Зникнення Стефані Мейлер

— Джеррі, — докірливо сказала Синтія, — я вже кілька годин не можу зв’язатися з тобою.

— Вибач, у мене була зустріч. Готуємо зараз нову концепцію програми, тож обстановка напружена. Що сталося?

— Дакота прийшла додому об одинадцятій ранку. І вона й досі п’яна.

Джеррі безсило зітхнув.

— То що я повинен учинити, Синтіє?

— Джеррі, це ж наша донька! Ти чув, що сказав лікар Лерн: треба забрати її з Нью-Йорка.

— А що зміниться, якщо ми вишлемо її кудись із Нью-Йорка?

— Не треба бути таким фаталістом, Джеррі! Їй лише дев’ятнадцять років. Треба їй допомогти.

— Тільки не кажи, що ми їй не допомагали!

— Джеррі, ти не розумієш, що з нею коїться!

— Я розумію тільки те, що в мене є дев’ятнадцятирічна донька, яка вживає наркотики! — несамовито вигукнув він, щоправда, пошепки, щоб останню фразу ніхто не почув.

— Ось про це ми і поговоримо відверто, — сказала Синтія, щоб заспокоїти його. — Ти де?

— Де я? — перепитав Джеррі.

— Так, сеанс у лікаря Лерна має відбутися о сімнадцятій годині, — нагадала Синтія. — Тільки не кажи, що ти забув про це.

Джеррі витріщив очі: він геть про те забув. Він вибіг із кабінету і ввійшов до ліфта. Якимось дивом вчасно прибув до кабінету Лерна на Медісон-авеню.

Вже півроку минуло, як Джеррі погодився щотижня відбувати родинну терапію з дружиною й дев’ятнадцятирічною донькою.

Едени зайняли свої місця на дивані, лікар сів навпроти у фотелі.

— І що сталося, відколи минув останній сеанс?

— Два тижні минуло, хочете ви сказати, — зневажливо скривилася Дакота, — бо минулого тижня мій татуньо забув з’явитися.

— Вибач мені за те, що я працюю, щоб оплачувати нечувані видатки нашої родини! — вигукнув Джеррі.

— Ох, Джеррі, прошу тебе, не починай! — благально сказала його дружина.

— Маю на увазі таки останній сеанс, — нейтральним тоном нагадав психотерапевт.

Синтія спробувала перевести балачку в конструктивне русло.

— Я сказала Джеррі, що він має більше часу проводити з Дакотою, — пояснила вона.

— Джеррі, а ви що про це думаєте? — запитав лікар.

— Гадаю, цього літа я навряд чи зможу це зробити: ми повинні створити концепцію нової програми. Конкуренція тут страшенна, і треба конче створити нову програму до початку вересня.

— Джеррі, — схвильовано вигукнула Синтія, — таж хіба не може хтось заступити тебе, га? Ти так поринув у роботу, що в тебе ні для кого часу нема!

— У мене є родина і психіатр, і всіх треба годувати! — цинічно відтяв Джеррі.

Лерн пропустив те зауваження повз вуха.

— Ти тільки про свою гівняну роботу й думаєш, тату! — сказала Дакота.

— Не розкидайся такими словами, — насварився Джеррі на неї.

— Джеррі, — звернувся до нього психотерапевт, — як ви гадаєте, що намагається сказати вам цими словами Дакота?

— Що ця гівняна робота дозволяє оплачувати їй телефон, дорогі лахи, її кляте авто і все, що їй тільки закортить!

— Дакото, що ти намагаєшся сказати таткові? — запитав Лерн.

— Нічого. Але я хочу пса, — відказала Дакота.

— Ще одне, — вигукнув Джеррі. — Спершу комп’ютер, а тепер іще й пса?

— Не кажи мені про той комп’ютер! — боронилася Дакота. — Ніколи не кажи!

— А що, Дакота вимагала комп’ютер? — запитав Лерн.

— Авжеж, — відказала Синтія Іден. — Вона так любила писати.

— А чому ви не подаруєте пса? — запитав психотерапевт.

— Бо вона не дбатиме про нього, — відказав Джеррі.

— Звідки ти це знаєш, адже ти навіть спробувати мені не дав! — вигукнула Дакота.

— Я знаю, як ти дбаєш про себе, цього мені досить! — сказав їй батько.

— Джеррі! — вигукнула Синтія.

— Вона хоче пса, бо її подруга Нейла набула собі пса, — іронічно пояснив Джеррі.

— Лейла, а не Нейла! Ти навіть не знаєш імені моєї найліпшої подруги!

