Страница 48 из 124
Вона вигнала його з помешкання, й Стівен почвалав додому. У кухні дружина з дітьми саме закінчувала вечеряти.
Дружина ніжно всміхнулася йому, та він не зважився поцілувати її. Він геть просяк сексом.
— Мама казала, що ми поїдемо на вакації в Єлловстоунський парк, — сповістила йому старша донька.
— Навіть будемо ночувати у кемпінг-карі, — захоплено сказав менший син.
— Ваша мама повинна була б порадитися зі мною, перш ніж роздавати обіцянки, — відтяв Стівен.
— А що, Стіве, — устряла дружина, — поїдемо у серпні. Скажи так. Я вже домовилася про відпустку. А сестра погодилася позичити нам свій кемпінг-кар.
— Та ви з глузду з’їхали! — вигукнув Стівен. — У тому парку водяться хижі ведмеді гризлі! Он переглянь статистику: за минулий рік вони покалічили кілька десятків людей! А бізон навіть убив одну жінку! Не кажу вже про пум, вовків і гарячі джерела.
— Ти перебільшуєш, Стіве, — не погодилася з ним дружина.
— Я перебільшую? Ось поглянь!
Він дістав з кишені газету з давньою статтею й почав читати: «У сірчаних джерелах Єлловстоуна від 1870 року загинули двадцять дві особи. Навесні минулого року, попри щити з попередженнями, двадцятирічний юнак упав в озеро з киплячою сіркою. Він відразу ж помер, і рятувальники, що внаслідок погодних умов почали шукати тіло наступного дня, знайшли тільки його пластикові сандалі. Тіло цілком розчинилося в сірці. Від нього нічого не лишилося».
— Треба бути заплішеним дурнем, щоб упасти в сірчане джерело! — заявила донька.
— Кому ти кажеш це, дитино моя! — кивнула мати.
— Мамо, то ми загинемо в Єлловстоуні? — занепокоївся менший син.
— Та ні, — відмахнулася від нього мати.
— Авжеж! — гукнув Стівен і замкнувся у ванній, сказавши, що йому треба прийняти душ.
Він пустив воду і сів на кришці унітаза. Був геть пригнічений. Що сказати дітям? Що їхній татко розтринькав усі родинні заощадження, бо не зміг приборкати свою похіть?
Він звільнив Стефані Мейлер, хоч вона була талановита і обнадійлива журналістка, потім витурив того Мета Островскі, який богу духа був винен, та ще й писака був неабиякий. А хто буде наступний? Мабуть, таки він, коли виявиться, що головний редактор зв’язався з удвічі молодшою співробітницею й купував їй подарунки за рахунок часопису.
Аліса була ненаситна, він не знав, як покласти край тій пекельній гонитві. Покинути її? Вона погрожувала заявити, що він її зґвалтував. Йому хотілося, щоб усе нарешті припинилося. Уперше в житті йому кортіло, щоб Аліса померла. Він навіть почав гадати, що життя несправедливе: якби вона загинула замість Стефані, то все вирішилося б просто.
Дзеленькнув телефон, сповіщаючи, що надійшло повідомлення. Він несамохіть зиркнув на екран, і його обличчя посвітліло. То було повідомлення від орфейського міського голови. Оце збіг! Відколи він написав матеріал про минулий фестиваль, його прізвище було в списку адресатів міського виконкому. Він відкрив повідомлення: то було запрошення на прес-конференцію, що відбудеться завтра в будинку міської адміністрації, й там ішлося про те, що під час тієї конференції мер «сповістить про надзвичайну виставу, яка розпочне переможну ходу театральними сценами світу, відкривши театральний фестиваль».
Він одразу ж написав повідомлення Алісі, сповістивши, що повезе її до Орфеї й що вирушають вони завтра вранці. Серце його шалено гамселило в грудях. Він уб’є її.
Він і на помислах ніколи не мав, що настане такий день, коли ладен буде безжально убити когось. Але то був знак з небес. То був єдиний спосіб її позбутися.
Стівен Берґдорф
Ми з моєю дружиною Трейсі завжди дотримувалися суворих правил, коли йшлося про використання інтернету нашими дітьми: вони могли користуватися ним лише з освітньою й виховною метою, а не бог знає для чого й навіщо. Зокрема, існувала заборона долучатися до дискусійних сайтів. Надто вже багато чули ми історій про дітлахів, яких підманювали мерзенні педофіли, що видавали себе за їхніх однолітків.
