Місяць, обмитий дощем

Того ранку, після майже безсонної ночі, я підійшов до адміністраторки готелю й спитав, де розташована найближча православна церква. Вона розповіла, як туди потрапити. У храмі я відразу зрозумів, що він належить, хоч і стоїть на Львівщині, до Московського патріархату. Зрештою, спілкування з Богом не має патріархальної адреси і приналежності. Але незабаром священик почав свою проповідь, або як у нашому селі мовлять — казання, і у мене очі полізли на лоба. Бо повів він майже одразу мову про те, що всі православні належать до горезвісного «русского міра». Після фрази «Не думайте, що ви тут, у Галіції, не належите до “русского міра”, я почав пробиратися до виходу — скандалити у храмі все-таки не гоже.

Шукати церкву, українську за духом, було вже пізно, біля готелю чекав поет і політик Володимир Цибулько, щоб відвезти на своєму джипі кількох письменників до Нагуєвичів. Я вголос вилив своє обурення почутим у храмі, хтось із колег покепкував: «Ти ба, Лис ще й до церкви ходить». Так і дісталися до Франкового села. І тут на лісовій «літературній галявині» я зіткнувся з Олегом Лишегою, який познайомив мене з мисткинею Дарою, як згодом виявилося, дружиною.

Решту останнього фестивального дня ми провели майже разом. Майже — тому, що то сходилися, то розходилися. Слухали виступи поетів і спів самодіяльних бардів.

На узліссі біля Нагуєвич було три сцени — для літераторів, для солістів і гуртів, великих, професійних, і для колективів і виконавців любительських, де могли виступати ті, хто бажає. Ми й мандрували серед різних учасників дійства і слухачів, підходили до прилавків, де продавали і справді мистецькі витвори, і підробки. Отакий був час спілкування. А серед того людського виру — день мого ангела, проведений з Лишегою. Періодично його кудись тягли на виступи, а то мене попросили виступити перед якимось гуртом молодих «франкознавців». То Галина Пагутяк почала збирати охочих побувати на могилах селян, яких колись, у дев’ятнадцятому столітті, звинуватили, що вони були «упирями». Олег пішов, а я чомусь поставився до такої екскурсії з осторогою. Але через якийсь час знову здибалися.

Того дня, надвечір’я і вечора ми переговорили про багато що — про літературу, спільних знайомих і просто про життя-буття. До речі, коли вели мову про особливості сприйняття життя і його цінностей різними людьми, я процитував рядки, які колись прочитав на знаменитій 16-й сторінці «Литературной газеты», своєрідний рефрен напівгумористичного вірша: «Жизнь такова, какова она есть, и больше никакова». Олег погодився:

— Мабуть, таки мав рацію Ліон Ізмайлов.

Я, звісно, чув про Ліона Ізмайлова і читав його гумористичні й сатиричні речі (і віршовані, і прозові), але от що йому належать саме ці процитовані слова, забув, а Лишега пам’ятав.

У якійсь публікації про нього я надибав слова, що Лишега все, що йому було потрібне, прочитав ще в молодості, тому тепер нічого не читає. Якщо й так (хоча, навряд), то він прочитав дуже багато. Скажімо, коли почали говорити про його улюбленого Ясунарі Кавабату і я зауважив, що мені більше подобається з японців Кобо Абе, Олег сказав:

— Не хотів би я почуватися людиною-ящиком, хоч багато чого пережив.

З цього я зрозумів, що Кобо Абе він теж читав. І далі — що він добре ознайомлений не тільки з китайською, а й японською філософією, у якій звучать думки не лише буддизму, а й синтоїзму, своєрідної японської релігії, де, як у жодній іншій, відчутне природне обожнення всього живого. Хоча у Лишеги не так. У його поезії — мовби ритмізована проза, а таки поезія за своєю невловимою суттю — постають лось, лебідь, ведмідь, короп, лис, пташки, як щось приналежне і лісові, і людині, і цілому світові, численні предмети побуту, і вони настільки давні, що, здається, вічно жили, і мовби такі, що існують в одній особині, з якою ти тільки й знайомий. А зникнуть — і щось несказанно, невимірно значуще, вкрай необхідне в ланцюжку цього древнього життя зникне, і тоді все вже буде інакшим. Таке моє враження од магічних, схожих на заклинання чи таємничу, до кінця не розгадану, не пізнану мову лісу (а її ж треба пізнати) віршів Лишеги. Поезій язичницьких і наче таких, що існували ще до самого древнього, як світ, язичництва.

