Місяць, обмитий дощем

Якщо придивитися до безхатьків, то такий він не один. Тільки рівень їхньої відхиленості від норми різний, точніше — досить і досить різноманітний.

Про них, про те, які вони прагнуть не писати.

Хіба б убили когось… Чи пограбували…

«Фе» на їхню адресу — добрий тон або порожнє місце.

Такі люди зовсім не здалися і не спасували перед життям. Вони є одним із його різновидів. Більше того, я певен: необхідних, як і ми з вами.

Докази цього, я вже переконався, викликають в ліпшому випадку іронію. Іронія летить у простір і повертається градом камінців, маленьких, але болючих, якщо їх багато. Тільки по кому вони б’ють? Якщо по тому, хто іронізує чи в ліпшім випадку питає: «А нащо вони тобі, хай живуть, як хочуть», то синяків і ґуль він і не помітить.

І тут знову доводиться констатувати, що я нікому нічого таки не довів. Бо й не треба доводити. Бо люди обійдуться без цих доводів. Не питайте ні про що. Високочолих, скажімо, у тому ж Беккеті, котрий Самюель, цікавлять його мовні, філологічні експерименти, але вони вдають, що нещасні, зображені у його романах, а особливо в оповіданнях, то примха генія, образи ці — то лиш витвір великої химерної письменницької уяви.

Так вважати легше.

Якби я написав, що Беккет насправді великий реаліст, а не один зі стовпів модернізму, отримав би порцію презирства. З-за нього визирнув би лукавий німець Герман Гессе (теж писака-нобеліант, холєра), який вигадав свою Касталію. У світі шанувальників кастальської інтелектуальної релігії, як і серед численних прихильників хитрющого Рона Хабарда, є своя градація, боротьба за свої, нічого не варті відзнаки і премії. Марнославне хизування ними. Цим, по суті, вони, високочолі, дорівнюються нещасним безхатькам, котрі борються за право порпатися в тому чи тому контейнері зі сміттям, з відходами світу «нормального». Скажи це їм — як вони образяться, як витончено мститимуться! І повторять те, що я чув від колишньої колеги по роботі в редакції: «Ти міркуєш, як типовий невдаха». Саме так, панове. Таким невдахою є і мій Інтеграл. Гадаю, він мені пробачить, що я написав цей текст, що залишив йому прізвисько. Про Няву вже й не кажу. Гадаю, що вона розумна кішка.

6

Я навідався до Інтеграла лише через кілька місяців потому. Двері його кімнатки виявилися зачиненими. Щось тьохнуло всередині в недоброму передчутті. Я постояв, а тоді зайшов до крамнички й спитав у продавчині, чи не знає, де зараз чоловік, який тут проживав. Вона відповіла, що не знає. І взагалі не хоче знати про якихось бомжів.

— І за те дякую, — сказав я.

Уже на зупинці до мене підійшла жінка старшого віку, десь ровесниця чи що. Сказала, що працює тут, у магазині, прибиральницею й чула, як я питав за того чоловіка. Вона не знає, де він тепер. Але дещо може сказати, бачила, як він звідси вибирався.

Вона розповіла, що в кішки, яка була в того чоловіка, себто Інтеграла, народилися кошенята. Здається, четверо. І коли стали підростати, Інтеграл пропонував їх задарма на зупинці. Ходив з ними на ринок неподалік. Одне таки збув. А тоді перестав кошенят пропонувати. Сказав їй: Нява на нього дуже образилася за те, що віддав її дитинку. Тому він цього більше робити не буде. Хай собі ростуть.

Усе було б нічого, сказала жінка, але кошенята мали здатність вилазити разом з кішкою і блукати довкола. Одного разу сюди навідалася власниця магазину. Побачила ту сіру зграю (одне з них чомусь майже весь час нявчало) й сказала, що це неподобство, що їй коти тут не потрібні. І наказала Інтегралові позбутися їх. Комусь віддати чи втопити. Дає на це день, післязавтра перевірить. Інакше доведеться звільнити його самого.

— Він до мене, бідолашний, приходив, — зітхнула жінка. — І все повторював: втопити, втопити, вона сказала втопити… Ну отако, як завівся. Я йому кажу: і сама б узяла якесь, так у маленькій квартирі живу. Нас там шестеро: кроме нас з чоловіком, ще ж дочка з своїм бахуром та двоє дітей. І тико дві комнати. Де ще там котів заводити… Ну, він сказав, що понімає і вже знає, що робити…

Жінка розповіла, що на другий день Інтеграл (вона, звісно, казала «він») зібрав свої манатки, поклав в одну зі своїх торб кішку і кошенят й рушив у невідому дорогу. Більше його тут не бачили.

