Страница 65 из 124
Я ніколи не був надто амбітним, тож сумніваюся, що міг би розбудувати кар’єру на роботі без Синтії й Дакоти. Та повертаючись щоразу з Орфеї, де нам було так добре, я хотів дати їм більше. Почав думати, що треба розстаратися на щось ліпше для відпочинку, ніж отой маленький пансіонат, хотів, щоб ми проводили більше часу в Гемптонсі, ніж тиждень за рік, щоб Синтія не гаяла три години на дорогу до роботи в громадському транспорті, аби лиш звести кінці з кінцями, щоб Дакота могла ходити до приватної школи і здобути якісну освіту і виховання. Задля них я почав працювати більше, наполегливіше, домагатися підвищення, більшої платні. Задля них покинув радіомовлення, щоб піти на відповідальніші посади, які не викликати в мене захвату, зате вище оплачувалися. Я почав підійматися щаблями кар’єри, використовуючи кожну слушну нагоду, приходив на роботу перший і йшов останній. За три роки від директора радіостанції виріс до відповідального за розвиток телевізійних програм усіх телеканалів медійної групи.
Зарплатня моя подвоювалася, потроювалася, а разом з нею поліпшувалася і якість нашого життя. Синтія покинула роботу і цілком перейнялася тоді ще маленькою Дакотою. Частину свого часу вона присвятила добровільній роботі в театрі. Наші вакації в Орфеї довшали: спершу вони тривали три тижні, потім місяць, потім усе літо, та й відпочивали ми в більшому і розкішнішому будинку, зі служницею, яка спершу приходила раз на тиждень, потім двічі, потім щодня; вона давала лад у хаті, стелила ліжка, готувала нам їсти і прибирала за нами те, що ми порозкидали.
То було хороше життя. Щоправда, воно трохи відрізнялося від того, про яке я мріяв: коли ми відпочивали тиждень у маленькому пансіонаті, я й не думав про те, що коїться на роботі. Та через нові обов’язки мав змогу лише декілька днів підряд побути в Орфеї: якщо Синтія з Дакотою, нічим на світі не переймаючись, могли по два місяці ніжитися на сонечку коло басейну, то я мусив регулярно їздити до Нью-Йорка, щоб керувати поточними справами і працювати з паперами. Синтія шкодувала, що я не можу залишатися на довше, та, зрештою, і так усе ішло добре, то чого тут скаржитися?
Моє кар’єрне зростання тривало й далі. Хтозна, може, і попри мої зусилля. Платня, яку я й так вважав величезною, підвищувалася, а разом із нею зростало й навантаження. Медійні групи купували одна одну й об’єднувалися, аж утворили нарешті могутній концерн. Я отримав великий кабінет у скляному хмарочосі, діставши нагоду вимірювати кар’єрний поступ за переїздами до більших і вище розташованих кабінетів. Відшкодування за працю зростало пропорційно до поверхів, на які мені доводилося перебиратися. Прибутки множилися в сотні разів. З директора маленької радіостанції за десять років я став генеральним директором «14-го каналу», найрентабельнішого і найпопулярнішого телеканалу в США, яким я керував із п’ятдесят третього, останнього поверху скляного хмарочоса, отримуючи платню, що разом із бонусами становила дев’ять мільйонів доларів за рік, тобто сімсот п’ятдесят тисяч доларів за місяць. Я заробляв більше грошей, ніж міг потратити.
Усе, що я міг дати Синтії з Дакотою, я вже їм дав. Розкішне вбрання, спортивні автомобілі, чудове помешкання, приватну школу, вакації їхньої мрії. Коли від нью-йоркської зими обличчя наші набирали сірого кольору, ми вирушали приватним літаком провести цілющий тиждень на острові Сен-Бартс. А в Орфеї я за шалені гроші збудував на березі океану розкішний дім, назву якого викарбував над вхідною брамою: «САД ІДЕНІВ».
Усе стало таке просте, таке легке. І таке надзвичайне. Та тут ішлося не лише про гроші: саме собою розумілося, що я повинен іще дужче віддаватися роботі. Що більше я хотів дати двом моїм улюбленим жінкам, то більше повинен був віддавати телеканалові свого часу, снаги й уваги.
