Місяць, обмитий дощем

Ще в телефонній розмові серед інших тем торкнулися знаменитої гри в бісер, вигаданої Германом Гессе в його однойменному романі.

— Здається, ця гра — найвища форма людського відчаю, — сказав Лишега.

— Відчаю? — Я мало не підстрибнув з моїм стільничком у руці.

— Так, відчаю перед буттям і тим, що його неможливо змінити, а треба жити.

Додам, що з усього написаного про Олега Лишегу, мені найбільше запам’яталися два есеї: «Червоний лебідь» Наталки Білоцерківець, якого я читав ще в кінці дев’яностих минулого століття, і «Олег Лишега на тлі сімдесятих» Богдана Чепурка, надрукований у «Дзвоні» 2015 року і прочитаний мною недавно. У цих публікаціях, як мені здалося, були свої, особливі, більше ніде не почуті інтонації, які виходили із по-особливому зворушливого ставлення до героя цих есеїв — не лише непересічної, дуже талановитої людини, але й людини вразливо-незахищеної, великого інтелектуала й поета (в поезії та прозі), людини настільки неповторної, що ця неповторність була її природною суттю.

Білоцерківець, а особливо Чепурко, крізь призму свого бачення тих сімдесятих і себе в них зробили неповторність Олега Лишеги якоюсь начеб домашньою, сказати б свійською, прирученою, яка водночас від нас утікає, бо то неповторність, окремість життя-творення.

Для мене смерть Олега Лишеги — передчасна, несподівана, оглушлива — була не тільки великою, а й особистою втратою. Не вберігся від підступного, як було сказано, короткого, але агресивного запалення легенів чи вже виконав свою місію на Землі? Люди, котрі знають такі великі таємниці єднання всього живого, іноді заходять надто далеко у цьому знанні і надто близько від чогось такого, ще не збагнутого, яке таки треба збагнути… Лишега намагався те зробити?

Крила Короткевича

Того весняного дня мені треба було, перебуваючи в Києві, зайти в одну організацію, отож я зійшов на станції метро «Університет» і далі почалапав шляхом, який підказала тітка, котра продавала біля метро квіти. На вулиці Михайла Коцюбинського несподівано побачив над одним із будинків на другому боці вулиці прапор Білоруської РСР, який за бажанням «бацьки» Лукашенка (а народ, як прийнято, підтримав) став державним прапором вже незалежної Білорусі. Значить, тут розміщено білоруське посольство. Та мою увагу привернуло інше. Біля посольства стояв пам’ятник, і обличчя увічненого, певно ж, білоруського діяча, здалося мені знайомим. «Янка Купала? Якуб Колас? — подумав я. — Чи якийсь із їхніх політиків?»

Тож на зворотному шляху біля посольства перейшов на інший бік вулиці. Боже мій, це був пам’ятник Володимиру (свідомо пишу по-українськи) Короткевичу, моєму улюбленому білоруському письменнику і одному з найулюбленіших моїх письменників узагалі. Я підійшов до пам’ятника, погладив його і навіть потис моєму високоповажаному тезці його металеву руку. Міліціонер (тоді ще міліціонер), котрий стояв біля входу в посольство, подивився на мою особу вельми підозріло, мабуть, подумав, чи не хоче цей лисий вусатий дядько відколупнути собі шматок цінного металу. Я помахав рукою стражу порядку й попрямував далі. Але відтоді, якщо буваю в Києві й випадає можливість, приходжу до пам’ятника і навіть по-свійськи, як з добрим знайомим, вітаюся з письменником, що повернув білорусам їхню історію своїми романами і повістями, статтями й есеями, а в книжці «Земля під білими крилами» описав Білорусь так зворушливо-ніжно й любовно, що цей поетизований, наповнений синівською гордістю за свою землю нарис, він же путівник-освідчення, став взірцем.

З творчістю Короткевича я ознайомився в середині 80-х років минулого століття, коли придбав його книгу в перекладі українською Карла Скрипченка, куди ввійшли романи «Чорний замок Ольшанський» і «Дике полювання короля Стаха». Вразила і в’язка, і точна манера письма, стримана і в той же час експресивна, і романтична, блискуче вміння будувати сюжет, особливо в «Дикому полюванні…». А головне, книга перевернула моє уявлення про історію Білорусі. Признаюся, що доти я вважав цю історію доволі нуднуватою — ну що могло бути цікавого в народу, схованого лісами й болотами, який ніколи не мав своєї державності, навіть спроби її встановити були якісь надто кволі, не мав, як у нас, козаччини, вічно комусь покірно корився — то литовцям, то полякам, то росіянам, який ще більше, ніж українці, втратив свою мову.

