, та її зацікавив братик, що товкся нагорі, щось собі наспівуючи. Його поклали туди спати, але неслух спати не хотів.

Дівчинка піднімалася сходами, збираючи пилюку кінчиком пальця.

Вона відчинила двері до кімнати. Її маленький братик побачив її й радісно заагукав. Ходімо, сказала вона. Він потупцяв із кімнати. Вона пішла за ним до сходів, золоте дубове дерево сяяло, відшліфоване капцями, що снували вгору-вниз день за днем.

Її братик стояв на самому вершечку сходів, похитуючись. Він тягся ручками до неї, не сумніваючись, що вона йому допоможе. Він обперся об неї. Та замість того, щоб узяти його за ручки, вона прийняла ногу звідти, де він спирався на неї. Вона не збиралася робити цього, зовсім ні, ну може, якась частинка її й хотіла цього, може, вона й зробила це. Він заточився, а потім вона побачила, як дитина повільно падає сходами, і її голова вдаряється об кожну сходинку й підстрибує, аж до самого низу.

Непорушна купка внизу. Наче кинуте прання.

Коли вона подивилася вгору, то побачила десятирічну кузину там, де вона її раніше не бачила. Вона стояла в дверях ванної нагорі й дивилася.

Це був поганий варіант. Цей варіант вималювався внаслідок подій, що сталися потім. Він був такий же реальний, як і інший. Вони одночасно програвалися в якійсь безкінечній петлі.

Усе ж Матильда ніколи не могла до кінця повірити в це. Не інакше, як оте сіпання ногою було додане пізніше. Вона не могла повірити, але щось у ній таки вірило. Із цього внутрішнього протиріччя все й почалося.

Залишилися тільки факти. До того, як усе це сталося, її дуже любили. Після цього любов зникла. Штовхнула вона його чи не штовхнула, результат був однаковий. Їй не було прощення. Але ж вона була така маленька. І як таке могло статися, як могли батьки так вчинити з нею, як могло статися так, щоб її неможливо було простити?

25

У шлюбі було щось від математики. І це було не додавання, як могло здатися на перший погляд. Це була геометрична прогресія.

Ось схвильований чоловік у костюмі, на розмір меншому, ніж його довге, худорляве тіло. Ось жінка в зеленій мереживній сукні, дуже короткій, із білою трояндою за вухом. Боже, яка молоденька!

Жінка, що стояла перед ними, була унітаріанським священиком. На її майже голому черепі в плямах сонячного світла, яке пробивалося крізь мереживні гардини на вікні, виблискували сиві волосинки.

За вікном прокидалося містечко Поукіпзі. За ними стояв чоловік у формі доглядача й тихенько плакав, поряд із ним – чоловік у піжамі з таксою: їхні свідки. В усіх сяяли очі. У повітрі відчувався присмак кохання. А може, сексу. А може, тоді це було одне й те саме.

– Так, – сказала вона.

– Так, – сказав він.

Так, вони обоє згодні.

Наші діти будуть з біса красиві, подумав він, дивлячись на неї.

Я вдома, подумала вона, дивлячись на нього.

– Можете поцілувати одне одного, – сказала священик. Так, вони обоє згодні.

Тепер вони дякували один одному й сміялися, документи були підписані, привітання виголошені, на хвилину всі завмерли, так їм не хотілося виходити з цієї чепурної вітальні, де була така приємна й ніжна аура. Молодята знову сором’язливо подякували одне одному і вийшли надвір у прохолодний ранок. Вони сміялися, розчервонілі. Вони зайшли сюди цілими числами, а вийшли – піднесеними до квадрата.

Її життя. У вікні довгохвостий папуга. Шматочок блакитного полудня в лондонських сутінках. Віки за віками затуманюють колишні пристрасті. День на скелястому березі, крихітні створіння в озерці, яке залишив по собі приплив. Усі оті звичайні вечори, прислухання до кроків в освітленому будинку й угадування почуттів за їхнім звуком.

Бо правда була ось у чому: не в значних і яскравих подіях, а в щоденній суєті відчувала вона життя. Сотні разів перекопувала землю в саду, щоразу задоволено прислухаючись до шурхоту лопати об ґрунт, так часто, що те, як вона вганяла лопату і виймала її, як пахла родюча земля, ставало невід’ємною частиною того тепла, яке вона відчула в цьому будиночку у вишневому саду. Або ось це: щоранку вона прокидалася на одному й тому ж місці, чоловік будив її, приносячи чашку кави, в якій усе ще кружляла хмарка вершків. Майже непомітна, ніби між іншим, увага. Йдучи з дому, він цілував її в маківку, і вона відчувала, як щось проростає в ній, чекаючи на зустріч із ним. Саме з таких тихих, ніжних моментів і складався їхній шлюб, а не з церемоній, вечірок, прем’єр, свят чи іншої показушної дурні.

Проте ця частина життя закінчилася. Жаль. Її руки, які вона гріла об чашку з чаєм, були схожі на віхті плетива, розпотрошені грайливими дитячими рученятами. Досить кількох десятків років, і тіло поволі скручується в одну велику судому. Але ж був час, коли вона була сексуальною або ж, якщо не сексуальною, то хоча б мала незвичний вигляд, який привертав увагу. Крізь оце чисте вікно вона бачила, як усе було добре. Вона ні за чим не шкодувала.

41

В.Шекспір, «Тімон Афінський». (Пер. В.Мисика.)