Яблоко. Практическая философия

Завдяки телебаченню та яскравим журналам в останні роки популярності набули дизайнери. І готують їх мало не художні студії під вивіскою «Академія» чи «Університет». Адже «західне» слово дизайнер походить від design, тобто «проект». І малює малий і середній бізнес комп’ютерні проекти чи то квартир або офісів, чи насосних або будинків, чи комбайнів «Скіф» або тролейбусів. І всюди – західна чи китайська електроніка, компоненти чи комплектуючі, левову частку з яких, як стандартизовані деталі, у минулі роки виготовляли в СРСР, зокрема в Україні, підприємства ВПК окремо в силу розподілу їхніх виробництв на випуск продукції військового призначення та товарів широкого вжитку. Нині ж ми сліпо беремо імпортне, хто яке, чим забезпечуємо «свій» сервіс, і продаємо чи у метрополітен, чи на підприємства, чи у тролейбусне або залізничне депо. Із селянином складніше…

Село ж в Україні потребує реформ. В першу чергу, у галузі житлово-комунальних послуг, як провідної складової якості життя населення країни. Адже 95 відсотків сіл не мають каналізації, лише 10 – мають водопровід, 20 відсотків – газифіковані. Не всі села нині електрифіковані. Міжнародний валютний фонд та єврокомісари вимагають від Президента і уряду України підвищення тарифів на ці послуги. Однак мало хто знає, що приховано за цією вимогою. 20 років триває модернізація підприємств водопостачання та теплоенергетики під гаслом економії електроенергії. У комунальних господарствах замінюють або автоматизують опалювальні котли, демонтуючи при цьому вітчизняні або ж російські електродвигуни разом із насосами і замінюючи їх німецькими, французькими, італійськими комплектами із регульованим приводом. Загалом – чи не десятка світових «брендів» (тобто торгових марок). Чи не дивне прагнення европарламентарів сприяти розвитку в Україні саме середнього і малого бізнесу, адже така «модернізація» – якраз справа саме цієї бізнесової ланки? Європейцям відомо про фактичну відсутність на селі підприємств житлово-комунальної сфери, а ця «прогалина» для їхніх виробників – «золоте дно». Яка кому справа до виробників харківських електродвигунів, запорізьких перетворювачів, житомирських та рівненських давачів та засобів вимірювання і автоматизації, коли малий бізнес на догоду прибуткам насичує галузі «данфосами», «грундфосами», «шнайдерами», «сіменсами» чи китайськими «дельтами», в основі яких функціональні модулі і комплектуючі фірм з Японії та США, електронні компоненти – з Малайзії і тих же США, Японії і Німеччини.

Дуже показовим є «євро інтеграційний» приклад Литви з торговою маркою «Калвіс». Впевнений, що подібне опалювальне обладнання у виконанні «Пресмашу» мало б не менш привабливий дизайн і якість виконання, однак основним здобутком литовців є готове до впровадження насосне, регулююче та комутаційне обладнання провідних німецьких та шведських виробників. І хоч на порозі вже ХХІ століття і розвиток української, білоруської та російської науки і технологій у галузі електроніки, опалювальних технологій, приладобудування дозволяють залишити позаду вчорашні здобутки європейців, що активно просуваються нині в Україну, дефіцит проукраїнськи зорієнтованих маркетологів виробництва, а також висококваліфікованих промислових дизайнерів, стримує перехід на використання безконтактного комутаційного обладнання та вентильних двигунів (двигуни з електронним колектором із спрощеним регулюванням швидкості й моменту). Натомість для менш технологічних асинхронних електродвигунів з-за кордону ввозять складні імпортні перетворювачі частоти для регулювання їх швидкості, в основі яких мікроконтролери останнього покоління та новітні силові компоненти і стрімке зростання споживчих характеристик яких досягнуто завдяки комп’ютерному буму. Існуючі вітчизняні перетворювачі, створені ще за радянських часів, не витримують конкуренції, а перетворювачі на імпортній елементній базі, виробництво яких освоїли невеликі українські підприємства, хоча і не гірші за імпортні, проте не спроможні просунутися на власний же ринок через інформаційну навалу світових гігантів електроніки з їхньою широкою гамою обладнання. Цю проблему загострюють безліч малих фірм, які всі ці роки постачають в Україну електронні компоненти для закордонної побутової техніки й оргтехніки. До речі, за радянських часів імпортні товари виділялися неабиякою надійністю, чого, на жаль, не можна сказати про сучасну техніку, бо Сполучені Штати нав’язали іншим скорочений термін «життєвого циклу» промислових товарів заради стабільності отримання прибутку. Мало того, що ми набрали і продовжуємо брати кредити на модернізацію галузей економіки через придбання імпортного ж обладнання, то ми ж самі затягуємо «зашморг» на власній шиї через славетний сервіс (коли дешевше купити нове, ніж відремонтувати старе). То ж залежність виходить «вічна», як від вживання наркотиків.

