Страница 38 из 73
Так, долю Катерини можна проектувати на долю України. Скільки простих і не дуже людей (українців!) зраджували їх. Катерину і Україну. Ну, а думка — а що скажуть сусіди (по вулиці, селу, державі)? — не раз змушувала ставати тих же українців підляками й душогубами. Ота залежність від чужої думки, чужих слів починалася саме на побутовому рівні. І навіть ставала та продовжує ставати основою нашої державної політики.
Прийнято вважати, що Шевченко співчуває Катерині, хоч і засуджує свою героїню. На мій погляд, усім строєм поеми він не так засуджує, як виправдовує її.
І ще про таке. Зустріч Катерини з москалями на засніженому шляху можна сприймати і як символічну картину, і як видіння, а більше видіння-засторогу. Особливо актуальну тепер. Чи не лишали ми своє майбутнє обіч шляху, як лишила Катерина малого сина?..
За драматичністю образ Катерини у Шевченка можна порівняти хіба з Мариною з однойменної поеми, яка починається напрочуд поетичним образом:
Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу.
Та тільки покритка Марина підпалює панський палац. І стара матір йде разом із нею, і гинуть обоє.
Якщо «Катерина» писалась у Петербурзі на межі 1838–1839 років, то «Марина» у засланні, на Косаралі, у вересні— грудні 1848 року. Позаду були подорожі в Україну, зокрема й на Волинь, як тодішнє поетове сьогодення — солдатчина і болючий спогад про рідну землю, попереду — слава, поетова заповідь і розбуджена ним Україна — Катерина, Марина, Доля.
Рядок
Що Тарас Шевченко геніальний поет, тепер не визнають хіба люті вороги українського слова й українського народу взагалі. Природа ж геніальності — що воно таке, як і в чому виявляється, чому цей, а не інший — споконвіків хвилювала людство. Геній, окрім всього, — завжди новатор, людина, котра дивиться на світ не так, як інші, навіть дуже талановиті люди. Несподівано, неочікувано. Твори геніїв завжди звучать так, мовби цей автор відкриває істину саме сьогодні, саме тобі, бачить те, чого не бачили інші, його ровесники, а тепер і ти — персонально.
На мій погляд, не треба й нікого переконувати, що Шевченко збудив націю, навіть створив її, хоч у його поезіях жодного разу не прочитаємо слів «українці» чи «український народ», що до нього в українській літературі так не писали.
Різницю між геніальним поетом і поетом просто гарним, талановитим можна проілюструвати на прикладі Шевченка і Пантелеймона Куліша. Точніше, історії однієї з ранніх поезій нашого національного генія — «До Основ’яненка», написаної 1839 року. А ще точніше — чотирьох рядків із неї. Отих, одних з найвідоміших Шевченкових:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Коли я вперше прочитав їх, подумав: «Як гарно, точно й образно сказано». А потім із здивуванням довідався, що в самого Шевченка спочатку, в першому виданні «Кобзаря», було інакше:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Виявляється, то Куліш виправив «Наш завзятий Головатий» на «Наша дума, наша пісня». Признаюся, я тоді ще подумав: «Як добре, що Куліш так відредагував, хай навіть самого Шевченка. Бо хто такий Головатий? А думи, пісні українські справді житимуть завжди. І в них українська слава». Я тоді ще не знав, що мимоволі солідаризуюся зі словами Куліша, котрий аргументував своє редагування Шевченка тим, що, мовляв, Головатий «лицо не очень важное и малоизвестное народу и историкам».
Та щось мені муляло. Оскільки я особа допитливо-в’їдлива, то взявся шукати, що ж відомо про того Головатого, якого Шевченко чомусь вважав «славою України» і був переконаний, що він «не вмре, не загине», що в ньому «наша слава, слава України».
