Страница 44 из 124
Дерек Скотт
Останні серпневі дні 1994 року. Відколи сталося вбивство чотирьох осіб, минув місяць. Петля довкола Теда Тенненбаума дедалі стискалася: до тих підозр, що ми їх із Джессом уже мали, додалися припущення про шантаж запізненням робіт у кафе «Афіна», до якого міг удатися міський голова.
Хоч видатки Тенненбаума і надходження голови Ґордона збігалися, причому як за датами, так і за сумами, вони не мали сили конкретних доказів. Ми хотіли допитати Теда Тенненбаума про його гроші, та нам не хотілося знову припускатися хибних кроків. Отож ми офіційно викликали його оповісткою до крайового центру поліції штату. Як і передбачали, він прибув разом зі своїм адвокатом, Робіном Старом.
— Гадаєте, мер Ґордон шантажував мене? — звеселився Тенненбаум. — Маячня якась, сержанте Скотте.
— Пане Тенненбауме, — відказав я, — упродовж цього періоду з вашого рахунку зникла сума в кілька сотень тисяч доларів, а тим часом на рахунок мера Ґордона надійшла така сама сума.
— Знаєте, сержанте, — відказав Робін Стар, — мільйони американців щодня знімають з рахунків такі самі суми.
— Куди пішли ці гроші, пане Тенненбауме? — запитав Джесс. — Півмільйона доларів — це все ж таки неабищо. І ми знаємо, що витрачали ви їх не на облаштування кафе «Афіна», це видно з вашої бухгалтерії.
— Ви дістали доступ до неї завдяки добрій волі мого клієнта, — нагадав Робін Стар. — А що робить пан Тенненбаум зі своїми грішми, нікого не стосується.
— Чому б вам не сказати відверто, де ви потратили цю суму, пане Тенненбауме, якщо вам справді нема чого приховувати?
— Я полюбляю бувати на людях, вечеряти, та й узагалі жити на широку ногу. І я не повинен ні перед ким звітувати, — відказав Тенненбаум.
— У вас є папери, що підтвердили б ваші слова?
— А якщо я роздавав гроші дівчатам? — насмішкувато спитався він. — Дівчата не дають квитанцій. Годі вже жартувати, панове, гроші легальні, я успадкував їх від батька. І роблю з ними те, що мені хочеться.
Тут Тенненбаум казав правду. Ми знали, що й цього разу нічого не досягнемо.
Майор МакКенна сказав, що у нас є цілий оберемок фактів, які обвинувачують Теда Тенненбаума, та бракує елемента, що зміг би стати вирішальним доказом. «Тенненбаум навіть не мав потреби спростовувати докази. Ви не можете довести, що то його автомобіль був на тій вулиці, не можете довести, що його шантажували. Знайдіть спосіб, який змусив би його доводити протилежне».
Ми знову наново розпочали слідство: десь у нашій роботі був ґандж, і треба було його знайти. У Наташиній вітальні, геть переобладнаній під час нашого слідства, ми знову вивчили всі можливі сліди, й виявилося, що всі вони провадять до Теда Тенненбаума.
Ми вешталися від кафе «Афіна» до «Маленької Росії». Проект Дарлі й Наташі просувався успішно. Вони цілими днями куховарили, випробовуючи рецепти страв, які потім записували у великій книжці з червоною палітуркою, складаючи в такий спосіб ресторанне меню. Ми з Джессом перші куштували ті страви: щоразу, як заходили чи виходили з дому, хоч удень, хоч уночі, там завжди щось готувалося в кухні. Щоправда, коли я згадав про славетні Наташині сендвічі, стався короткий дипломатичний інцидент.
— А скажіть, ви збираєтеся включити до меню оті неймовірно смачні сендвічі з печеним м’ясом?
— А ти їх куштував? — насторожилася Дарля.
Я второпав, що утнув дурницю, а Наташа відразу ж спробувала все залагодити.
— Коли вони літали до Монтани, я дала їм із Джессом тих сендвічів.
— Ми ж домовилися, що вони куштуватимуть їх разом із нами, щоб побачити їхню реакцію, — сказала Дарля.
— Ох, перепрошую, — з жалем сказала Наташа. — Але мені шкода стало, як уявила, що їм летіти від самого ранку через усю країну.
Я було подумав, що інцидент вичерпано. Проте Дарля за кілька днів знову заговорила про це, коли ми лишилися самі.
— Знаєш, Дереку, — сказала вона, — я й не думала, що Наташа так зі мною вчинить.
— Ти й досі про ті нещасні сендвічі? — запитав я.
— Авжеж. Для тебе це, може, й ніщо, та якщо твій партнер зрадив довіру, то справа далі не рухається.