Та навесні 2013 року нашій старшій доньці виповнилося десять років, і вона почала вимагати, щоб ми дозволили їй зареєструватися у Фейсбуці.
— А що ти там робитимеш? — запитав я.
— Усі мої подруги в Фейсбуці!
— Це не причина, щоб і ти там була. Ти знаєш, що ми з мамою не любимо таких сторінок. Інтернет був задуманий не для такої дурні.
На те моя десятирічна донечка відказала:
— У Фейсбуці є сторінка Метрополітен-музею, Музею сучасного мистецтва, Національного географічного товариства, Санкт-Петербурзького балету. Всі у Фейсбуці, крім мене! Ми живемо в цьому домі, наче відлюдьки якісь.
Трейсі сказала, що донька таки має рацію, адже інтелектуально вона набагато розвиненіша за своїх подруг, і дуже важливо, щоб вона перебувала в інтерактивному спілкуванні з дітьми свого віку, якщо не хоче опинитися в цілковитій ізоляції в школі.
Проте я все ж таки не дозволяв. Чимало статей довелося мені прочитати про підлітків, які зазнавали у соціальних мережах письмової й візуальної агресії, різних образ, бачили світлини, що негативно впливали на їхню ще реформовану психіку. Ми провели родинну нараду з дружиною й донькою, обговорили це питання, я дав їм прочитати статтю з «Нью-Йорк таймс», в якій ішлося про одну школярку з мангеттенського ліцею, яка наклала на себе руки, ставши жертвою цькувань у Фейсбуці.
— Знайомі з цим випадком? Ось минулого тижня це сталося в Нью-Йорку. «Після жорстоких образ і погроз у Фейсбуці, де без дозволу оприлюднили її зізнання в гомосексуальності, завдала собі смерті вдома вісімнадцятирічна дівчина, учениця випускного класу престижного ліцею в Гейфері». Ось бачите!
— Тату, мені потрібне інтерактивне спілкування з подругами, — сказала мені донька.
— Їй десять років, а вона вже знає слово інтерактивний, — сказала мені дружина. — Гадаю, вона достатньо виросла, щоб мати профіль у Фейсбуці.
Урешті я поступився, проте висунув умову, на яку моя донька таки мусила пристати: я теж відкрию профіль у Фейсбуці і стежитиму за активністю моєї доньки, щоб упевнитися, що вона не стала жертвою цькувань.
Мушу зізнатися, я не дуже тямив у нових технологіях. Створивши профіль у Фейсбуці, побачив, що сам не зумію дати з тим раду, тож звернувся по допомогу до Стефані Мейлер, коли ми пили з нею каву в кімнаті для відпочинку в редакції часопису.
— То ви є у Фейсбуці, Стівене? — звеселилася Стефані й відразу ж дала мені урок про параметри профілю та їхнє використання.
Трохи згодом, того ж таки дня, Аліса ввійшла до мого кабінету з поштою і сказала:
— Вам треба помістити світлину в профілі.
— Світлину в профілі? А де це?
Вона засміялася.
— У Фейсбуці в профілі. Там потрібна ваша світлина. Я додала вас у друзі.
— То ми в контакті там?
— Якщо ви долучите мене до друзів на мій запит, то так.
Я відразу ж це зробив. Мені це здалося потішним. Коли вона пішла, я проглянув її сторінку, світлини і визнав, що це цікаво. Досі вона була для мене тільки дівчиною, що носить пошту.
Тепер я побачив її родину, дізнався про її уподобання, про те, що вона полюбляє читати. Я відкрив для себе її життя. Стефані показала мені, як надсилати повідомлення, я вирішив написати Алісі.
Ви були на вакаціях у Мексиці?
Вона відповіла:
Таку минулої зими.
Я написав:
Прикольні світлини.
Вона знову відписала:
Дякую.
То був початок обміну інтелектуально нецікавими повідомленнями, проте я наче прилип до того діла. Геть незначущі балачки, та вони мене тішили. Увечері, коли ми з дружиною сиділи коло телевізора або ж я щось читав, розпочиналися дурнуваті розмови в Фейсбуці з Алісою.