Страница 72 из 73
Гадаю, що, вимагаючи від людини бути такою, як треба, як усі, стадною і суспільною, ми завдаємо шкоди саме суспільству. Бо чим більше в ньому особистостей, тим воно багатше.
Про мого Якова ще одна пані-критикеса написала, що це роман про маленьку людину, яка живе за принципом «моя хата скраю». Але борячись за свою душу, за близьких, за честь родини, за право любити так, як він уміє, Яків беріг щось незримо більше, ніж себе і свою сім’ю. Він підсвідомо відчував, що з таких, справжніх за своєю суттю людей, і утворено те, до чого він належить, себто народ.
А як з тими, хто цього не відчуває? Сприйняття їх такими, як вони є (йдеться не про злочинців, а звичайних, часом тих, кого називаємо нещасними людьми) — підозрюю, що це і є визнання права на життя і великого, хай і незрозумілого Божого замислу. Хто пригортає безхатька, який дрижить від холоду? Хіба небо… Чи знає він слово «космос»? Може, хтось залишив десь порожню пляшку, яку він знайде, здасть і якось виживе на отримані копійки…
Трагічність світу, яка стає філософією, — це і є промінчик, який дає надію, що не все так погано в цьому світі.
Ніхто не каже, що всі повинні бути безхатьками чи відмовлятися від благ, до яких звикли. Але коли сенс тільки в збагаченні будь-якою ціною, навіть просто в збагаченні, придбанні благ і все, то такий світ приречений, за своєю суттю тоталітарний, тільки поліція не політична, і навіть не економічна, вона невидима, зате бажана багатьма, щоб охороняла від іншого шляху, від вибору більш морального способу і стилю життя, від стежки, що веде до духовності. Духовність не лише у знанні літератури й мистецтва, у сприйнятті релігійних проповідей і мантр, а в утвердженні того ладу людської душі, який дає змогу чесно відповісти на запитання: «Для чого?». І не тільки на це. Не тільки для чого ти живеш, для чого збагачення, для чого моральний переступ…
Кажучи про потребу індивідуальності й розуміння свого призначення у світі, цінність людського життя маленька жіночка в білому Емілі Дікінсон будувала якраз світ тривожний й гармонійний водночас. Світ, де доцільне будь-яке життя і розуміння його неповторності. А звідси рукою подати до істини, що сприйняття розмаїтості життя як потреби його сприйняття взагалі — це і є визнання рівновеликості всіх життів узагалі.
Безхатько, котрий радіє знайденій чи подарованій йому рожевій кульці, яку зі щасливою усмішкою несе, — може, та ниточка, до якої причеплена кулька, і є ниточкою, на якій ще тримається наша Земля?
Людина трудиться в поті лиця свого, добуваючи, як може, хліб — шматок, шкуринку чи мільйони (колись цілі скрині золота). Добувала, як могла, свій хліб й авторка інших рядків, що не стали епіграфом до ненаписаного роману: «Але світ від краю до краю належить таким, як я». Наталя Лівицька-Холодна, на мій погляд, одна з найкращих, найглибших поетес у літературі світовій і один з найкращих поетів у літературі українській, ухитрилася прожити 102 роки. Хоч мала далеко не безхмарне, сповнене злигоднів життя й складну долю. Донька прем’єр-міністра УНР — яке майбутнє мало її чекати! Вже в еміграції вона здобула європейську освіту, до Другої світової видала дві поетичні збірки. У неї був закоханий інший великий поет — Євген Маланюк, освідчувався поезією і прозовими рядками. Але вона обрала художника Петра Холодного. А після війни, за океаном, довгі роки жила аж надто скромно, склеювала картонні коробки, виконувала іншу некваліфіковану роботу. Стоїчно зносила всі життєві негаразди. І писала вірші, видані аж 1986 року, в одній книжці, по суті, три збірки. Закінчила довге життя самотиною в пансіонаті для престарілих. У її поезіях, принаймні тих, які я читав, є й рядки про її долю, нарікання на самотність, на те, що люди не завше її розуміють, але в основному — це рядки простого виявлення свого ставлення до життя й усього, що в ньому відбувається, нюанси зворушливих проявів, сказати б, платонічного інтиму в цьому ставленні. Це тим більше значимо, коли знаєш, яке нелегке те життя було в самої авторки. Але те, що вона не чужа в житті, що і весь світ належить і їй, і таким, як вона, — це теж робить її поезію і високою, і філософською у своїй простоті. Щоб стали зрозумілими вибрані мною рядки для епіграфа, наведу весь вірш «Безпричальність»:
Я не рватиму більше квітів
на землі моєї полях.
