Століття

Але відразу потому настала довга трагедія, фарби якої розлила війна 1914-1918 рр., трагедія легковажного використання людського матеріалу. Є дух 30-х років. Він зовсім не безплідний, ми про це ще скажемо. Але він настільки ж потужний і жорстокий, наскільки дух початку століття був винахідливий і витончений. У цій послідовності криється загадка.

Або проблема. Запитаємо: страшні роки 30-х, 40-х, навіть 50-х зі світовими війнами, колоніальними війнами, непрозорими політичними утвореннями, масовими знищеннями, гігантськими та хиткими проектами, перемогами, ціна яких була така висока, що їх можна назвати поразками, чи має усе це стосунок, чи не-стосунок, до такого яскравого, творчого, цивілізованого старту, якими були перші роки століття? Між цими шматками часу — війна 1914 року. Яке значення тієї війни? Вона — результат чи символ?

Скажемо, що немає жодного шансу розв’язати цю проблему, якщо не згадати, що той благословенний період — це також час колоніальних загарбань, європейського домінування по всьому чи майже всьому світу. Отож деінде, десь далеко, але й дуже близько до серця, кожна родина спізнала тяжкі обов’язки й бійню. Ще до початку війни 1914 року Африка була віддана на поталу так званій завойовницькій і добромисній дикості, як висловлювались тоді кілька свідків і художників[33]. Мені моторошно переглядати тлумачний словник Ларуса 1932 року, що залишився від батьків, де в таблиці ієрархій рас, яка подається як щось очевидне, череп негра намальований між черепом горили та європейця.

Після двох-трьох століть транспортування людського м’яса на потреби рабства завоювання перетворило Африку на жахливий спід європейського, капіталістичного й демократичного блиску. Це триває й до сьогодні. Щось у чорній люті 30-х років, у байдужості до смерті є від Великої війни і траншей, але й, як пекельний відголос із колоній, від того, як там ставляться до людської відмінності.

Треба визнати, наше століття було століттям, як казав Мальро, коли політика обернулася на трагедію. Що ж на початку століття, в часи «прекрасної епохи» підготувало такий світогляд? По суті, з якогось моменту століття захопилося ідеєю змінити людину, створити нову людину. Це правда, ідея ця витає серед фашизмів і комунізмів, монументи яких навіть чимось схожі: статуя пролетаря на порозі звільненого світу або зразковий арієць Зиґфрид, що побиває драконів занепаду. Творення нової людини завжди доходить до того, що треба знищити минулу людину. Гостра, непримиренна дискусія точиться навколо того, що є стара людина. Але в усіх випадках проект настільки радикальний, що під час його здійснення вже не зважають на неповторність людських життів — вони лише матеріал. Немовби звуки й форми, що, відірвані від тональної чи фігуративної гармонії, ставали для митців модерного мистецтва матеріалами, призначення яких треба переформулювати. Або як формальні знаки, позбувшись об’єктивної ідеалізації, переносили математичні теорії до механізованого завершення. Проект нової людини в цьому сенсі є проект розриву й заснування, підтримуючи на рівні історії та держави однакову суб’єктивну тональність, що й розриви в науці, мистецтві, сексуальності на початку століття. Отже, можна вважати, що століття було вірне своєму зачину. Віддане безмежно.

Цікаво, сьогодні ці категорії мертві й ніхто більше не має політичного прагнення творити нову людину; навпаки, звідусіль вимагають зберегти стару людину, плюс усі зниклі види тварин, навіть подовжити термін зберігання старої кукурудзи. Але саме сьогодні за допомогою генетичних маніпуляцій готується людська зміна, модифікація виду. Уся різниця в тому, що генетика глибоко аполітична. Можна навіть сказати, що вона дурна або принаймні вона — не думка, а всього лишень техніка. Тож логічно, що засудження прометеївського політичного проекту (нова людина звільненого суспільства) збігається з технічною, а в підсумку й фінансовою можливістю змінити особливості людини. Адже така зміна не відповідає жодному проектові. З газет ми дізнаємося, що це можливо, що ми могли б мати п’ять лап або бути безсмертними. А це просто тому, що ніякого проекту немає. Усе відбувається в автоматизмі речей.

Загалом, ми переживаємо реванш усього, що є найбільш сліпе й об’єктивістське в економічному захопленні технікою, проти всього, що є найбільш суб’єктивне й найбільш вольове в політиці. І навіть певною мірою реванш наукової проблеми проти політичного проекту. Адже так і є: наука — і в цьому її велич — має проблеми, але не має проекту. «Докорінно змінити людину в найглибшому розумінні»[34] — то був революційний проект, без сумніву невдалий; нині це стало науковою або просто технічною проблемою, яку можна розв’язати. Людину змінюють уже зараз або неодмінно можуть зробити це найближчим часом.

Звичайно, можна спитати: і що робити з тим, що хтось може? Але щоб відповісти на це питання, потрібен проект. Проект політичний, грандіозний, епічний, безжальний. Повірте, не беззубі комісії з етики дадуть відповідь на питання «Що робити з тим, що наука може створити нову людину?» А оскільки немає проекту, або настільки, наскільки він ще неокреслений, то єдина відповідь добре відома. Що робити — підкаже вигода, прибуток.

Але, зрештою, до самого кінця століття буде століттям пришестя іншої людинності, радикальної зміни того, що є людина. Й саме в цьому сенсі воно зберігає вірність неймовірним ментальним розривам тих перших років. Тільки от потроху переходимо від рівня проекту до рівня автоматизму прибутку. Проект багато кого вб’є, але й автоматизм не менше — й продовжує вбивати, однак ніхто не може назвати відповідального. Озираючись назад, ми погоджуємося, що століття мало багато злочинів. Додамо, що вони продовжуються, тільки тепер на місце відомих злочинців прийшли злочинці анонімні, як і суспільства, що їх породжують.