— А тобі не здається, що це трохи занадто, Дарлю?
— Дереку, на чиєму ти боці? На моєму чи на її?
Я тоді подумав, що Дарля трохи заздрить Наташі, хоч досі нікому ще не заздрила. Хоча, мабуть, усі дівчата раніше чи пізніше позаздрили б їй: Наташа була розумніша, показніша, вродливіша за всіх. І коли заходила до кімнати, всі тільки на неї й дивилися.
Що ж до розслідування, то ми з Джессом зосередилися на тому, що можна було довести. Там була одна цікава обставина: відсутність Тенненбаума у Великому театрі упродовж двадцяти хвилин. Він запевняв, що нікуди не виходив. А нам треба було довести, що він бреше. І ось у цьому питанні ми мали невеличкий простір для маневру. Опитали всіх волонтерів, та не змогли поговорити з театральною трупою, що відкривала фестиваль своєю виставою, тому що почали підозрювати Тенненбаума лише після закінчення фестивалю.
Трупа ця була з університету Олбані, та, як на лихо, вона вже розпалася. Більшість студентів, що вона з них складалася, вже закінчила навчання й роз’їхалася по всіх куточках країни. Щоб заощадити час, ми з Джессом вирішили зосередитися на тих, що лишилися в штаті Нью-Йорк, і поділили роботу.
І Джесс домігся величезного успіху, допитавши База Леонарда, режисера трупи, який лишився в Олбанському університеті.
Коли Джесс запитав у нього про Теда Тенненбаума, Баз Леонард сказав ось що:
— Чи помітив я щось дивне у поведінці чергового пожежника у вечір прем’єри? Якийсь час його не було на своєму місці. У гримерці о дев’ятнадцятій годині сталася халепа. Зайнявся фен для волосся. Пожежника знайти було неможливо, я мусив гасити сам. На щастя, напохваті був вогнегасник.
— То ви стверджуєте, що о дев’ятнадцятій годині пожежника не було на місці?
— Так, стверджую. Мій галас привернув увагу інших акторів, що були в сусідній гримерці. Вони все це вам підтвердять. Що ж до пожежника, то я висловив йому все, що про нього думав, коли він мов із-під землі виринув о дев’ятнадцятій годині тридцять хвилин.
— То пожежник був відсутній півгодини? — запитав Джесс.
— Так, — підтвердив Баз Леонард.
Джесс Розенберґ
Четвер, 10 липня 2014 року
За шістнадцять днів до прем’єри
Я пробув ніч у камері й покинув її уранці. Мене припровадили до кабінету, де на мене чекала телефонна слухавка, що лежала на столі. На іншому кінці дроту був майор МакКенна.
— Джессе, — загорлав він, — та ти геть здурів! Побити нещасного злидаря, та ще й пограбувати його халупу!
— Мені шкода, майоре. Він казав, що має важливу інформацію про вбивство чотирьох людей у 1994 році.
— Начхати мені, що ти шкодуєш, Джессе! Ніщо не може виправдати того, що ти пустився берега. Хіба що ти вже не в змозі провадити це розслідування.
— Я опаную себе, майоре, обіцяю.
Майор протяжно зітхнув, потім раптом лагідно озвався до мене:
— Послухай, Джессе, я уявити не можу, як ти наново переживаєш те, що спіткало тебе 1994 року. Але треба себе контролювати. Я мусив задіяти всі зв’язки, щоб витягнути тебе відтіля.
— Дякую, майоре.
— Той Гарві не подаватиме скарги, якщо ти пообіцяєш не підходити більше до нього.
— Дуже добре, майоре.
— А тепер сідай на літак до Нью-Йорка і негайно повертайся сюди. Тобі треба покінчити із цим слідством.
Поки я повертався з Каліфорнії до Орфеї, Анна з Дереком відвідали База Леонарда, того постановника вистави на відкритті фестивалю, що мешкав тепер у Нью-Джерсі, де став викладачем драматичного мистецтва в ліцеї.
Дорогою Дерек змалював Анні ситуацію.
— 1994 року, — пояснив він, — вирішальними були два докази проти Теда Тенненбаума: фінансові транзакції, що, як ми тепер знаємо, не походили від нього, і його відсутність від початку пожежі за кулісами Великого театру. І ота відсутність могла серйозно обтяжити його. Лена Белямі, яка давала тоді свідчення в цій справі й мешкала за кілька будинків од Ґордонів, стверджувала, що бачила вантажне авто Тенненбаума на вулиці, коли лунали постріли, а Тед казав, що не покидав театру, де він чергував пожежником. Але то було її слово проти його слова. Та ось постановник Баз Леонард заявив, що до початку вистави у гримерці спалахнув фен, а Теда знайти не могли.