Брак відданих українському народові і вітчизняному товаровиробнику професіоналів інженерів-маркетологів обумовлений ще й тим фактором, що мистецтво в країні переведено в розряд ремесла. Тенденціями «масової» культури Заходу, нав’язаними телеекраном, вихолощено справжній український дух. На Євромайдані ж протестують в основному ті, кому невідомі проблеми промислового виробництва і конкурентоздатності. Та й останній термін суто умовний. Бо коли виникає реальна потреба, то здорові механізми протекціонізму забезпечують сталий розвиток, а він, в свою чергу, сприяє стрибку конкурентоздатності, адже вона, здебільшого, обумовлюється патентним чи технологічним захистом (наприклад, електронні модулі японського виробництва з багатошаровими друкованими платами у перетворювачі французького бренду «шнайдер електрик», що вийшов з ладу, щойно завершився термін гарантії).

Формами співпраці маркетингу, науки, розробників і виробництва в Україні, як і майже всюди на теренах СНД, є науково-дослідні та конструкторсько-технологічні інститути, які об’єднують науковців і розробників. При цьому маркетингові компанії структурно від них відокремлені. Художнє конструювання не викладають, замінивши його на дизайн. У першому випадку художній образ «промислового взірця» вимагає створення під нього як технологій, так і взірців матеріалів тощо, адже передбачається його патентування, в тому числі у країнах його продажу. У другому випадку – використовують наявні на ринку компоненти, переважно імпортні, і в цьому випадку патентування просто не можливе, а відповідно й експорт готових виробів. Інженерний же склад виробництв і промислових підприємств здатний, в крайньому випадку, адаптувати до власних технологічних можливостей той чи інший чужий промисловий взірець. І всі роки незалежності України ці гілки промислового маркетингу не можуть знайти методів співпраці. По-перше, всіх переповнює жага «швидких» грошей: «Ти мені заплати, а я тобі зроблю…». Отак і роблять, і «платять» третє десятиліття: налагодять виробництво, дещо продадуть чи «подарують», і знову опиняються, образно кажучи, біля розбитого корита. Адже легше отримати хоч і менші кошти, зате не нести відповідальність за кінцевий результат. А у світі домінує авторське право, і сплата коштів за ставками роялті (виплата певної частки собівартості проданого товару автору) створює потужний бюджет і транснаціональним корпораціям, і малим національним компаніям для нарощування чи оновлення номенклатури виробів і товарів.

Перенесення механізму виплати роялті зі сфери суто інтелектуальної власності та патентного законодавства у сферу промислового виробництва відкриє нові горизонти. Застосування його принципів на рівні тристоронніх чи багатосторонніх угод і договорів між науковими, художніми і маркетинговими структурами, винахідниками і розробниками, виробниками комплектуючих, постачальниками та промисловцями у формі державно-приватного партнерства нарешті мало б покласти край чварам у суспільстві. Настав час припинити безпідставно звинувачувати один одного, навіть і Президента, через те, що більшість у суспільстві все ще не усвідомлює того, що часи, коли керівництво країни визначало, що виробляти та в якій кількості, за якою ціною та кому поставляти чи продавати, залишились за порогом нашої незалежності, у радянській Україні зі значним фондом соціального споживання як левової частки собівартості продукції. Тоді цей фонд забезпечував доступність і освіти, і охорони здоров’я, і санаторно-курортний відпочинок та інші безкоштовні суспільні блага. Нині ж є ринковий, а точніше – базарний, український капіталізм, який і призвів до «майданового» вибуху. Ото ж час вже спробувати домовитися між собою, як в Україні, так і з партнерами із СНД (адже тільки вони спроможні прямими поставками комплектуючих, в т. ч. й електронних кристалів, підняти з руїн вітчизняні підприємства електронної галузі, як бази сучасного приладобудування). Розроблені чернівецькими науковцями і виробничниками силові електронні компоненти для російської «силіконової долини», наприклад, за якістю не поступаються західним аналогам, а то й не мають собі рівних. Отож українські регульовані приводи із силовими компонентами, «одягненими» українцями на російські чи білоруські кристали, здатні лягти в основу і сільського комунального господарства, і сучасного електротранспорту, і дизель-електричних потягів та іншого обладнання. Більше того, в уніфікації використання електронних компонентів Захід (і Євросоюз зокрема) нам не помічник, бо вони й між собою подібну кооперацію не практикують! І через власне, українське, бачення форм комунального господарства сучасного села, новітніх його форм із комплексною забудовою, із автоматизованими міні-фермами й міні-виробництвами з використанням найефективніших систем утилізації відходів та використання різноманітних нетрадиційних джерел енергії можна було б бодай урівноважити товаропотік між Україною і Європою, а вже тоді й формувати асоціацію з ЄС…