Зникнення Стефані Мейлер

— Авжеж, що «Темна ніч» стане найбільшою виставою всіх часів!

Обличчя його засяяло, він збудився.

— Ви можете дати мені текст цієї п’єси? — запитав я.

— Ні в кого немає тексту. По руках ходить лише перша дія.

— А чому ви дозволяєте так поводитися з вами?

— Погляньте на мене, я приїхав сюди тридцять років тому. Тридцять років намагаюсь я пробитися в актори. Зараз мені п’ятдесят, я заробляю сім доларів за годину, не маю ні пенсії, ні страхування. Живу в студії. Не маю родини. Нічого не маю. «Темна ніч» — це моя єдина надія вийти в люди. Що замовите?

За кілька хвилин я повернувся до автівки з пакунком гамбургерів і смаженої картоплі.

— Та й що? — запитав Гарві.

— Бачив одного з ваших акторів.

— Знаю. Любий сержанте Крузе, тепер прямуйте до Вествуд-бульвару, будь ласка. Там є модний бар «Фламінго», ви не проґавите. Я хильну там чарчину.

Круз послухався й рушив з місця. Гарві був огидний, але водночас відзначався неабиякою харизмою. Вийшовши з авто перед «Фламінго», я впізнав одного з працівників паркувального майданчика: то був актор, з яким я розмовляв біля столика з кавою й пиріжками. Коли підійшов до нього, він саме зібрався поставити на майданчик розкішне авто відвідувачів, які щойно підкотили.

— Займіть столик, — сказав я Гарві, — я згодом прийду.

І хутко вмостився на місці пасажира.

— Що ви робите? — здивувався працівник.

— Ви пам’ятаєте мене? — запитав я, показуючи поліційний значок. — Ми розмовляли під час репетиції «Темної ночі».

— Авжеж.

Він рушив з місця й покотив до просторого паркувального майданчика під відкритим небом.

— Що таке «Темна ніч»? — запитав я його.

— Це вистава, про яку говорить увесь Лос-Анджелес. Ті, що в ній гратимуть...

— ...здобудуть надзвичайний успіх. Що можете ви сказати такого, чого я не знаю?

— Наприклад?

Мені спало на думку запитання, яке я вже ставив службовцеві «Ін-Ен-Аут».

— Як ви гадаєте, Кірк Гарві може бути вбивцею?

Мій співрозмовник відповів не вагаючись:

— Авжеж. Ви бачили його? Якщо ви заперечите йому бодай словом, він розчавить вас, як муху.

— Він уже вдавався до насильства?

— Він недалекий від цього, з огляду на те, як він лютує.

Службовець поставив авто і вийшов з нього. Потім подався до свого колеги, що сидів за пластиковим столом під деревами і роздавав ключі від автомобілів згідно з указівками по радіо з ресторану. Простягнув йому ключі й показав, яке авто відігнати.

— Що значить для вас «Темна ніч»? — запитав я того службовця.

— Відшкодування, — мовив він так, наче це було очевидно. Потім сів до БМВ і зник, лишивши мене з купою запитань і малою кількістю відповідей.

Я подався до «Фламінго», що був зовсім поруч.

Увійшовши до того ресторану, впізнав іще одного службовця, того, який зустрічав гостей: він грав роль трупа. Той чоловік одпровадив мене до столика, де Кірк уже цмулив мартіні. Підійшла офіціантка й принесла меню. То була нещодавня акторка.

— І що? — запитав мене Гарві.

— Хто ці люди?

— Це ті, що прагнули слави і прагнуть її й досі. Повсякдення посилає нам меседж: слава або смерть. Їм до смерті кортить слави, адже зрештою слава і смерть ідуть пліч-о-пліч.

І тоді я навпрямки запитав його:

— Кірку, це ви вбили мера і його родину?

Він зареготав, вихилив мартіні й глянув на годинник.

— Мені вже пора. На роботу ще треба. Відвези мене, Леонберґу!

Сержант Круз відвіз нас у Бурбенк, північне передмістя Лос-Анджелеса. Адреса, яку назвав нам Гарві, належала селищу, де люди мешкали в трейлерах.

— Це моя кінцева зупинка, — сказав нам Кірк Гарві. — Радий був зустрітися з тобою, Леонберґу.

— Ви тут працюєте? — запитав я.

— Мешкаю тут, — відказав він. — Піду вдягну свою спецівку.

— А фах у вас який? — запитав я.

— Я нічний прибиральник у «Студіоз Універсал». Я такий, як оті люди, що ти їх бачив, Леонберґу: мені теж не дають спокою мрії. Вважаю себе великим театральним постановником, а сам прибираю гівно за великими постановниками.

