Століття

Що таке філософія для радикального гуманізму? Сартр наполягає: це антропологія. Існує антропологічне становлення філософії. Це становлення, вочевидь, залежить від творення людини людиною. Зрештою, філософія є попередньою антропологією, що очікує історичного (або в певних послідовностях) здійснення цієї програми, програми абсолютності людини.

В межах радикального антигуманізму відразу відчувається неприйняття слова «філософія». Чому? Тому що, говорить Фуко, «антропологія є, можливо, основною диспозицією, що спрямовує й рухає філософію, починаючи від Канта до наших днів». Але для ніцшеанця той, хто говорить «антропологія», також говорить і «теологія», навіть «релігія». Тому філософія, тривалий час сформульована як антропологія, викликає підозру. Отож, цього разу разом із Гайдеґґером, замість «філософії» перевага надаватиметься слову «думка». По суті, «думка» в радикальному антигуманістичному баченні (фактично передбаченому Гайдеґґером з 20-х років) позначає те, що заміщує філософію, коли полишають антропологію, в зв’язках з якою філософія занадто скомпрометована. Йдеться, на думку Фуко, який, попри все, зберігає програмний стиль, про те, «щоб мислити, не переходячи невдовзі до думки, начебто це мислить людина». Треба мислити «в порожнечі зниклої людини», а отже, почати мислити.

Отож на межі 50-60-х років під єдиним гаслом смерті Бога наявні два визначення завдань філософії:

a) загальна антропологія, що супроводжує конкретний процес емансипації (Сартр);

b) думка, що відкриває шлях пришестю нелюдинного починання (Фуко).

Сартр приходить надто пізно. Він пропонує реактивувати радикальний гуманізм, що вже становив тло терористичного волюнтаризму Сталіна, який, повторимо, казав: «Людина — найцінніший капітал»[109]. Але, крім того, в доволі геґелівському (чи «молодомарксівському») стилі Сартр уявляє свою гуманістичну антропологію не тільки як змістовне знання, що супроводжує революційний праксис, але також як конкретне становлення думки, як історичне залучення філософського розуму: «Нове уведення людини як конкретної екзистенції всередину антропології як її постійної підтримки з необхідністю постає як етап „становлення-світом“ філософії».

В підсумку все відбувається так, ніби Сартр пропонував СРСР і комуністичній партії дрібку душі в момент, коли ця держава і ця партія — як парадигматичні фігури емансипації — були вже не більше, ніж політичними трупами.

Сартр утворює патетичну й прекрасну фігуру попутника без путі.

Якщо наприкінці 60-х антигуманістична програма візьме гору (й, на мій погляд, залишається тим, від чого треба відштовхуватись), то це тому, що вона пропонує й поєднує ідеї порожнечі та починання. Ці ідеї стають у пригоді для бунтівників 68-го, відтак 70-х років. Усі тоді вважали, що дещо незабаром має статися, прийти. І що це «дещо» заслуговує на те, щоб йому себе присвятити, бо це, власне, не енний різновид гуманізму, а саме фігура нелюдинного починання.

Бачимо: питання гуманізму завершується розділенням стосовно Історії. Радикальний гуманізм підтримує гегелівське переконання, що істина історична. Програмне слово «людина» позначає певну історичну роботу людини. Другий том «Критики діалектичного розуму» мав, врешті-решт, бути присвячений Історії, від Єгипту до Сталіна. Посутньо нормативне поняття «людина» уможливлює розумність монументальної роботи історії емансипації.

Фуко ж під знаком антигуманізму пропонує бачення Історії через уривчасті послідовності, історичні сингулярності, які він називає «епістемами». Тож «людину» треба розуміти як лишень одне зі слів, що використовує сучасний філософський дискурс. Тобто Історія як неперервність смислу або становлення Людини є настільки ж застаріла категорія, як і категорія дискурсу, що її підтримує (філософія як антропологія). До чого треба бути абсолютно і надзвичайно уважним, так це до питання: чи дещо починається і в яких дискурсивних мережах лежить це починання?

Історія — монумент чи послідовність починань? У столітті «людина» підтримує цю альтернативу.

Програма людини без Бога таким чином висувала дві різні пропозиції. Або це історичний творець власної абсолютної сутності. Або це людина нелюдинного починання, що розміщує свою думку в тому, що приходить і залишається в уривчастості цього пришестя.

Сьогодні ми констатуємо, що обидві пропозиції відкидають. Натомість пропонують звичайну реставрацію класичного гуманізму, але без життєвості Бога (присутнього чи відсутнього), що підтримував би його існування.

