Страница 39 из 73
Збереглося дев’ять повістей, п’ять у автора викупив, кажуть, той же Куліш і… спалив, бо вважав, що ці прозові твори, до того ж написані російською мовою, не гідні пера нашого національного генія. Мимоволі думається: «Добре, що хоч усіх не спалив». Інакше не прочитали б про подорожі Шевченка Україною (зокрема й Волинню), не знали б чимало цікавих фактів автобіографічного характеру. А що писав російською… Так жив (служив!) у російськомовному середовищі, до того ж у той час не було жодного українського часопису й видавництва, та й не приховував Тарас Григорович, що хотів хоч якихось грошенят своїм пером заробити. Хоча б на дорогу з неволі.
Не вдалося. Зате лишилися повісті не лише як факт прози Шевченка, а й свідчення його таланту не лише як поета й художника, а ще й прозаїка. Це особливо видно в перекладі повістей українською, що повертають справді їхню українську душу, зокрема в чудових перекладах прекрасного українського письменника і блискучого знавця мови Бориса Антоненка-Давидовича. Шкода, що до 200-річчя Тараса Григоровича виходили повісті в перекладах сучасних українських письменників, а не Антоненка-Давидовича.
Та найкращим, ну просто суперовим зразком Шевченкової прози для мене є його «Щоденник» («Журнал»). Читати його в перекладі Олександра Кониського за редакцією Анатолія Шевчука й із коментарями Валерія Шевчука — цілковита насолода. Це справді щоденник, не вимучений, не навмисний, а природний, щира розмова автора із самим собою, Богом і світом. І чудова проза! Тут я на сто відсотків згоден з Валерієм Шевчуком, який трактує «Щоденник» ще й як художній твір.
Але я хочу сказати про один з невеличких епізодів «Щоденника», твору, який загалом міг би, без перебільшення, бути названим автобіографічним романом. Це запис від 28 червня. На мій погляд, це чи не найпсихологічніший епізод в усій українській літературі взагалі.
Отож 28 червня 1857 року. Шевченко все ще в остогидлому Новопетровському укріпленні, рядовий окремого батальйону Оренбурзького піхотного корпусу. Але вже є звістка від графині Толстої з Санкт-Петербурга про «височайшее помилование», інші обнадійливі листи — Лазаревського, Еккер… Немає одного — офіційного паперу про звільнення поета від осоружної солдатчини. Саме очікуючи оту казенну бомагу, й починає Шевченко 12 червня вести свій «Журнал» («Щоденник»). Яким болем, аж гарячим від бажання давно очікуваної волі струмують записи! Як виглядає наш Тарас пароплава чи човна, воістину біле вітрило волі! Во-лі!!!
І тут трапляється ота мерзенна пригода. Шевченка викликають до коменданта фортеці Ускова. І той замість наказу про звільнення… Утім, процитуємо: «І комендант, замість привіту, подає мені якусь бумагу. Я був певен, що то наказ про моє визволення. Читаю і власним очам не йму віри. То було донесення комендантові від поручника Кампіньйоні, що нібито я, будучи напідпитку, заподіяв йому образу, вилаявши його в батька і в матір. Свідками сього стають і приїжджі офіцери».
Кампіньйоні просить і вимагає притягти рядового до відповідальності «по всей строгости закона» і негайно провести слідство. Даремно Шевченко пояснює, як було насправді. А насправді він просто відмовився пити з поручником і отими приїжджими його приятелями. У нього є свідки, що було саме так. Та що з того… Як каже комендант, «ви лише солдат, а він офіцер». І його свідки, точніше лжесвідки, — дворяни, офіцери. Комендант радить йти й, пересиливши себе, просити вибачення. Інакше він мусить дати хід наклепу, а там можливе доправлення знову в Оренбург і — прощай воля. Або принаймні затримка ще на кілька місяців. А можливий і суд, і новий вирок.
Боляче читати Шевченкові думки, а ще болючіше те, що він дві години чекав прийому в «цієї гадини», як просив прощення (за незавдану образу), перепрошував. Доки нарешті поручник не згодився забрати донесення за умови, що Шевченко виставить четвертину відра горілки та ще й вип’є з ними. З негідником і його «свідками».
