Стара холера

Між ними відбувся діалог, в якому Ліза потім довго шукала підтекст.

Ліза:

– Привіт, подруго, як справи?

Леся:

– Ліпше всіх. А в тебе?

– У мене ще ліпшіше. Ти помітила, що в мене з’явилися хвеноменальні покупці?

– Ну?

– Що «ну»? Щодень купують усі квіти. Одні й ті самі телепні.

– То й радій. Маєш прибуток.

– Тебе це не дивує?

– А чого б мало дивувати? Купують то й купують.

– І відразу всі…

– Якби у мене хто відразу купив ці чортові горщики й каструлі, я б тільки пораділа.

По паузі Леся:

– Що, справді купують? Всі квіти?

– Не віриш? Піди глянь. Як казав мій учитель, одна торрічеллієва пустота.

– Хтось у тебе закохався чи що?

– Я не знаю, – збрехала Ліза.

– Так, Лізок… Спитай, може, їм мої горщики або миски треба…

Ліза запідозрила: Леся щось знає. Щось знає. Про неї і тих загадкових покупців. А може, й про Макса. Звідки? А може, їй наказали не дивуватися? Мовчати й не дивуватися. Не сунути свого носа куди не слід.

– Бувай, подруго, – сказала Ліза.

– Бувай.

– Ти щось знаєш?

– Що?

– Про мене.

– Знаю. В тебе з’явився чувак. Уже пару місяців як ходить. Довготелесий і худющий. Тичка тичкою. Горщики й чашки можна вішати, як руки розставить. Щаслива ти, Лізко, от і дурієш… Чи в тебе є вже хтось інший?

– Все, – сказала Ліза. – Чао-какао.

І пішла. А що «все»? Більше не зайде? На весілля зі Степаном не покличе Леську?

«Швидше б кінчилася ця комедія», – подумала Ліза.

У понеділок вранці вона відчула, що їй не хочеться виходити з дому. Може вона хоч один вихідний повалятися в ліжку?

Але через півгодини настрій у Лізи круто змінився. Їй захотілося, навпаки, вийти кудись. Їй захотілося… Захо… тілося… Перевірити, чи десь не чекає той… Інший чувак, як сказала б Леська… Вона… вона стала потроху наводити марафет, а далі й збиратися… Ну пройдеться, проїдеться до центру, на Хрещатик чи Володимирську… Чи й на Банкову… Біля якої, певне, знову мітинги… Щось побачить… Може, й купить щось… Хоча б вип’є кави… З кимось чи сама. У неї є цілих зайвих п’ятсот гривень. «Моя премія за доблесну працю», – посміхнулася Ліза. І вона таки вийшла і пошпацірувала до метро.

І почула знайомий голос:

– Щось ви довго спите, принцесо…

Звісно, то промовляв з-за відчинених дверцят свого джипа він. Той, той самий. Липкий страх враз огорнув Лізу. Все похололо і затерп живіт. На додачу й ноги. Але це… Це був приємний страх. Як у дитинстві – страх-дражнилка.

Вона пішла далі, не повертаючи голови.

– А привітатися? Доброго ранку, Лізо. Чи вже й день?

Ліза спинилася. Глянула в той бік. Звісно ж, біля неї їхав його джип з відчиненими дверцятами. Як тиждень тому. І їхатиме далі, зрозуміла Ліза. І йому плювати з високої каланчі, що хтось там роздратовано сигналить ззаду.

– Ну, доброго дня, – сказала Ліза.

– Тепер інша справа, – сказав Макс. – Тепер ви чемна дівчинка. Може, чемна дівчинка сяде поруч з дядьком Максом? Який простовбичив дві години, чекаючи вашого виходу… У робочий час…

«Дві години!» – серце у Лізи ледь не вистрибнуло.

– Нам не по дорозі, – сказала Ліза.

– У мене інша думка, – заперечив Макс. – То сядете?

– Не маю бажання.

– Ви ж уже переконалися, що я не викрадатиму. Можете подзвонити подрузі чи ще комусь. Назвіть ім’я й прізвище, щоб знали, якщо вас оголосять у всеукраїнський розшук…

Він явно кепкував. Нахабнішав на очах. Ліза спинилася. Спинився і він.

– Можете мене викрадати, – сказала Ліза. – Ви все можете. Але я вас поки що попрошу про одне – перестаньте знущатися.

– Я знущаюся? – Лізі здалося, що його здивування непідробне. – З вас? Чим?

– Чим? Навіщо ви купуєте щодень всі квіти?

– Я купую?..

– Не ви, так ваші гевали, – сказала Ліза, хоч хлопці, які забирали квіти, були зовсім не гевалами.

– Добре, – сказав він. – Даю слово. Віднині жодної квіточки. Навіть півквітки. Тепер сядете?

– Ні, – сказала Ліза, але зовсім не сердито, і за це розсердилася на себе.

