Страница 40 из 65
Коли Ліза спинилася, перериваючи відверту розповідь, і Максим побачив, як зблиснули на її очах краплини сліз, він нахилився, взяв її руку в свою і притулив долонею собі до щоки. Ліза… Ліза руки не забрала, тільки очі її ще більше зволожилися.
«Не треба, Лізо», – хотів сказати Максим, але не промовив і півслова. Відчув – тут не треба слів.
– Пробачте, – тихо сказала зате Ліза.
Максим несподівано відчув, як за вікном ресторанчика запахла хвоя сосни. Чи навіяв це собі? Запах увірвався в його розгубленість. А може, вона покликала той запах…
Він подумав, що сповідь Лізи ще йому колись згодиться, і раптом засоромився цієї думки. Чорт, така відверта, розгублена, неначе повністю розкрита перед ним, ця дівчина йому ще більше подобалася… Лізли в голову дурні слова: «Я хочу випити твої сльози».
Обережно поклав руку дівчини на стіл. Яка ж вона маленька і тендітна, ця рука!
І тут Максим гранично чітко зрозумів: ця дівчина мусить належати йому. Тільки йому і більше нікому. Надовго. Назавжди. Він відчув, як йому нестерпно хочеться, ні, не фізичної близькості, а взяти її на руки. Відчути її легкість, невагомість. Скільки в ній ваги? Від сили якихось п’ятдесят кілограмів. Він завиграшки піднімав таку штангу, навіть набагато більшу. У цьому ресторанчику, він знав, є кімната з диваном, де можна усамітнитись, що колись уже й робив. Але з Лізою так не зробить. Партія мусить бути дограна до кінця без фальшивих нот і без браку.
Він заговорив про те, що вірить: все прикре у вас, Лізонько, вже позаду. Запропонував випити ще краплину вина.
– Може, ми вже поїдемо?
Ліза вимовила це не вимогливо, а зніяковіло й прохально. І це був добрий знак.
– Вип’ємо ще кави і з’їмо морозива, – сказав Максим з такою ж інтонацією. – Це ж моє якщо не останнє, то передостаннє прохання.
Останнє він висловив уже в машині. Заготовлені слова просилися на язик по закінченні Лізиної відверто-викличної сповіді (добрий момент) і коли дякував за чудові дві години, проведені з нею (і то була правда), а в кишені намацав коробочку із тонким золотим ланцюжком з витонченим, ледь помітним гравіюванням, з камінчиками, й не відважився вручити подарунок. Він уперше боявся відмови і був трохи розгубленим. Щось наче розірвалося в іншому ланцюжку – добре продуманому ним плані дій.
Все ж у машині він сказав, що повинен зізнатися: цей обід мав би відбутися трохи пізніше. Двадцять п’ятого листопада. Але він не витерпів до цієї дати.
– Я повинна спитати, чому саме цього дня? – Як не дивно, в Лізиному голосі Максим не вловив звичної іронії.
«Розумна дівчинка, – подумав Максим і додав теж подумки, із ніжністю: – Нахабеня».
– Так, я цього чекаю.
Пауза. Він затамував подих.
– Бо дуже хочу зустрітися з вами саме цього дня.
Ще одна пауза. Десь щось гучно тріскає в повітрі.
– У мене двадцять п’ятого листопада день народження. Я хочу провести цей день саме з вами. І клянуся – надалі жодного посягання на вашу… вашу…
Недоречним було закінчення нібито з гумором «вашу порцелянову величність». Чи «вашу дорогоцінну особу». Він його відкинув і сказав:
– Розумієте, ну, ще одна примха цього бісового сина якогось там мільйонера. Я хочу відсвяткувати цей день тільки з вами. У нашому будинку. Удвох. Повірте, я не запрошую вас до замку Синьої Бороди. Може, зробите такий подарунок?
По хвилині чи дві мовчанки Ліза видихнула:
– Навіщо?
Він хотів сказати: «Така вже примха», а вимовив:
– Не знаю. Нав’язлива ідея.
Цього разу вона відповіла майже відразу:
– Останній акорд вашого охмуряння?
Він скупо всміхнувся:
– Звичайно. Ви дуже розумна дівчина, Лізо. Тільки біда в тому, що все, що я задумую, ви розгадуєте і відкидаєте.
– Не все, – сказала Ліза. – Я ж пообідала з вами.
– Один – нуль на вашу користь.
«На мою користь, – подумав. – На мою, Лізонько».
Машина справно намотувала кілометри на шляху повернення. Він сподівався – кілометри дороги його перемоги. Його… Інакше й не могло бути.