— Це твоя найліпша подруга? Вона прозвала свого пса Марихуаною.

— Та й що, Марихуана, він такий гарний! — вигукнула Дакота. — Йому два місяці, а він уже охайний!

— О боже, та хіба в цьому проблема! — роздратовано сказав Джеррі.

— А в чому? — запитав Лерн.

— У тому, що та Лейла погано впливає на мою доньку. Зустрівшись, вони щоразу коять якусь дурню. Ось моя думка: все, що сталося, спричинив не комп’ютер, а ота клята Лейла!

— Проблема в тобі, тату! — вигукнула Дакота. — Бо ти телепень і нічого не тямиш!

Вона схопилася з дивана і покинула сеанс, що тривав лише чверть години.

О 17 годині ми з Анною і Дереком прийшли до кафе «Афіна» в Орфеї. Знайшли стіл у глибині зали й посідали за ним. У ресторані було повно волонтерів, чимало поприходило і роззяв, що хотіли побути на тому чудернацькому зібранні, яке незабаром мало початися. Аж ось Коді, який близько взяв до душі свої обов’язки голови волонтерів, виліз на стілець і урвав галас юрми, що знай не вгавала.

— Ми в небезпеці! — вигукнув Коді.

— Авжеж, у небезпеці! — повторили волонтери, впиваючись своїми словами.

— Мер Браун ховає від нас правду про смерть Стефані Мейлер. Ви знаєте, чому її вбили?

— Чому? — заревів натовп.

— Через театральний фестиваль!

— Театральний фестиваль! — заревіли волонтери.

— То ми марнуємо свій час, щоб нас повбивали?

— Ніііііііііі! — заревіла юрма.

Офіціант приніс нам каву й меню. Я вже бачив його в ресторані. То був чоловік індійського типу, з не дуже довгим, шпакуватим волоссям, та й ім’я його запало мені в голову: Массачусетс.

Волонтери один за одним брали слово. Чимало з них читало той допис в «Орфея кронікл» і непокоїлося, що вони стануть наступними жертвами убивці. Був там і мер Браун, він вислуховував обурені виступи і намагався дати заспокійливу відповідь, сподіваючись, що волонтери дослухаються до голосу здорового глузду.

— В Орфеї нема серійного вбивці, — заявив він.

— Але вбивця таки є, — заявив куций чоловічок, — адже Стефані Мейлер убили.

— Послухайте, сталася трагічна подія, це так. Але це не має нічого спільного з вами чи з фестивалем. У вас немає найменших причин для неспокою.

Коді знову виліз на стілець і відповів міському голові:

— Пане Брауне, ми не дамо знищити себе за театральний фестиваль!

— Уже вкотре повторюю вам, — відказав Браун, — ця справа, хоч яка вона жахлива, не має ніякого зв’язку з фестивалем! Ваші міркування безглузді! Та й невже ви гадаєте, що без вас фестиваль не відбудеться?

— І це все, що вас турбує? — запитав Коді. — Ви переймаєтеся цим дурнуватим фестивалем, а не безпекою ваших співгромадян?

— Я просто попереджую про наслідки вашого нерозумного рішення: якщо фестиваль не відбудеться, місто не оживе.

— Це знак! — вигукнула якась жінка.

— Який знак? — занепокоєно спитав якийсь молодик.

— Це Темна ніч! — крикнула вона.

І тоді ми з Анною і Дереком з подивом почули, як у відповідь на ту фразу в кафе «Афіна» всі схвильовано загаласували. Коді чимдуж силкувався навести лад і, коли нарешті запала тиша, запропонував почати голосування.

— Хто голосує за те, щоб страйкувати доти, доки затримають убивцю Стефані? — запитав він.

Піднявся ліс рук: майже всі волонтери відмовилися продовжувати роботу. Коді заявив:

— Ми ухвалили, що будемо страйкувати, аж доки затримають убивцю Стефані й нададуть гарантії нашої безпеки.

Зібрання закрилося, натовп почав виходити надвір, під щедре проміння вечірнього сонечка. Дерек хутко перехопив жінку, що казала про ту Темну ніч.

— Що це за Темна ніч, пані? — запитав він.

Вона приголомшено глянула на нього.

— А ви нетутешній, добродію?

— Ні, пані. Я з поліції штату.

Він показав їй посвідку. Жінка тихо відказала:

— Темна ніч — це найгірше, що може статися. Утілення великого лиха. Раз воно вже прийшло до нас і тепер теж на нас окошиться.

— Не певен, що розумію вас, пані.

— То ви нічогісінько не знаєте, еге? А літо 1994 року — ото й було літо Темної ночі!