Стара холера

Адам узяв кицьку, котра зістрибнула з печі й терлася об його ногу, і рушив у свій похід. Уже надворі подумав, що кішка кішкою, а без подарунка невдобно. Тупцяв на місці й раптом вирішив, що ще принесе до Єви. Зайшов до хліва, запалив світло. Його штири курки, які зосталися на хазяйстві, ще сплять. Повагавшись трохи, Адам підійшов до сідала й вибрав білу з чорним комірцем коло шиї. То найліпша несучка. Тепер для них обох нестиме яйця. Потому й тих трьох забере.

Курка сердилася, мабуть, що так рано розбудив.

– Та вже пора, – мовив Адам. – Я оно не сплю, то чого тобі спати? Ти ж рання птиця. Так і сонце проспиш.

З куркою під однією пахвою і кішкою під другою Адам ішов через півсела. Туптали ще спали, оно десь тилько блимає вогник.

Певно, там дитина мала є. А може, комусь тоже не спиться. Кішка тихо замуркотіла, а от курка далі сердилася.

– Цить, – наказав Адам. – А то сьогоднє ж до супу підеш. Ци в борщ. Я ни подивлюся, що ти добра несучка.

– Ко-ко, – сказала курка. – Ко-ко-ко.

Себто: що там ти патякав! Адам подумав, що треба було кубло куряче в хліві помацати, може, є свіжі яйця.

Врешті-решт, супроводжуваний гавкотом сільських псів, яких він також розбудив, Адам дістався Євиної хати. Спинився коло воріт. Нащо він приперся так рано? Шкода, що в Єви нема біля самої хати лавочки, як у нього, тико за ворітьми, а там не-вдобно сидіти отак посеред ночі. Адам став на подвір’ї, потім прихилився до яблуні. Та так довго не настоїш. Холод заповзає під куфайку, під штани. Осінь – то тобі не літо. Тоді би постояв. І нащо було ту женячку на осінь вигадувати… Нарешті він зрозумів, що в нього два шляхи на вибір: або вертатися додому, або будити Єву. А то пропаде ні за цапову душу. Холодно. Як додому вернеться, то чи й вернеться… раз уже прителіпався… Та й чи кішка його знайде дорогу до того кота… Будити Єву тоже не-вдоба. Чого те старе так довго спить? І тут Адам здогадався, що, може, й не спить, тико світло економить. Або ліньки з-під перини вилазити, оно які в неї теплі перини, не те що в нього одіяльчина сяка-така, латана-перелатана.

Адам пустив на землю кішку й загадав: якщо побіжить до Євиних дверей, то і йому тут оставатися. Погладив рукою курку. Кицька побігла до дверей. Знала дорогу, негідниця, звикла вже в теї двері заходити.

Мовби і його за собою кликала.

Адам потупцяв на місці й рушив. А що мав робити, як ноги самі за кішкою пішли…

І все ж він не відразу відважився постукати у вікно. Спершу поторкав двері. Коли натис на клямку, вони легко відчинилися. Ну, а другі двері, ясно, були не замкнені. Адам зайшов до хати й прислухався. Тихо. Мо’ , Єва віддала Богові душу? Цього тільки не хватало на його голову.

Адам пустив на землю курку і пройшов до кімнати. Побачив, як біліє у темноті сива Євина голова. Спить, слава Богу, жива. Він не знав, що Єва, зморена безсонням, десь із півгодини як заснула. Якраз коли Адам заходив на її подвір’я.

Адам у темноті намацав очима стільця й присів на нього. Так він сидів довго, боячись поворухнутися. На кухні поворохобилася трохи курка і собі стихла. Нарешті Єва заворушилася, закректала. Адам подумав, що, чого доброго, перелякається як побачить, наче хтось сидить, і сказав:

– Не бійся, Єво, то я, Адам.

Єва таки злякалася. Сіла на ліжку схарапуджена.

– Господи Боже мій, як ти тут опинився, Адаме?

– Як, як, – сказав Адам. – Як у тебе двері не засовані, то треба ж було комусь Ружу повартувати.

– Та кому тре’ таке добро, як я, – Єва дрібно засміялася. – Велика манація, якби і вкрали. Хіба довелося б кістки збирати та назад нести. А яке лихо тебе так рано приволокло?

Адам погадав, що якби розказати, що цеї ночі пережив, Єва здивувалася б. А може, й нє… Та чи й треба їй оте, що він передумав і перезгадував…

– Та я ото, тойво, кішку тобі приніс, – сказав зрештою Адам. – Вельми вже до твого кота просилася.

– Кішка… До кота, кажеш, просилася… І не могла ранку діждатися…

– Та ж ни могла… А ще я тобі курку приніс. Найліпшу мою несучку.