І літню пору, і всі вихідні теплої пори Синтія з Дакотою збували в Гемптонсі. Я відвідував їх так часто, як тільки міг. Навіть улаштував там кабінет, з якого міг керувати поточними справами і проводити відеоконференції.
Та що легшим видавалося наше життя, то складнішим воно ставало. Синтія хотіла, щоб я більше вділяв уваги подружнім обов’язкам і родині, щоб не так сильно переймався роботою, але без роботи не було б і дому. То була змія, що сама себе кусала за хвоста. Наші вакації сповнювалися докорами і сварками. «Нащо ти їдеш сюди, якщо замикаєшся в кабінеті? Ми ж тут хочемо разом побути чи як? Ох, Джеррі, ти наче тут, але наче й не з нами». Отаке я чув на пляжі, таке чув і в ресторані. Часом гуляв я пішки й зупинявся біля того маленького пансіонату, вже зачиненого після смерті його власників. Дивився на той гарненький дерев’яний будиночок і згадував наші скромні, короткі, але такі захопливі вакації за давньої пори. Мені так кортіло повернутися туди. Проте я не знав, як це зробити.
Якщо запитати мене, то скажу, що робив усе задля моєї дружини і доньки.
Якщо запитати Синтію з Дакотою, то вони скажуть, що робив я все те для себе, задля свого еґо, своєї нав’язливої пристрасті до роботи.
Та вже не мало значення, хто тут помилявся: з часом магія Орфеї перестала діяти. Наше подружжя, наша родина не могла вже зцілитися, згуртуватися під час перебування в цьому містечку. Навпаки, воно ще дужче нас роз’єднувало.
А потім усе похитнулося.
Навесні 2013 року сталася подія, що змусила мене продати дім в Орфеї.
Джесс Розенберґ
Вівторок, 15 липня 2014 року
За одинадцять днів до прем’єри
Оголошення, що його ми знайшли в університетському часописі, не дозволило нам вийти на особу, котра його там помістила. Відповідальний за рекламу в редакції газети не мав ніякої інформації: оголошення зареєстрували в приймальні й оплатили готівкою. Цілковита секретність. Зате в архівах знайшли таке саме оголошення, за рік до того. І ще за рік до минулого року. Ті оголошення з’являлися кожної осені.
Я запитав:
— А що ж такого відбувалося кожної осені?
— Осінній випуск має найбільшу кількість читачів, — сказали мені в редакції. — Адже в університеті розпочинається навчальний рік.
Дерек висунув припущення, що з початком навчального року до університету припливають нові студенти, тобто кандидати на створення тієї книжки, яких хотів набути той замовник.
— Якби я був замовником, — сказав Дерек, — то не обмежився б однією газетою, а розповсюджував ті оголошення ширше.
Запити до редакцій газет філологічних факультетів кількох нью-йоркських університетів підтвердили ці слова: таке оголошення з’являлося щоосені в кожній газеті. Але той, хто їх подавав, не лишив жодного сліду. Ми знали тільки, що це був чоловік, що він перебував в Орфеї 1994 року, що мав інформацію, яка дозволяла припускати, що Тед Тенненбаум не був убивцею, що він вважав ситуацію достатньо серйозною, щоб написати про це книжку, та не міг написати її сам. Оце дивувало найдужче. Дерек уголос запитав:
— Хто хоче написати книжку, але не може? Причому настільки, що відчайдушно шукає когось, придатного для цього, поширюючи з року в рік оголошення в студентських часописах?
І тоді Анна написала чорним фломастером на магнітному панно загадку, гідну античного сфінкса із Фів:
«Я хочу писати, та не можу писати. Хто я?»
Нічого іншого поки що нам не залишалося, як знову поринути в давні випуски «Орфея кронікл», що їх ми вже побіжно переглянули без особливого успіху. Аж під час читання однієї статті Дерек пожвавішав і підкреслив один абзац червоним олівцем. Це видалося нам підозрілим, і всі ми з’юрмилися довкола нього.
— Ти щось знайшов? — запитала Анна.
— Ось послухайте, — недовірливо сказав він, розглядаючи копію, яку тримав у руці. — Ця стаття з’явилася в «Орфея кронікл» 2 серпня 1994 року. Тут написано: «Згідно з джерелом із поліції, з’явився третій свідок. Та свідчення, що могло б стати важливим для слідства, не містить майже ніякої інформації».