Страница 49 из 124
Я. Бачив у тебе фото роману «Граф Монте-Крісто». Ти любиш французьку літературу?
АЛІСА. Обожнюю французьку літературу. В університеті я вивчала французьку.
Я. Справді?
АЛІСА. Так. Я мрію стати письменницею. І жити в Парижі.
Я. Ти пишеш?
АЛІСА. Так, роман пишу.
Я. Цікаво було б прочитати.
АЛІСА. Може, як закінчу нарешті. Ви ще на роботі?
Я. Ні, вдома. Щойно повечеряв.
Дружина, яка читала на дивані, відірвалася від книжки і запитала, що я роблю.
— Мені потрібно закінчити статтю, — відказав я.
Вона знову поринула в читання, а я дивився на екран.
АЛІСА. Що ви їли?
Я. Піцу. А ти?
АЛІСА. Я саме іду вечеряти.
Я. Куди?
АЛІСА. Ще не знаю. З друзями піду.
Я. Ага, то доброго вечора.
Розмова на цьому скінчилася, певне, вона пішла. Та за кілька годин, коли я вже ладнався спати, мені закортіло зазирнути у Фейсбук, і я побачив, що вона мені написала.
АЛІСА. Дякую.
Мені захотілося продовжити ту розмову.
Я. Гарно відбула вечір?
АЛІСА. Ох, нецікаво. Сподіваюся, у вас він був ліпший.
Я. А чому нецікаво?
АЛІСА. Мені нецікаво з однолітками. Я волію спілкуватися зі старшими людьми.
Дружина гукнула з кухні:
— Стіве, ти вже вкладаєшся?
— Іду.
Та я так застряв у тій розмові, що був на зв’язку з Алісою до третьої ночі.
За кілька днів по тому пішов із дружиною на виставку живопису і здибав у буфеті Алісу. На ній була коротка сукенка і черевички на підборах: вона була красива, мов зоря.
— Алісо, це ти? — здивувався я. — Я й не знав, що ти будеш тут.
— А я знала, що ви прийдете.
— Звідки?
— А ви отримали запрошення через Фейсбук і відписали, що прийдете.
— І ти змогла прочитати це у Фейсбуці?
— Авжеж, там усе видно.
Я всміхнувся, так це мене потішило.
— Що ти п’єш? — запитав я.
— Мартіні.
Я замовив їй обід, а потім дві склянки вина.
— З ким ви тут? — запитала Аліса.
— З дружиною. Вона чекає мене там, зараз іду до неї.
Аліса розчаровано скривилася.
— Тим гірше для мене, — сказала вона.
Повернувши із вернісажу додому, я побачив, що у Фейсбуці на мене чекає повідомлення.
Мені хотілося б випити з вами вина удвох.
Повагавшись довгенько, я відписав:
Завтра о шістнадцятій годині в барі готелю «Плаза».
Хтозна, чому мені стрілило в голову запропонувати їй піти до тієї «Плази» і хильнути. Звісно, хотілося посмакувати вина, та, крім того, вона мені подобалася й мені лестило, що я подобаюся дівчині, якій насилу двадцять п’ять років. Той бар готелю «Плаза» був останнім місцем, де я хотів би випити: воно не подобалося мені й було розташоване навпроти нашого кварталу. Отож я не міг зустріти там когось зі знайомих. Не тому, що я соромився Аліси, просто не хотів, щоб пішли чутки. О шістнадцятій годині перед «Плазою» я був уже страшенно схвильований.
Коли заходив до бару, мене охопило збудження й водночас якась нервова лихоманка. Вона вже чекала на мене, сидячи у фотелі. Я запитав, що вона хоче, і вона відказала: «Вас хочу, Стівене».
За годину по тому, набравшись шампанського, я порав її в номері готелю «Плаза». То було щось несамовите. Я подумав собі, що з дружиною в мене ніколи такого не бувало.
