Зникнення Стефані Мейлер

— Що це за історія? — здивувався я. — Третій свідок? Адже були тільки два свідки, мешканці кварталу.

— Знаю, Джессе, — відказав Дерек, що був так само здивований, як і я.

Анна відразу ж зв’язалася з Майклом Бірдом. Він геть не пам’ятав про того свідка, та пригадав, що на третій день після вбивства місто аж кишіло чутками. На жаль, було неможливо опитати автора того допису, бо він помер десять років тому, але Майкл сказав, що тим джерелом у поліції міг бути, звісно ж, шеф Ґуллівер, що завжди мав добре підвішений язик.

Ґуллівера в комісаріаті не було. З’явившись, він знайшов нас в Анниному кабінеті. Я пояснив, що ми натрапили на згадку про третього свідка, і він одразу ж відказав:

— Та це Марті Коннорс. Він працював на автозаправці неподалік кварталу Пенфілд.

— Чому нам ніколи не казали про нього?

— Бо після перевірки виявилося, що його свідчення нічого не варте.

— Ми хотіли б самі судити про це, — сказав я.

— Знаєте, за тієї пори було кілька десятків свідчень, ми їх ретельно перевірили, перш ніж передати вам. Люди зверталися до нас із чим завгодно: мовляв, вони відчували чиюсь присутність, чули підозрілий гамір, бачили летючу тарілку. Отаке все верзли. Ми мусили все просіювати, інакше ви геть потонули б у тому. Але ми ретельно над тим попрацювали.

— Не сумніваюся. Ви його допитували?

— Не знаю, хто там його допитував.

Уже виходячи з кабінету, Ґуллівер раптом сказав:

— Безрукий.

Ми витріщилися на нього. Урешті я запитав:

— Про що ви кажете, шефе?

— Про те, що написане на панно: «Я хочу писати, та не можу. Хто я?». Відповідь: безрукий.

— Дякую, шефе.

Ми зв’язалися із автозаправкою, про яку нам сказав Ґуллівер і яка ще й досі існувала. І, на щастя, Марті Коннорс працював там і досі, хоч минуло двадцять років.

— Марті — нічний заправник, — сказав мені по телефону співробітник автозаправки. — Він приходить на роботу о двадцять третій годині.

— То він працює сьогодні увечері?

— Авжеж. Хочете, щоб я лишив йому повідомлення?

— Ні, дякую. Я сам приїду з ним поговорити.

Якщо комусь не хотілося гаяти часу на мандрівку автомобілем із Мангеттена до Гемптонса, той мандрував повітрям. А як вилетіти з південного кінця острова, то вистачить двадцять хвилин, щоб дістатися з Нью-Йорка до будь-якого міста на Лонґ-Айленді.

Джеррі Іден сидів за кермом свого автомобіля на паркувальному майданчику орфейського аеропорту. Його думки урвав потужний гуркіт двигуна. Він звів очі й побачив, що підлітає вертоліт. Джері вийшов з автівки. Вертоліт приземлився на бетонному майданчику метрів за двадцять від нього. Допіру затих двигун і перестали крутитися гвинти пропелерів, як двері відчинилися й з гелікоптера вийшла Синтія Іден у супроводі їхнього адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Вони пройшли крізь ґратчасту огорожу, що відокремлювала вертолітний майданчик від паркувального, і Синтія з риданням кинулася в чоловікові обійми.

Обіймаючи дружину, Джеррі дружньо поздоровкався з адвокатом.

— Бенджаміне, — спитався він, — Дакота може потрапити до в’язниці?

— Яку кількість наркотиків знайшли у неї?

— Не знаю.

— Ходімо негайно до комісаріату, — сказав адвокат. — Треба підготувати її до допиту. За нормальних умов я не був би такий занепокоєний, але існує ще справа Тари Скаліні. Якщо суддя буде уважний, то натрапить на цю справу і може взяти її до уваги. Тоді в Дакоти будуть проблеми.

Джеррі затремтів. Ноги його стали як із вати. Він навіть попросив Бенджаміна сісти за кермо. За чверть години вони вже були в орфейському комісаріаті. Посідали в кімнаті для допитів, до якої врешті провели Дакоту в наручниках. Угледівши батьків, вона заплакала. Поліціянт зняв із неї наручники, і вона впала в їхні обійми.