А виявилося, що історія була, та ще й яка! З численними повстаннями, міжусобицями, навіть своїми королями, мужицькими і шляхетськими, з древніми велико- і малопанськими родами, кореням і гербам яких позаздрили б і англійські лорди та герцоги, з народом, який умів боротися і любити. Потім я придбав роман «Христос приземлився в Городні» й ще більше здивувався — у творі розлого цитувалося Святе Письмо, і це в романі, написаному в часи тотального атеїзму! Історія білоруського проповідника лже-Христа Юрася Братчика, що ставав народним месником і ватажком, заворожувала. Потім були й інші твори — «Колосся під серпом твоїм», «Чозенія», «Зброя», «Човен відчаю», «Кастусь Калиновський», чудові вірші, бо Короткевич ще й блискучий поет. А «Дике полювання короля Стаха» ми з дружиною Надією Гуменюк перечитуємо щороку. Особливо це добре робити темними осінніми вечорами.

Російські видавництва ще з початку дев’яностих років видають книжки серії «Сто» — Сто видатних письменників, учених, мислителів і т. д. Аж до коханців і в’язнів (європейських, американських, азійських, російських). Представників колишніх союзних республік вони, зазвичай, ігнорують. Лише в збірнику «Сто великих поетів» подали розповідь про Тараса Шевченка, а в книжці «Сто великих жінок» представили Лесю Українку. Треба сказати, доволі об’єктивно — це ще було до російської агресії. Так от, я дуже зрадів, коли в книзі «Великі письменники ХХ століття» (2002) побачив Володимира Короткевича і написану з явною симпатією розповідь про нього. Постає не лише великий письменник, але й великий життєлюб, мандрівник (побував практично в кожному районі, місті й містечку Білорусі), а головне — великий патріот, залюблений у свій народ і країну. І я погоджуюся з автором нарису Петром Васюченком, що «Володимир Короткевич — знакова постать білоруської літератури… такою він залишиться на всі часи… доки існує Білорусь. Можливо, й існує вона багато в чому завдяки В. Короткевичу, чиї твори змусили багатьох білорусів відчути себе білорусами в умовах жорстокої асиміляції і змішання народів у часи СРСР». Додам — і пізніше, в лукашенківські часи. Він прожив мало (1930–1984), а зробив ой як багато!

Його ставлять поряд із Вальтером Скоттом, Александром Дюма, Генриком Сенкевичем. Але такої любові до своєї країни, як у Короткевича до Білорусі, «землі під білими крилами», «білої землі», у Скотта, Дюма і Сенкевича немає. Образи чоловіків-рицарів, які без сумнівів жертвують в ім’я Батьківщини й любові, і чарівних білоруських панн, які міняються і залишаються невловимими, як перша національна стихія — вода (за словами письменника), варті, щоб про них розказати. Один із таких образів особливо вразив, адже подібних небагато у світовій літературі.

Про жінок, їхні почуття, кохання, страждання й метання написано безліч творів. Скільки жінок оспівано, скільки засуджено за їхні вчинки, які порухи душ цих прекрасних, а часом духовно потворних й незрозумілих панянок, мадам, міс, фрау відтворено…

Емма Боварі, Анна Кареніна, Настасья Філіповна, Дульсінея, Джейн Ейр, леді Макбет, Офелія і ще безліч образів міцно осіли у людській свідомості, стали називними.

А проте, про випадок, який справді вразив новизною і глибиною, таким зображенням і підходом, яких я не зустрічав, хоч прочитав і художніх, і філософських творів багатенько, варто розповісти.

У романі «Дике полювання короля Стаха» (дехто називає його повістю, але зображення й мислення там романне) автор розповідає, як, мандруючи глухими білоруськими селами у пошуках записів народних пісень, казок, легенд десь у 90-х роках ХІХ століття, молодий фольклорист Андрій Білорецький потрапляє до занедбаного маєтку давніх білоруських шляхтичів Яновських Болотяні Ялини, де живе, а точніше животіє у дикому страху остання з роду Яновських — Надєя.