Стара холера

Він виїхав з лісу, на окраїні якого і розташований маєток. Далі за якийсь кілометр починається село. Там інші небідні люди облаштували собі житла.

Пора міркувати, що скаже вітчиму. Максим чи не вперше так назвав Дмитра Пилиповича.

Чомусь налетіла хвиля злості, бо вгадував, що старий впиратиметься. Нехай. Він готовий до будь-чого.

Тут він зрозумів, що йому шкода, шкода, дідько візьми, батька, вітчима, як його не називай… По суті, той старший Качула – нещасна людина при всім своїм багатстві. При всьому тому, чого досяг сам чи з допомогою тестя. У нього було багато грошей і багато коханок, йому корилися, віддавали себе, своє тіло й душу сотні жінок. Більшість з них просто продавалися, і в кожної була своя ціна. Одних треба було різними способами – і відверто, і приховано – купувати: за гроші, великі й менші, за діаманти, дорогі прикраси й одяг. Гм, дарувати одяг, щоб потім роздягати! Яка гра, доступна тільки багатим! І його вітчиму-батькові. Іншим жінкам досить було пригрозити чи, навпаки, подати якусь надію, хоча б її зблиск… Їх потім, якщо вони були не згодні на умови гри, обдурювали, кидали, а то й просто прибирали, це йому знайоме.

Але йому тепер знайоме не тільки бажання володіти конкретною дівчиною чи жінкою, а щось інше. Зовсім інше. Ліза мусить бути його, це факт. Але не тільки це. Не тільки це важливе. І те, назви чому не знаходить («любов» – занадто просто, він опирається цьому слову), росте, стає таким всеосяжним і могутнім, що йому доводиться коритися. Але ця покора приємна, ця покора – наче він сам, вийнятий зі свого тіла. Водночас його почуття ніби маленька кулька, яку виймаєш з кишені, а ще ліпше – з-за пазухи, де ти зігрів її своїм теплом, і милуєшся. А всередині кульки – Ліза, ти це знаєш і бачиш. Вона ще недоступна, але вже твоя, як і має бути. І цей шлях до неї, розуміє він, – це найкраще, найрадісніше, що було в його житті. Кулька не повинна тріснути чи розбитись, а спласнути сама, щезнути, розвіятися – і тоді він посадить Лізу на свою долоню.

Максим аж засміявся з такої химери. Але химери приємної. Як і його несподівано виниклі почуття, відчуття й видіння Лізи, яку йому належить здобути, зробити остаточно своєю, і тоді отримати те, що й має отримати. Не тільки фізичну близькість, не тільки її тіло, навіть не її душу, а більше, більше! Більше за нього самого, а може, і за весь світ, це він тепер добре розуміє.

Максим подав умовний сигнал, ворота відчинилися, він заїхав усередину. Вийшов, передав машину «автослузі», попрямував до басейну, збираючись прийняти душ. І тут за заведеним ритуалом до нього вибігли двоє його улюблених собак, яких за спеціальним сигналом випустив з вольєрів охоронець, – алабай Султан і коллі Черрі. Максим вітально посмикав обох за вуха (що вони дуже любили) і пішов далі в супроводі своїх улюбленців. Окрім боротьби з конкурентами і перемог над ними, жінок, боксу, гри у старовинний віст, гри у гольф і гонок на малих яхтах, якісного віскі та дайвінгу, Максим Качула також любив собак. Тут, у цьому маєтку, було рівно десятеро псів. Двоє піттбультер’єрів і двоє сеттерів належали вітчиму. Сеттери тому, що старший Качула був схибнутий на полюванні, й ці мисливські собаки аристократичної, як він вважав, породи наче наближали його до чогось, до чого він насправді не належав. Щодо піттбулів, то, на погляд Максима, ці дурні, хоч і сильні, грізні й небезпечні пси були абсолютно їм не потрібні. Але як признався якось, прийнявши зайву чарку віскі, Дмитро Пилипович, у ньому здавна жила підозра, що колись хтось все одно спробує обійти охорону, перехитрити сигналізацію і проникнути на територію маєтку. І тоді зловмисника чи зловмисників мали знешкодити піттбультер’єри Ватсон і Джек. Це, звісно, була абсолютна бздура, бо той, хто посмів би забратися у маєток, беззбройним не з’явився б, і на Ватсона і Джека вистачило б двох куль доброго снайпера чи навіть просто вмілого учасника АТО. Але Качулу-старшого було не перебороти, і піттбулі, єдині із їхніх собак, мали привілей – вночі бродити маєтком. Тварюки змушували тремтіти й проводити ніч на деревах білочок, які жили в тій частині лісу, що безпосередньо входила до маєтку.