Ми того дня сходилися і розходилися. Перепробували чимало різних настоянок і медовух, напричащалися. Я був свідком, як Олег спілкувався раз сам, а раз удвох зі своєю Дарою, із львівськими й прикарпатськими медоварами, десь із близької йому Косівщини. Як він розпитував про якісь їхні секрети і казав про знані йому секрети медоваріння. Як домовлявся приїхати, щоб зняти про них фільм. Цей чоловік умів так просто сходитися й розмовляти з незнайомими людьми, що складалося враження — він з ними насправді знайомий давно, от тільки зустрівся заново, і вони разом пригадали те, що мали в іншому житті, а тепер пригадали спільно, бо чекали цієї зустрічі.

Пізнання такого Олега Лишеги було надзвичайно цікавим.

З гумором він розповів про провокативний виступ Єшкілєва на зустрічі перед тим у Дрогобичі і його конфлікт із місцевими науковцями, яких обурили слова, що Франко, мовляв, застарів.

— Ну, то ж Єшкілєв, — сказав Олег. — Треба ж його знати, а вони сприйняли те всерйоз, наче Єшкілєв із сокирою поліз на їхній канон.

А ще я спитав його про дві речі. Спочатку про єдиний написаний ним і втрачений роман.

Я десь читав, здається, у тому ж «Світо-виді», що рукопис він чи загубив, чи вкрали. Ніби у вагоні метро. Олег відповів: так і було, дав прочитати товаришеві, вертався од нього, теку з текстом віз. Вийшов на своїй станції, і тут спохопився, що рукопис там, у вагоні лишився. Поїхав на кінцеву станцію, шукали й не знайшли.

— Так і не судилося стати романістом, — Олег посміхнувся і сумно, і загадково, якось так, що я, грішним ділом, подумав, чи не чергова його містифікація той роман… Що ж, бувають романи не написані, та які існують, або й написані, але дивним чином подаровані світові чи загублені в ньому, мовби розчинені в його магмі. Хто прочитав і де той роман? Я не спитав, про що він був… Наче знав, що той рукопис містить якусь таємницю, що її мені знати не належить. Згадався втрачений (назавжди?) і досі не розшуканий роман «Месія» Бруно Шульца. Але ж тоді була війна, небувалі тектонічні зсуви…

Ще я нагадав про ті речення в есеї Лишеги, які стосувалися Луцька. І відверто сказав, що в мистецькому середовищі ходили чутки не тільки про його роман з відомою волинською мисткинею, а що й син її насправді — то син Лишеги. Почув у відповідь, що була історія, були почуття, що сторінка та якось дивно перегорнута, ніби вони щось хотіли разом прочитати і не змогли.

— А сина в мене нема, — сказав з трохи сумною посмішкою Олег. — Є тільки дві дочки, ото і все. Привіт передавайте, великий привіт. Може, ще й побачу замок Любарта, тепер побачу.

Про можливий його приїзд до Луцька ми говорили згодом у телефонній розмові. На жаль, він не відбувся. Можна уявити, яким був би той приїзд і спілкування Лишеги з лучанами — знайомими і незнайомими.

А тоді ще Олег розповів про новий проект, у якому брав участь — книжку поезій Грицька Чубая і спогадів про нього. Як я зрозумів, йшлося про видане незабаром «П’ятикнижжя». Про конфлікт довкола видання. І познайомив мене із Соломією, донькою Грицька. Не знаю, чи запам’ятала ту коротку зустріч і розмову серед людського юрмища Чубаївна, а тоді ввічливо сказала мені, що чула про такого письменника. Далі заговорила про когось, кого чекала. Лишега спитав, чи написав такий-то спогад?

— Все якось не так поки що виходить, — сказала Чубаївна. — Напише той, хто має написати.

От майже і все з того дня. Ще слухали виступ Тараса Чубая з його гуртом, а от виступу Олега Скрипки так і не дочекалися. Прийшла наша машина й рушила, як виявилося, у вічність.

Після того було ще кілька розмов по телефону. Про літературу, про Тичину, про фільм, який Олег мав знімати. Про його ще одну поїздку на майбутній «Франкофест». Про можливий приїзд у моє місто. У нас були свої клопоти й свої історії. Мабуть, неможливо стати близькими друзями, познайомившись уже в такому віці, за шістдесят. До того ж жили в різних містах, у різних краях, мали свої усталені уподобання. Запам’яталося сказане Олегом, що есей про Тичину раптом розбудив власні спогади про те, що відбувалося з ним наче не на Гуцульщині, а на Чернігівщині. Що він побачив Тичину, який став не поетом, а мандрівним дяком. Що означали ці слова?.. В останньому його творі «Як я співав під землею» я їх не знайшов.