– Що ж, бувайте, – сказав Макс. – До зустрічі, дика гордячко.

Зачинив двері й поїхав. Рвонув з місця! Здимів. Серце в Лізи раптом заспівало. Господи, що ж це таке? У неї противно тремтять коліна і руки, але вона… Вона отримала перемогу. Над собою і… Тут Ліза розуміє – і над ним також. Над цим нахабним мажором. Тепер він дасть їй нарешті спокій. Перестане купувати квіти. Не буде прибутку й премії, які звалилися на неї?.. Ну й нехай. Якось проживе без них. У неї є її коханий.

Степан. Степашко. Степашечко. Степанурчик.

Зараз вона набере його номер (в нього урок? то й що?) і розкаже про свою перемогу і свободу. Обоє порадіють.

І тут Ліза почула чийсь голос. Доволі приємний (чого там) голос: «До зустрічі, дика гордячко». Цей так не дасть їй спокою, не залишить, не перестане переслідувати.

«Що ж мені робити?» – подумала Ліза і вирішила, що нічого не треба робити. Якось саме вирішиться. Розсмокчеться. Зникне. А вона проведе сьогоднішній день, як їй хочеться. А тут хочеться радіти. Головне, й надалі тримати марку. Ну, це вона, виявляється, вміє.

Ліза побродила по бутиках. І приєдналася до якогось мітингу. І щось навіть крикнула. Ліза викликала на Хрещатик ще одну подругу – Славцю – й шиконула з нею в кафешці (чи барчику) на цілих навіть не п’ятсот, а вісімсот гривень. Трохи сп’яніла від випитого винця. А ще трохи… від цього тримання марки (марочки, ха-ха) і від просто гарного настрою, від якого навіть доволі прохолодна осінь ставала теплішою. З тим і поїхала додому.

Дорогою подумала: «Ну, де ти, мажорчику? Може, підвезеш?»

І посміхнулася. Розкуто. Вона тепер нічого не боялася.

У вівторок вранці Ліза вийшла з дому (невже знову чекатиме, подумала) й остовпіла. Вся доріжка від її під’їзду і до вулиці була всипана квітами. Ліза спинилася. Стояла, а в голові раптом закрутилася мелодія, а потім і слова дурнуватої пісні, яка їй колись подобалася, «Мілліон алих роз». Але тут вона побачила ці троянди не з вікна, а біля своїх ніг. І не лише червоні троянди, а й білі, рожеві. І не тільки троянди, а й гвоздики, хризантеми й гербери.

І ще якісь, назви яких навіть вона, квітникарка, не знала.

«Він розкидав ті, що купили “гевали”», – подумала Ліза геть обурено.

Але придивившись, зазначила, що то не її квіти, не з її крамнички. До того ж свіжі. Свіжісінькі. Ще не встигли зів’янути. Розкинуті явно сьогодні вранці.

«Твою дивізію!» – Ліза ледь не присвиснула.

Дівчина не знала, що робити. Може, квіти призначаються не їй, а комусь іншому? Однак відчувала – саме їй. Невідомо, чи тут є мільйон, але багато. Треба йти. Ліза й пішла, обережно, боячись наступити. За нею йшли якісь жінки, дивувалися, а вона почервоніла. Густо-густо. Назустріч трапилася сусідка, тітка Люда. Сказала:

– Що ж це таке? Ти не знаєш, Лізо? Хтось жениться чи, може, не доведи Господи, помер?

– Не знаю, – сказала Ліза.

«Я померла і народилася», – раптом подумала вона.

Знайомий джип знову стояв біля тротуару. Відчинилися дверцята.

– Доброго ранку, – почула вона.

Прошептала:

– Доброго ранку.

Хотіла випалити гнівно, а вийшло пошепки.

Вона пішла далі, а він рушив. На своєму суперджипі.

– Сподіваюся, я вас не образив? Сядете? Просто підвезу на роботу.

Ліза не відразу, не відразу, не відразу, але сіла поруч з ним. У голові в неї виникали хаотичні думки, слова, наштовхувалися одне на одне, породжували дику, справді дику какофонію. Вона знала це слово. Воно раптом припливло чи прилетіло звідкись. Какофонія. Какофонія. Кака…

Їхали мовчки. Кілометр, два. Ліза не витримала й спитала:

– Чому ви мовчите?

– Боюся щось сказати. Боюся, що ви накажете спинити машину. Тому й мовчу.

«Він бреше чи каже правду?» – спитала себе Ліза і не знайшла відповіді. А хотіла б знати.

Вони рухалися в щільному потоці машин. Дорогих і не дуже. Дорогими їхали господарі всього міста і цього життя. Чи й вона вже його господарка? Пані. Мадам. І як там ще… О, леді. Леді Ліза, хитра підлиза. Безпосередня і хитра, як сказав той чоловік… Вона така?