Була десята вечора, коли я прийшов додому. В голові сум’яття, серце калатало від того, що я допіру зазнав. Перед очима стояло те гоже тіло, яке я джиґав, ті міцненькі перса, які я стискав, та гладенька шкіра, яку цілував. Я тремтів від любовної лихоманки, мов підліток. Я ніколи ще не зраджував дружину. І ніколи навіть не думав про те. Завжди суворо осуджував тих моїх колег чи друзів, що шукали пригод поза шлюбом. Та коли провадив Алісу в той номер, то навіть про це не подумав. І вийшов звідти з одною думкою: повторити все. Мені було так добре, аж я подумав собі, що немає нічого лихого в подружній зраді. Не було навіть такого відчуття, що припустився помилки. Я просто жив, та й годі.
Дружина відчинила двері моєї кімнати й кинулася до мене.
— Де ти був, Стівене? Я так тривожилася.
— Ох, вибач, терміново здавали черговий випуск «Огляду», я думав, закінчу раніше.
— Таж я надіслала тобі з десяток повідомлень. Ти міг би зателефонувати, — докоряла вона. — Я вже хотіла звертатися в поліцію.
Я пішов до кухні й почав нишпорити в холодильнику. Вмирав із голоду. Знайшов тарілку з рештками їжі, підігрів і тут-таки зжер. Дружина поралася в кухні, вештаючись від плити до мийниці, щоб помити посуд і поприбирати за дітьми. Я почувався добре.
Наступного ранку, ввійшовши до мого кабінету з поштою, Аліса зухвало проспівала:
— Добридень, пане Берґдорфе.
— Алісонько, — пробурмотів я, — нам конче треба ще раз побачитися.
— Я теж хочу цього, Стівене. Може, в мене?
Вона написала свою адресу на клапті паперу й поклала його на пачці листів.
— Я буду вдома о вісімнадцятій годині. Приходь, коли захочеш.
Цілісінький день я був страшенно збуджений.
Як настала пора, я взяв таксі і помчав на Соту вулицю, де мешкала Аліса. Зупинився за два будинки, щоб купити квітів у супермаркеті. Будинок той був старий, тісний і обшарпаний. Переговорний пристрій поламаний, а двері відчинені. Я піднявся на три поверхи вище, потім пройшов коридором і знайшов помешкання. Коло дзвоника було два прізвища, я не звернув на те уваги, бо непокоївся, що в квартирі буде ще хтось. Коли напіводягнена Аліса відчинила мені, я зрозумів, що там нікого нема.
— Ти з кимось мешкаєш? — все ж таки запитав я, остерігаючись, що мене хтось тут побачить.
— Начхати, її зараз нема, — відказала Аліса, взявши мене за руку і затягуючи досередини, а потім зачинила ногою двері.
Вона запровадила мене до кімнати, і я пробув там до пізнього вечора. Наступного дня я знову туди подався, і ще, і ще. Думав я тільки про неї, хотів тільки її. Весь час я хотів Алісу. Скрізь її хотів.
За тиждень вона запропонувала мені зустрітися в барі готелю «Плаза», як і першого разу. Мені та пропозиція страшенно припала до смаку: я винайняв номер і сказав дружині, що мені треба поїхати до Вашингтона і що я пробуду там ніч. Вона нітрохи не засумнівалася, і все мені здавалося простим.
Ми добряче хильнули шампанського в барі й повечеряли в «Пальмре». Хтозна й чому, але мені закортіло вразити її. Може, це «Плаза» так уплинула на мене. Або ж кортіло побути вільним. Для моєї дружини існували тільки бюджет і гроші, гроші. У всьому треба було бути обачним — з покупками, з виходом на люди, з гостинами. Наші вакації відбувалися в тій самій місцині з року в рік: ми відпочивали в дощатому павільйоні біля озера Чамплейн, що належав батькам моєї дружини, тулилися там разом із родиною її сестри. Я не раз пропонував відпочити деінде, та дружина завжди казала:
— Дітям подобається там. Вони відпочивають зі своїми двоюрідними родичами. Туди можна дістатися на автомобілі, та й за готель не треба платити. Нащо дарма тринькати гроші?
Вечеряючи з молодою дівчиною в тому готелі «Плаза», що вже мало не рідною домівкою мені видавався, я думав собі, що моя дружина не вміла жити.
— Ти слухаєш, що я кажу, Стіві? — запитала Аліса, розправляючись із омаром.