Класичний гуманізм без Бога, без проекту, без становлення Абсолюту — це репрезентація людини, що зводить її до її тваринного тіла. Гадаю, якщо ми виходимо зі століття через одночасне скасування двох програм думки, якими були радикальний гуманізм та радикальний антигуманізм, ми неминуче підпадатимемо під фігуру, що перетворює людину не більше й не менше на певний вид.

Сартр вже говорив, що якщо людина не має за свій проект комунізм, повну рівність, тоді вона є лише певний тваринний вид, що становить інтерес не більше, ніж мурахи чи свині.

Саме в таку ситуацію ми потрапили. Після Сартра і Фуко — вульгарний різновид Дарвіна. Разом із наступом «етики» про що ще непокоїтися в питанні виду, як не про його виживання? Екологія та біоетика потурбуються про наше «коректне» становлення свинями чи мурахами.

Утім, нагадаємо, що вид є переважно те, що себе закабаляє, доместикує.

Якщо навіть я мушу сказати обурливі речі, я переконаний, що це закабалення [domestication], приховане в гуманізмі без програми, який нам його нав’язує, вже активно розвивається в розповсюдженні — як видовище і як норма — жертовного тіла.

Справді, чому сьогодні питання людини найрізкіше ставлять саме в формі жертв тортур, нищень, голоду, геноциду? Хіба не через те, що людина подається не чим іншим, як тваринною даністю тіла, найвидовищніше підтвердження якої — єдине, що продається (адже ми на великому торжищі), як відомо від часів циркових ігрищ, — це страждання?

Скажемо, що сучасні «демократії» воліють нав’язати планеті тваринний гуманізм. Тут людина існує лише як достойна жалю. Людина — це жалюгідна тварина.

Ця панівна ідеологія ХХІ століття, на порозі якого ми стоїмо, жадає будь що зруйнувати спільну точку, в якій збігаються Сартр і Фуко. А саме — що людина, якщо вона не є нескінченна програма власної абсолютності, заслуговує лишень на зникнення. Сартр і Фуко гадають так: або ж людина є майбуття людини (Сартр), або ж вона — своє минуле (Фуко). Вона не може бути своїм теперішнім, якщо не зводиться до обрисів тварини, яку вона містить в собі або яка є її інфраструктурою. Сьогоднішні реакціонери, скажімо, автори пасквілю «Чому ми не ніцшеанці»[110], проголошують навпаки: людина — єдине теперішнє людини.

Однак визнаємо, якщо б це справді було так, з огляду на те, чим є наше теперішнє, людина не вартувала б і шеляга.

У зворотній дії до тваринного гуманізму краще проглядаються спільні риси радикального гуманізму та радикального антигуманізму.

Нараховуємо три такі спільні риси:

1. Сартр і Фуко пропонують, відштовхуючись від людини чи від її порожнечі, відкриту фігуру. В обох випадках на меті стоїть всеохопний проект. Для Сартра антропологія розширює філософію до всесвітніх вимірів. Для Фуко триматися у відсутності людини означає долати перешкоду, що «вперто протистоїть майбутній думці». Для Фуко, як і для Сартра, головне питання — відкриття незнаної можливості; можливості думки для першого, гуманізації буття для другого. «Людина» — становлення чи порожнеча — це не що інше, як одне з імен цієї можливості, цього відкриття.

2. Сартр і Фуко з гострим неприйняттям ставляться до субстанціалістських категорій. Сартр полемізує проти будь-якого субстанціалістського відокремлення практичної свободи від алієнацій. Не можна «дозволити, щоб свобода проекту опинилась у своїй повнокровній дійсності під алієнаціями нашого суспільства». Невіддільна від того, що її втримує поза власною абсолютністю, людина — це траєкторія дезалієнації або проект, але ніколи не ідентичність, яку можна відокремити. Фуко безжально насміхається з тих, хто «ще ставить питання про те, що таке людина в її сутності».

109

Точна цитата мовою оригіналу: «...из всех ценных капиталов, имеющихся в мире, самим денним и самим решающим капиталом являются люди, кадри», — промова 4 травня 1935 р. у Кремлівському палаці перед випускниками військових академій. — Прим. пер.

110

Колективна монографія, опублікована свого часу під такою назвою, зібрала чимало молодих (чи менш молодих) карликів, спраглих публічно задушити великі інтелектуальні постаті 60-х років ХХ століття, як вже намагалися це зробити в занудливому опусі «Думка 68» (Luc Ferry, Alain Renaut, La Pensée 68, Gallimard, 1985) майбутній бонза Рено та майбутній міністр Фері.