Більше ніде Інтеграла ні з Нявою, ні без Няви не бачив і я.

Куди він помандрував?

Час від часу дорогою до Львова я проїжджаю через містечко, у якому живе його дочка. Коли маршрутка зупиняється на місцевій автостанції на п’ять чи десять хвилин, я виходжу й шукаю поглядом знайому постать. Його ніде нема. Я знаю його справжнє ім’я. Та що б дало, якби я почав його розшукувати в цьому містечку? Якщо він живе тут, біля дочки, значить, у нього все добре. Хочеться в це вірити, в те, що він дістався саме туди, а не помандрував у якусь безвість. Що він ще є на цьому світі. Що втратив світ, якщо його нема? Чи запитав хтось: по кому подзвін? Чи був той дзвін… Мусив бути, хай і безмовний, нечутний.

Я час від часу пригадую той момент, коли побачив його поруч із молодою жінкою в рожевій курточці. Як я далі йшов за ними, як дочка купувала йому газети, як я потім з нею зустрівся й розмовляв. Як випадково зустрів Інтеграла. Мою розгубленість перед ним… Збентеження, а може, й страх…

Якось пані критик у рецензії на один із моїх романів назвала мене майстром у зображенні виродків. Може, й так. Вона гарний критик і дослідник літератури. Якщо говорити про того ж Прокопа Марушка з «Маски», про Івана з «Івана й Чорної Пантери» й інших моїх персонажів, ту ж Світлану зі «Щоденників Ієрихар», Сильвестра і Яніну з «Острова Сильвестра», Платона з «Графині», Андрія Трояна з «Каменю посеред саду» та й інших, то, безумовно, так. Вони безнадійно випадають із соціуму, як би сказала інша критикеса. Проти фактів не попреш. Та й Соломія із «Соло…» робить на старості літ абсолютно нелогічні вчинки. Такі ж вчинки, нелогічні, абсурдні з точки зору здорового глузду, тільки іншого порядку, чимало разів робив і я.

Один із них — знайомство з Інтегралом і написання цього тексту. Справді, «сумбур замість музики». Бурмус. Але десь щось досі шкребе, заважає визнати, що Інтеграл, як і мільйони інших, незрозумілих, «психів», безхатьків, невдах, наділених, а в більшості випадків не наділених жодними талантами, існують собі та й усе. Що їх просто можна описати. Як виродків. Що вони не становлять ніякої цінності. І саме їхнє нужденне, «не таке» життя геть нічого не становить. Ну не можу визнати і все.

До речі, я недавно прочитав, що в зулусів, про яких я писав в одному з есеїв і які колись не могли зрозуміти, у чому, власне, цінність алмазів, за якими так ганяються білі люди, так от, серед них з’явився перший доларовий мільйонер. Є вже й свої інші багатенькі. Дідько зафарбувався і в чорний колір й радо щирить білі зуби.

І продовжує обертатися планета, повна багатих, а ще більше невдах. Така селявуха, якої по самі вуха.

7

Що ще до цього можна додати? Хіба вислови трьох письменників, надзвичайно своєрідних, талановитих саме по-своєму, котрі поділилися з іншими своїм баченням світу, яке було всеохопним і настільки індивідуальним, що це видно, як то кажуть, неозброєним оком. Багато в чому для них це було світом-загадкою, яку вони намагалися розгадати і начеб залучали до цього своїх читачів.

Отож, першим мав бути епіграф однієї з чутливих до почувань — Емілі Дікінсон. Це слова, які вона написала Томасу Хігінсону, журналісту, видавцю й письменнику, котрого називала своїм вчителем. Ось ці слова: «У нас завжди є те, за що треба дякувати, — це те, що кожен з нас є саме тим, ким він є, і ніким іншим». Хігінсон у своєму приватному листі, наводячи їх, писав, що до самої Емілі, дивної, на його погляд, вони підходять якнайменше. За що дякувати жінці, котра нібито втікала од цього світу? Дружина Хігінсона називає її божевільною, яка липне до нього. Але річ у тім, що, пишучи свої слова, Хігінсон ще не знав, що Емілі насправді у своїй уяві глибоко досліджує і мовби розкладає на частини в думках і разючих образах цей світ. Водночас йшлося про глибоку окремішність кожної людини, про її особисте, не таке, як в інших, сприйняття світу не тільки думками, але й ставленням до нього своїм стилем життя й тим, що людина може бути саме такою, як є. А іншою їй і не треба бути. Свою індивідуальність вона повинна донести, не розхлюпати, не втратити до кінця своїх днів. Притому не підкреслюючи, не виокремлюючи навмисне, а просто живучи. У народі кажуть: як Бог дає.