Отож колишній начальник орфейської поліції, що перекваліфікувався на постановника, мешкав у злиднях у передмісті Лос-Анджелеса. Кірк виліз із автомобіля. Я теж, щоб узяти наплічник у багажнику і дати йому візитну картку.

— Мені хотілося б зустрітися з вами ще завтра, — сказав я. — Хочу трохи просунутися в цьому розслідуванні.

Кажучи те, я порпався у своїх речах. Кірк раптом угледів примірник «Орфея кронікл».

— Я візьму в тебе цю газету? — запитав він. — Це розважить мене трохи під час обідньої перерви, та й згадаю дещо.

— Будь ласка, — погодивсь я і простягнув йому часопис.

Він розгорнув його і кинув оком на першу сторінку.

ЗАГАДКОВА ВИСТАВА, ЩО ВІДКРИЄ ТЕАТРАЛЬНИЙ ФЕСТИВАЛЬ.

Кірк вигукнув:

— А нехай йому всячина!

— Що сталося, Кірку?

— Що це за вистава така загадкова?

— Хтозна. Правду кажучи, я навіть не знаю, чи й сам мер Браун знає це.

— А якщо це знак? Знак, якого я очікував двадцять років!

— Знак чого? — запитав я.

Несамовито блискаючи очима, Гарві ухопив мене за плечі.

— Леонберґу! Я хочу зіграти «Темну ніч» на орфейському фестивалі!

— Що? Фестиваль розпочинається за два тижні. Ви репетируєте двадцять років, а ще навіть першої дії не відпрацювали.

— Ти не розумієш!

— Що я не розумію?

— Леонберґу, я хочу, щоб мене включили до програми орфейського фестивалю. Я хочу поставити «Темну ніч». І ти здобудеш відповіді на всі твої запитання.

— Про вбивство мера?

— Авжеж, про все дізнаєшся. Якщо ви дасте мені зіграти «Темну ніч», ти все знатимеш! Того вечора, коли відбудеться прем’єра, відкриється вся правда про цю справу!

Я відразу ж зателефонував Анні й змалював ситуацію.

— Гарві каже, що як ми дамо йому зіграти цю виставу, він розкаже нам усе про вбивство голови Ґордона.

— Що? То він усе знає?

— Так він каже.

— А що як він блефує?

— Дивно, але я не вірю, що він блефує. Цілий вечір ми розмовляли, і він відмовлявся відповідати на мої запитання, вже ладен був і піти, аж угледів випуск «Орфея кронікл». І відразу відреагував: запевнив, що розкаже всю правду, якщо ми дамо зіграти його славетну п’єсу.

— Або ж це він убив мера і його родину, — сказала Анна, — і він несповна розуму, й сам себе викриє.

— Таке мені не спадало на думку, — відказав я.

— Скажи Гарві, що ми згодні. Я все залагоджу, і буде так, як він хоче, — сказала Анна.

— Справді?

— Так. Треба, щоб ти привіз його сюди. У найгіршому разі ми затримаємо його, адже він перебуватиме під нашою юрисдикцією. І він зобов’язаний буде дати свідчення.

— Гаразд, — сказав я. — Зараз запитаю в нього дещо.

Я обернувся до Кірка Гарві, який чекав мене перед трейлером.

— Я на зв’язку із заступницею начальника орфейської поліції, — пояснив я. — Вона підтвердила, що вони згодні.

— Не тримайте мене за дурника! — заревів Гарві. — Відколи це поліція складає програму фестивалю? Мені потрібен лист із підписом міського голови Орфеї. Я сам диктуватиму вам умови.

Через різницю в часі на східному узбережжі була вже двадцять третя година. Але Анна не мала іншого вибору, окрім як іти додому до мера Брауна.

Підійшовши до його дому, вона побачила, що у вікнах першого поверху світиться. Як пощастить, то міський голова ще не вклався спати.

Алан Браун і справді ще не спав. Він ходив туди-сюди кабінетом, перечитуючи свою промову про відставку, яку мав невдовзі виголосити. Він не зумів знайти виставу для заміни. Інші трупи були надто вже любительські, непоказні, й не могли привабити стількох глядачів, щоб вони заповнили Великий театр в Орфеї. Думка про те, що зала буде на три чверті порожня, була для нього нестерпна, та й у фінансовому плані це буде провал. Вирішено, у четвер він збере службовців виконкому і заявить про свою відставку. У п’ятницю скличе прес-конференцію як приватна особа, і та новина стане публічним набутком.