Вже при в’їзді до Києва сказав із хвилюванням, на яке тільки спромігся:
– То як? Не відмовляйте, прошу вас. Не в ресторані, не ще десь, а в моєму – не приховую – небідному домі. Де нікого більше не буде. І клянуся – жодних посягань на вашу королівську особу. Щось хіба перекусимо і для мене – розкіш спілкування з вами. Вибачте за цю фразу. Не бійтеся. Я думаю, ви вже переконалися – дядечко Макс не страшний.
І Ліза сказала:
– Гаразд. Якщо по правді, мені цікаво побачити, як живуть олігархи. Досі бачила тільки по телеку. Але далі більше ніяких зустрічей. Даєте слово?
– Окей, – радо відповів Максим. – Якщо вже ви дали згоду, то як і сьогодні – зустрінемось о третій?
– Ви не встигнете підготуватися до прийому справжніх гостей…
– Ніяких більше гостей не буде. Але давайте я приїду о першій, до темряви вам дещо покажу.
Вони попрощалися біля її будинку. І тут Ліза сказала:
– Може, підкажете, що дарують на день народження олігархам Попелюшки, які не хочуть бути принцесами?
Він відштовхнув слова, які просилися на язик: «Себе».
– Щось зроблене вашими руками. Не за ці тижні, що будуть, а колись… Ну, навіть у шкільні роки. Якось я згадаю і своє дитинство, і ваш подарунок. Дядькові Максу це буде приємно.
Ліза промовила майже з розпачем:
– Ну чому мені хочеться вам вірити?
– Бо я кажу вам правду…
– Я подумаю над подарунком, – сказала Ліза.
Двері машини зачинилися, і вона пішла.
Максим читав у якомусь вірші рядок: «Вона пішла, а я за нею».
Не міг піти, хоч дуже хотілося.
«Я спокійний, як удав», – від цієї думки стало справді спокійніше на душі, яка, можливо, в нього й була.
Трохи від’їхав і набрав номер її мобілки. Номер, про який дізнався у їхній фірмі, але яким ще жодного разу не користувався.
«Відгукнися ж», – попросив.
Ліза відгукнулася. Він почув не тільки її голос, але, здавалося, і її дихання. А може, так було… Вдихнув її подих у себе.
– Це я, Лізо. Вибачте, хочу ще дещо вам сказати…
– Я так і знала, що ви маєте мій телефон, – перебила Ліза. – Це, звісно, нахабство, – усміхнувся Максим. – Більше не буду, клянусь бампером свого джипа…
– Не намагайтеся мене розсмішити, – мовила Ліза. – Я й так п’яна й смішна.
– Не вірю, – сказав Максим. – А дзвоню тому, що хочу перед вами покаятися. У кишені вашої курточки ви знайдете малесеньку свиночку… Пробачте великодушно, але боявся вам її вручити і вдався до такої контрабанди. Все, вимикаюся, бо тепер боюся вашого гніву. При бажанні можете викинути, як і мою візитівку. Хоч я цього не хотів би… Сподіваюся, до зустрічі.
Він вимкнувся. Чомусь був певен, що, відчинивши коробочку з його дарунком, Ліза його не викине.
– Чортзна-що, а збоку бантик, – сказав Максим уголос.
І пригадав її справді смішні хуліганські хвостики.
…На дорогу серед лісу виповзав довжелезний лісовоз. Навіть здалеку було видно, що він наповнений кругляками. Ну, ці фокуси він знає. Час пригальмувати був. Звертати на бокову доріжку не став. Безглуздо, щоб його спробували знищити саме після такого побачення.
Майнула думка – спинити джипа, вийти зі зброєю в руках, зіграти в рулетку, дізнатися, чого їдуть, хто послав, реальна це небезпека чи ні? Ліс не належить їм, Качулам, але прилягає до їхнього маєтку. Уже взявся було за ручку дверей. Але спинив себе. Безглуздо ризикувати саме такого вечора. Після такого побачення…
Він проїхав, розминаючись, ледь не тернувшись боком, хоч тілом пробіг холодок, а потім всередині все неприємно заціпеніло. Міцніше стис кермо, аж хруснули пальці. Скинути навіть його потужний джип у кювет чи трахнути об дерево, як то кажуть, справа техніки. Але він бував ще й не в таких перетрусках.
Слава Богу, пронесло! Але яка зараза відважилася різати ліс майже поруч з їхнім (Качул!) маєтком?
Максим набрав номер начальника охорони.
– Вітя, дзвякни до нашого пана майора, хай його хлопці перекриють виїзд з Бурівського лісу лісовозу, номер… Скажи, що я просив, хай перевірять, хто там заготовляє. Все, дій.