Так я довідався і про нарис Григорія Квітки-Основ’яненка «Головатий», у відповідь на який Тарас написав свого вірша, і про історію Чорноморського козацького війська, яке, власне, Головатий і створив. І тут мені захотілося, за прикладом Некрасова, який уперше прочитав Достоєвського, закричати: «Геній! Геній! Ось що таке геній!» Бо…
Антін Головатий був ще молодим козаком, писарем, коли за наказом Катерини Другої зруйнували Запорізьку Січ. З-поміж інших пішов далі, на захід, де між Південним Бугом і Дністром створили Бузьке вільне козаче військо. Під час російсько-турецької війни ці козаки стали на бік Росії. Головатий, тоді вже визнаний отаман, очолив здобуття фортеці Березань. Своєю відвагою і швидким розумом сподобався царському фавориту Григорію Потьомкіну, котрий любив називати себе «козаком Грицьком Нечесою». І у відповідь на слова «Якої нагороди хочеш за свої послуги, козаче?» сказав: «Чи не можна, ваша милосте, козаче військо відродити?» Ошелешений Потьомкін несподівано погодився клопотати перед царицею. Так 1788 року з’явилося «Військо вірних чорноморських козаків», у якому Потьомкін був «великим гетьманом», а Головатий став полковником.
Значення цього факту важко перебільшити. На турецьких землях ще існувала Задунайська Січ. Але то на чужій землі. А в Україні частина козаків була перетворена в кріпаків, а інші стали солдатами регулярної російської армії. Ліквідовано поділ Лівобережної України на полки й сотні. Саме слово «козак» витравлюють з народної пам’яті. А тут з’являється ціле військо!
1792 року Потьомкін помирає, і над існуванням війська нависає катастрофічна загроза. І тоді Антін Головатий відважується на, без перебільшення, героїчний вчинок. Їде до Петербурга і переконує владців і саму імператрицю, що військо треба зберегти. Воно може прислужитись, якщо не у своєму, то в інших краях. Скажімо, на щойно приєднаній Кубані.
Так з’явилося Чорноморське козаче військо. Але це ще не все. Головатий добивається, щоб військо пішло на Кубань не тільки з усією своєю зброєю, а й клейнодами, прапорами й хоругвами, «до яких козаки вельми звикли». І вони рушили. Тобто Головатий зумів не тільки зберегти залишки національних Збройних сил, а й символізував і забезпечив незнищенність серед українського народу, хоча б певної його частини, славетного й героїчного духу козаччини. Почалася саме українська колонізація Кубанського краю. Чорноморське козаче військо тривалий час мало права автономії, зберегло певні козачі вольності, а кубанські козаки аж до тридцятих років XX століття спілкувалися майже виключно українською мовою. Справді-бо, Головатий зберіг і повів за собою ту Україну, яка хотіла бути вільною й робила чужі землі своїми. Яка розсувала українські обрії навіть в часи бездержавності.
Все це геніальним зором і чуттям зумів побачити Тарас Шевченко. Як і те, що такі, як «завзятий Головатий», не вмруть, не загинуть, бо вони не просто бережуть думи і пісні (багато хто хотів би, щоб у нас тільки це й лишилося), а велич українського духу. Його зброю і символи. Славу України, для якої потрібні хоча б символічно пронесені зброя, клейноди і прапори, хоругви.
У радянські часи любили протиставляти «полум’яного поета-революціонера» Шевченка і «українського буржуазного націоналіста» Куліша. Насправді ж обоє були патріотами України. Тільки Куліш — просто гарним поетом, просвітителем, автором першого українського історичного роману «Чорна рада», а Шевченко — генієм з дивовижним геніальним чуттям і вмінням розказати не лише, за словами того ж Куліша, «про що промовляють нам наші могили», а й що значать в нашій історії ніби маловідомі імена і вчинки.
Один відредагований рядок…
Воля
Так виходить, що Пантелеймон Куліш опосередковано причетний не лише до поезій, а й до прози Тараса Шевченка. Відомо, що з квітня 1850-го по травень 1857 року Шевченко не написав жодного вірша. Зате в Новопетровському укріпленні з-під його пера вийшло аж 15 повістей (сам автор казав, що біля двох десятків) російською мовою. Вдумайтеся: за неповних сім років — п’ятнадцять повістей! Чи й більше. І це в умовах солдатчини!