– Та чи в мене курей нема…

– Тепло в тебе, – сказав Адам. – Не те що в мене холодрига…

– Напалив би грубку, і в тебе тепло було б…

І тут Єва замовкла і вперше подумала, що ото ж треба було стільки прожити, щоб діждатися такого Адама. Але якось не зі злом і навіть не зі співчуттям до самої себе…

«Де ж ти був досі, Адаме?» – подумки спитала Єва.

Розділ 21

Максим Качула не з’явився у квітковій крамниці ні в суботу, ні в неділю. Зате в ці дні незмінно вигулькували незвичні покупці – тепер вже інші – і знову викупали всі квіти, що лишалися. Їхній приїзд перетворювався в дивний обряд. Але тут Ліза завважила: перші два дні двоє з’являлися під обід, а в наступні – після обіду, ближче до закінчення робочого дня. Вони мовби вгадали бажання Лізи. Бо якщо ті люди, які приходили до крамниці в обід чи після обіду, заставатимуть лише порожні прилавки і полиці, то чи не відіб’є це в майбутньому інших потенційних клієнтів? Не вічно ж у неї викуплятимуть усі квіти, колись же ця благодійницька комедія мусить скінчитися. Щоправда, за цей неповний тиждень Лізин заробіток, вона підрахувала, мав значно зрости, а в неділю хлопець із фірми, який забирав уторговані гроші, вручив їй конверта і сказав, що це премія за добру роботу. Ліза відкрила конверт – там лежало п’ятсот гривень. За шість днів! Гарна премія.

«Можна жити», – подумала дівчина.

Хлопці, які забирали квіти оберемками, поводилися як звичайні покупці. Розмовляли привітно (а ті, що приїхали в неділю, ще привітніше), жартували, кидали компліменти. Так реагувало на неї багатенько молодих людей, котрі зазирали до крамнички. Єдине, в чому вони не признавалися, – навіщо й для кого купують квіти. Ліза добре знала закони нової, не совкової торгівлі. Втім, ту, давню, вона й не застала. Вона не тільки віталася до всіх, хто приходив, а відразу прагнула чимось зацікавити, звертала увагу на особливості квітів і вазончиків. А ще була її усмішка, яку Степашко називав сонячною.

Від одного з покупців Ліза якось заслужила двозначний комплімент:

– Ви така безпосередня й хитра, що хочеться купити.

– Хіба безпосередня людина у вас неодмінно щось може бути хитрою? – Ліза справді здивувалася.

– Ще й як може, – сказав чоловік. – Ну, не ображайтеся, вважатимемо, що це вас не стосується. А букет у вас я таки візьму. Ось цей.

Але такі покупці були не всі, а то Ліза жвавіше продавала б свій пахучий сезонний товар.

Ну а «жентельмени» просто купували, бо їм треба було брати, бо їм так веліли. Хвалили квіти, бо їм наказали. А може, й не наказали, та все ж мали щось говорити.

Ліза помітила, що й Степашко, який завітав до крамнички, насторожений.

Раптом її вразило відчуття: вона таки не хоче, щоб Степан і Максим зустрілися. Не тільки в магазинчику, будь-де. Чому? Ліза не могла відповісти, а здогад її злякав.

Ні, ні і ще раз ні. Вона лише раз у житті бачила того Макса. Того мажора, яких у Києві тисячі. Накачаних і нахабних. Їй нема до них діла, а якщо комусь із них є діло до неї, то це його справа. Вона завжди зуміє дати одкоша.

Так переконувала себе Ліза. І доки переконувала, повітря наче чимось наповнювалося. Не запахами, а чимось, що не пахло, не промовляло, не звучало, але жило. Вже жило. Звідки воно взялося, таке відчуття? Треба швидше його позбутися.

Звісно, в тому секторі їхнього ринку, де Ліза торгувала, було багато інших крамничок, кіосків, яток. З жінками й дівчатами (переважно дівчатами) Ліза спілкувалася. Час від часу вона заходила, а вони заглядали до неї. І раптом перестали заглядати. Вона старалася в робочі години сидіти у своїй крамничці – раптом хтось прийде по квіти? У кого весілля, хрестини, ювілей чи просто побачення. Кому заманулося мати вдома ще один вазончик. Подарувати квіти, хоча б з нагоди примирення з кимось чи просто гарного настрою.

А тут Ліза помітила (чи їй здалося), що сусідки в останні дні аж надто дружно перестали заходити. Коли в суботу ті нахаби в черговий раз навалом вигребли в неї весь пахучий і квітучий товар, Ліза замкнула крамничку й побігла до сусідки по ряду, Лесі, котра продавала посуд.