18 листопада 1998 р.

2. Звір

Для нашого методу, що базується на голосах і формах, якими століття зверталося до самого себе, вірш «Век» російського поета Осипа Мандельштама, безперечно, показовий. Тим паче, що він був написаний у 20-ті роки, відразу після війни 1914 року, протягом перших років більшовицької влади.

Сьогодні Мандельштам[35] визнаний одним з найбільших поетів століття. Звичайно, в роки, що нас цікавлять, його таким не вважали. Але це не значить, що він був десь на задвірках. Він пережив формалістське сп’яніння довоєнних поетичних шкіл. Також по-своєму належав війні й революції. Його торкнулося усе насильство й новаторство в країні, які збурювали його поетичні роздуми. У 30-ті роки митець збунтується проти сталінського деспотизму, не мислячи своєї долі десь поза СРСР, але й не стаючи справжнім політичним опозиціонером. Його судження завжди занурені в поезію чи в дуже тонку думку, що її обрамлює. Вперше він був заарештований 1934 року після того, як написав вірш про Сталіна[36], що скоріше був сардонічним і гірким докором, аніж поезією політичної критики. Необачний, по-наївному довірливий, він показав цю поезію близько десятку знайомих, серед яких вісім-дев’ять були зайві. Всі вважали Мандельштама приреченим, але його звільнили після особистого втручання Хазяїна. Це один з тих театральних ефектів, які втішають деспотів у їхньому ставленні до митців. Посеред ночі Сталін зателефонував Пастернакові й запитав, чи справді Мандельштам — великий російськомовний поет. Після ствердної відповіді Пастернака дуже ймовірне смертельне заслання замінили на «воронезький перепочинок». Але то був тільки початок. Мандельштама поглинуть великі чистки 1937 року й він загине в далекій Азії на шляху до табору.

Поезію, яку ми розглядаємо, написано набагато раніше, 1923 року. Тоді вирує насичене інтелектуальне життя[37]. Майбутнє Радянського Союзу ще непевне. У своїй поезії Мандельштам відчуває, що в хаотичному становленні його країни вирішується щось суттєве. Він намагається для самого себе з’ясувати загадковість цього зворушливого моменту ненадійності й хитання. Спочатку прочитаємо поезію повністю.

33

Серед нечастих свідчень митців про століття колоніальної дикості згадаємо, звісно, «Подорож до Конґо» Андре Жида. А також не забудемо пісеньку зі збірки «Мадагаскарських пісень» Мориса Равеля, там, де співається: «Стережіться білих, мешканці ріки». Равель відмовився від Ордену почесного легіону через те, що французький уряд підтримував усі можливі й неможливі маневри в Росії проти більшовицької революції.

34

На першому етапі «культурної революції» деякі лідери, як Лінь Бяо, підтримали заклик «Докорінно змінити людину». Вже скоро помітили, що зміна людських глибин так чи так, через несподівані результати, вимагала залізної диктатури і зведення рахунків, що відзначалось неабиякою жорстокістю. Також ці силувані пологи нової людини згодом були знеславлені як «лівацький» надмір. Лінь Бяо, що дістався самих висот у 1969 р., втратив життя на хвилі спротиву у вересні 1971 р., очевидно, був убитий в урядових коридорах. У Китаї цей епізод залишається під сімома печатями.

35

З поезією Мандельштама 20-х років можна познайомитися в невеличкій збірці «Tristia та інші поезії» (Gallimard, 1982), упорядник і перекладач Франсуа Керель.

36

Ось той вірш про Сталіна:

Було б цікаво порівняти цю російську поезію 30-х років з французькою поезією 1949 року пера Поля Елюара. Ось кілька фрагментів:

Помислити суб’єктивність століття щодо сталінського підвиду роду під назвою «комунізм» означає, загалом, помислити розходження цих двох текстів, не кидаючись поспіхом до висновку, ніби Мандельштам мав рацію, а Елюар помилявся, що, вочевидь, не дає жодного ефекту мислення. Набагато цікавіше відверто розглянути істину висловлювання колишнього сюрреаліста Елюара, а саме — що ім’я «Сталін» насправді означало (для мільйонів пролетарів та інтелектуалів) можливість жити без «зими та печалі» й, зокрема, можливість жити без сумнівів.

37

Тритомні спогади дружини Мандельштама Надії, що вийшли під назвою «Попри всі сподівання» (Nadejda Mandelstam, Contre tout espoir. Souvenirs, trad. du russe par Maya Minoustchine, Paris, Gallimard, 1972, 1974, 1975) — надзвичайно цікавий документ про життя інтелігенції під радянською владою, про етапи, що вели від активізму 20-х років до страхів, мовчанки і «зникнень» 30-х. Наприклад, дізнаємося, що Єжов, один з головних організаторів Терору 1937 р., коли розстрілювали десятки тисяч людей, а висилали сотні тисяч, був витончений інтелектуал, добре знаний в середовищі поетів і письменників. Загалом, прагнення належати до «міцного ядра» дії підштовхувала багатьох членів інтелігенції до виконання поліційних функцій або завдань секретних служб. Це те, що ми також бачимо у Великій Британії, де «комунізм» кембриджських інтелектуалів найбільше проявився в схильності до шпигунства та інфільтрації. Ці траєкторії можна розглядати як перверсивні варіації пристрасті реального.