Шевченко йде по горілку, а Кампіньйоні — щоб забрати своє донесення. Можна було, звичайно, зберегти гідність, відмовитися, спробувати викрити підлість, але… Але перед ким? І на порозі самісінької очікуваної, неймовірно знову далекої, як пташка в небі, волі. Яка трагедія великого поета, що все життя, всією своєю творчістю оспівував цю волю!.. Що підносив як найвищу цінність саме правду і людську гідність…
Кінцівка запису чи то новели-драми: «Принесли: мою горілку, а він свою ябеду. Кличе він своїх благовірних свідків. Один з них, подаючи мені свою пухку руку, що ще й досі тремтіла з похмілля, промовив до мене: «А що, батеньку, ви не хотіли по добрій волі познайомитися з нами, як годиться з благородними людьми, так ми вас примусили.» Після сієї короткої промови п’яне вже товариство зареготало, а я трохи-трохи не промовив: поганці! Та ще й патентовані поганці».
Ще будуть записи у фортеці, подібні до запису від 10 липня з його тужливим: «А вітер усе той самий. І туга та ж сама. Дощ продовжує обмивати молодого місяця».
Останнє речення для мене вартує багато, це поетичний шедевр, хоч і написаний прозою.
А перед дорогою до Астрахані, Нижнього Новгорода, Москви, Санкт-Петербурга, а потім в Україну був епізод, що озвався в «Щоденнику» таким болем.
Над Мангишлаком на зміну дощам прийшли вітри, що замели сліди негідника Кампіньйоні.
Звістка про волю, вже офіційна, прийшла 21 липня 1857 року. Поету лишалися менше чотирьох років умовно вільного життя. І безсмертя.
Заручник Максим Рильський
Мартиролог шістдесятих
Шістдесяті роки двадцятого століття відомі насамперед назвою дисидентського (спершу просто літературного) руху, якому вони ту назву позичили. А ще — кінцем хрущовської відлиги і першим, уже новітнім, покосом української інтелігенції. І мало хто зауважив, що неповне десятиліття — 1962–1970 роки — наповнене тяжкими втратами для України, її культури, літератури, яких не трапилося в жодному з інших десятиліть. Звісно, були трагічні, сповнені репресій тридцяті, але тоді пік припав на 1937-й, загинуло багато і видатних, і не дуже письменників. Але щоб так — смерть з якоюсь лютою, навіть методичною послідовністю забирала рік за роком по одному, два, а то й три не просто гарних творців українського слова, а великих, навіть геніальних письменників — такого ні до, ні після не траплялося. Судіть самі.
1962-й — покидає цей світ геніальний володар українського поетичного й прозового слова і водночас неприкаяний блукалець і втікач Тодось Осьмачка. Наступного, 1963-го — відразу три незагойні утрати: в діаспорі помирають творець власної «держави слова» Михайло Орест (Зеров) і майже однаково блискучий поет і прозаїк, водночас пророк майбутнього України Іван Багряний, а в Україні — надто передчасно «молодий витязь української літератури» Василь Симоненко. 1964-го відходить безперечний класик, один із ліпших наших поетів і перекладачів усіх часів Максим Рильський. А на початку наступного, 1965-го, лягає у холодну зимову землю чи не найчутливіший український лірик Володимир Сосюра. Рік 1966-й забирає письменника, значення якого для нашої літератури ще належить оцінити, — блискучого творця української пригодницької, справді масової літератури, Юрія Дольд-Михайлика. На початку осені 1967-го лягає в труну Павло Тичина (творчо давно похований самим собою заживо) геніальний, що підніс українське слово на нечувану тремтливу висоту. 1968-го — знову дві болючі втрати: у діаспорі відходить великий співець «української Еллади», поет-воїн Євген Маланюк, а в Києві — геть молоденький, що створив чи не найпронизливіші поезії українською, Леонід Кисельов. 1969-го майже непомітно відходить «український да Вінчі» ХХ століття — письменник, філософ, фольклорист, етнограф, археолог, історик Віктор Петров-Домонтович, чи не найзагадковіша постать української літератури взагалі. І нарешті 1970-го передчасно помирає великий філософ нашої поезії, творець пісенних шедеврів Андрій Малишко.