Але їх так багато в світі
для таких безпричальних, як я.
Я не сію і не збираю…
Бідна хата в чужині моя,
але світ від краю й до краю
належить таким, як я.
Сходить сонце щодня уранці,
заростає квіттям земля
для дітей, для бурлак, для коханців,
для таких, як я.
Щоби бути, почуватися безпричальним, не обов’язково кудись емігрувати. Можна бути безпричальним, мандрівником по світу, й не виїжджаючи за океан, ба, зі своєї країни, навіть свого міста чи села. Але сонце справді сходить і для таких, і квіти ростуть, і зело проростає для таких, і вони, непристосовані, вміють усьому цьому радіти. Навіть більше за тих, у кого в оці по долару чи хай навіть гривні. Слова «органічність», «природність» не для цих, останніх.
У цьому вірші Наталя Лівицька-Холодна сказала більше про людину як частину всесвітнього огрому, ніж дехто каже у великих романах. Але казати про людину реальну, віднаходити в ній глибини вже «не модно». Як колись живопис зійшов до абстракцій, так тепер інтелект знаходить поживу у вигадуванні словесних, замкнених на собі фігур, ромбів, квадратів, часто ламаних ліній. Зрештою, про те, до чого призводять «ігри розуму», вже написані романи й поставлені кінофільми.
Пані, з якою я полемізував на початку цього есею, чи як його назвати, теж вважає себе не такою, як інші. Не просто індивідуальністю, неповторною, а саме вище… Вище…
Але от дивна річ — чому ті, хто твердить, що їм не потрібні читачі, що вони пишуть для себе, все ж видають книжки, з усіх сил піаряться по сайтах, пропагують у численних інтерв’ю саме таку літературу, яку вони творять… Здавалось би, якщо тобі не потрібні читачі, напиши (чи набери на комп’ютері) й поклади, хай лежить. Усе, висловився чи висловилася. Але ж ні…
Лицеміримо, браття. Вважаємо себе ліпшими за інших. Ін-те-лек-ту-али, холєра!
В українського письменника-фантаста, здається, Василя Бережного, є оповідання, у якому інопланетяни, котрі прилітають на Землю, за допомогою якогось надчутливого приладу визначають, в якого із землян мислення найбагатше на образи, асоціації, оригінальне сприйняття Всесвіту. Таким виявляється японський безхатько, котрий гибіє і, здається, вмирає на вуличній лавочці. До нього всім байдуже, люди проходять повз, й інопланетяни, яким заборонено втручатися в земне життя, дивуються, криком безмовно кричать, чому ніхто не помічає, яку людину втрачає світ, куди вони потрапили… Не повинен втрачати, а втрачає…
Підозрюю, що «не такі» люди, зокрема ті ж аутисти й сонячні люди-дауни, мають теж свій Всесвіт і свій космос, нам недоступний. Як його «розшифрувати»?
Світ, якого не мають наші олігархи й депутати, котрі не вміють природно жити й розшифровувати свій світ.
Може, мені просто хочеться, щоб так було?
Щоб «не такі» люди не просто були… а розшифрувати, пізнати їхній світ, якщо й не можна, то… Визнати його, як визнаємо інше непізнане…
Навіть якщо й це не так, як мені уявляється, то сенс в бутті цих людей все ж є. «Є, є, є, є, є…» — списав би Інтеграл цілий аркуш.
Як і сенс в діяльності будь-якого крихкого і водночас по-своєму досконалого організму.
Гадаю, Богові потрібне всяке наше життя. А нам?