— Дитино моя! — вигукнула Синтія, міцно пригортаючи її до себе.

Полісмени лишили їх самих, і вони посідали довкола пластикового столу. Бенджамін Граф дістав теку і записник із портфеля й узявся до роботи.

— Дакото, — сказав він, — я хочу знати, що ти казала поліції. Зокрема, хочу знати, чи казала ти їм про Тару.

У Великому театрі тривали проби. Міський голова Браун сидів на сцені поруч із Кірком Гарві, щоб змусити того пришвидшити розподіл ролей. Але тому ніхто не підходив.

— Усі вони нулі, — повторював Кірк Гарві. — Це має бути вистава століття, а переді мною постають тільки рештки Божої кари.

— Зроби ще одне зусилля, Кірку, — благав його мер.

Гарві назвав іще два прізвища. Але постали перед ним не ті, кого він викликав, а Рон Ґуллівер і Мета Островскі.

— А ви чого сюди приперлись один із другим?

— Я хочу пройти прослуховування! — вигукнув Островскі.

— І я! — гаркнув Ґуллівер.

— Я чітко назвав ролі: чоловіча і жіноча. Ви дискваліфіковані.

— Я перший прийшов! — сказав Островскі.

— А я сьогодні чергую, то не можу чекати в черзі; Я маю право на пріоритет.

— Рон? — здивувався мер Браун. — Ви ж не можете грати у виставі!

— А чом би й ні? — запротестував Ґуллівер. — Візьму відпустку. Це ж унікальний шанс. Та й шеф Гарві 1994 року теж виступав на сцені.

— Я дам вам шанс, — відтяв Гарві. — Але один із вас має бути жінкою.

Він звелів, щоб йому принесли перуку, це урвало проби на двадцять хвилин, поки ту перуку шукали.

Урешті якийсь місцевий волонтер приніс перуку з довгим світлим волоссям, яку знайшов за кулісами, й Островскі надів її на голову. Убравшись отак, із папірцем у руці, де була записана перша дія, він вислухав Гарві, який читав дидаскалію.

«Похмурий ранок. Іде дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок. Водії несамовито сигналять. Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена...»

Островскі дибає до Ґуллівера, вдаючи, ніби ступає в черевичках на високих підборах.

ОСТРОВСКІ (вищить, мов дурнуватий, високим писклявим голосом): Що сталося?

ҐУЛЛІВЕР (з третього разу): Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.

Це був якийсь жах. Та коли їхня проба скінчилася, Гарві підвівся й заплескав у долоні.

— Вас обох прийнято!

— Ти певен? — пробурмотів мер Браун. — Вони ж геть нікудишні.

— Ще й як! — з ентузіазмом відказав Гарві.

— Але ж були набагато ліпші кандидати, а ти їх забракував.

— Кажу тобі, Алане, що я певен у виборі.

І він крикнув кандидатам у залу:

— Ось наші перші два актори.

Островскі з Ґуллівером спустилися зі сцени під оплески решти кандидатів, а потім у вічі їм ударили спалахи фотокамери кореспондента «Орфея кронікл», і журналіст одразу ж почав допитуватися в них про враження від прослуховування. Островскі аж сяяв. Бач, думав він собі, мене запрошують на сцену постановники, мене розпитують журналісти, виходить, я досвідчений і знаний актор. Нарешті вона прийшла, ота солодка слава, що я так довго її чекав!

Аліса сиділа у Стівеновому автомобілі, сяк-так припаркованому біля Великого театру. Коли вони вже мали їхати до Нью-Йорка, він раптом захотів поглянути на проби, щоб знати, як написати статтю, котра виправдає його перебування в Орфеї.

«П’ять хвилин», — сказав він Алісі, яка вже почала бурчати. За п’ять хвилин повернувся з театру. Що ж, з Алісою вже кінець. Вони побалакали на цю тему, вона сказала, що нарешті зрозуміла все і не чинитиме перепон. Та коли він підійшов до автівки, йому зателефонував його заступник, Скіп Налан.

— Стівене, о котрій ти сьогодні повертаєшся? — запитав він якимось химерним тоном. — Мені треба побалакати з тобою, це дуже важливо.