Троє песиків тут належали матері Регіні, саме песиків, бо то були шпіц, мопс і чихуахуа. Максим не міг збагнути, яка втіха у цих істотах, ще більш безмозких, ніж піттбулі. Ті принаймні мали силу. А яка втіха ходити з песиками, дурними і лінивими, тримаючи їх на руках, туди-сюди по доріжках? Щоправда, іноді котрогось із них Регіна Вікторівна брала в поїздки до двох подруг своєї бурхливої молодості, з якими досі підтримувала зв’язок і навіть час від часу робила їм подачки.

Подарунком дружині від чоловіка був коллі. Та пес їй не сподобався, мама Регіна казала, що на ньому надто багато шерсті й він надто смердить псиною. Черрі, либонь, відчув ставлення господині, тому потягся всією псячою мордочкою й гострим, як виявилося, розумом до Максима. Це врятувало його від долі бути комусь проданим чи просто застреленим. Що ж до алабая, то Максимові відразу сподобався й подобався все дужче цей могутній, потужний собацюра, страшенно відданий, схильний до скупої, але ласки до свого господаря. Максим знав, що десь там на Сході Султан не вважався просто бойовим псом, а пас би отару, і саме ця обставина й призначення алабая йому подобалися найбільше.

Третім його псом був Горд – стара кавказька вівчарка. Він доживав свого віку і вже майже нічого не бачив. Горда колись подарував йому покійний дідусь по мамі, коли він тільки підростав, й Максим досі пам’ятав дідусеві слова: «Запам’ятай, Максе, цей пес унікальний. Він може бути відданим тільки своєму хазяїну, до того ж одному-єдиному на все життя. Якщо господар з якоїсь причини зникає з його життя, він ніколи не визнає іншого. Його можна застрелити, але не заново приручити. Така вже особливість цих псів. Я бажаю, щоб ти побачив, як він постаріє і здохне таким відданим. А ще бажаю, щоб у тебе в житті були такі ж “вівчарки Горди” людської породи. Це трапляється рідко, але добре було б, щоб у тебе були такі люди-слуги».

Коли Максим пригадував ці слова, які назавше в’їлися в пам’ять, йому не раз здавалося, що дід Віктор чогось не доказав. Чи не зміг, чи навмисне… Хотів, щоб онук, на якого він, колишній високий партпрацівник і господар життя, покладав великі надії і в якого вклав великі кошти, сам додумався чи додумав за нього щось невимовлене…

Поки що Максим додумати не міг, але кілька разів уже перевіряв на відданість своїх охоронців і слуг. І тих, хто з ним працював у фірмах і на підприємствах. І хто був засланий, як таємний агент, у фірми конкурентів. Йому були віддані чимало людей, доводили цю відданість, але чи були вони тими «кавказькими вівчарками людської породи», про яких казав дід?

Султан побіг трохи вперед, а Черрі лишився поряд. Максим раптом подумав, що коллі має неодмінно сподобатися Лізі. Що Черрі призначався не матері Регіні, а саме Лізі.

Думка його здивувала. І зворушила. «Ти, друже, здається, здатен повірити у щось містичне», – такою була наступна.

Максим нахилився і погладив Черрі. Пес підвів до нього свою розумну і, треба визнати, досить симпатичну мордочку, ніби хотів спитати, що тривожить господаря.

– Хочеш познайомитися з Лізою?

Пес тернувся об ноги. Максимові здалося – з особливою ніжністю.

– Ще трохи і познайомишся, собацюро.

Вже коли зайшов до критого басейну і став під душ, подумав, що нелегка розмова з вітчимом, яка була попереду, має бути легкою. Навіть веселою! А чому б і ні? Сьогодні розпочнеться не просто новий етап у його житті, а те, до чого він досі лише йшов, – його остаточна перемога над вітчимом і підкорення його собі. Дві нібито рівноправні досі партії мусять стати однією. Його, Максимовою. Пора Дмитрові Качулі переходити до іншої категорії, трохи понизитися в класі.

Водночас розмова продемонструє його здатність до лідерства, до демонстрації саме його сили і закладання фундаменту нової будівлі.

Він обдавав себе різкими холодними струменями, коли почув голоси.