Страница 25 из 28
— А чому б і ні?
— Але навіщо? Кому ми заважаємо?
Тут Софійка згадала, що в їхньому під’їзді живе чоловік, який працює в управлінні з надзвичайних ситуацій. І що в нього є лічильник Гейгера. Ольга вирішила піти до нього. По правді сказати, я злякався, бо не знав, чи при перетворенні мене у вазу не підвищилося те, що земляни називають радіоактивним фоном. Як виявилося — ні. Коли Ольга повернулася із сивуватим чоловіком, в якому відчувалася військова виправка (мої міркування стають дедалі більше земними), він підніс до мене якусь невеличку скриньку і сказав, що ні, радіоактивний фон нормальний, ба, навіть нижчий на дві тисячних мілірентгена, ніж, скажімо, біля дверей.
Йому довелося вислухати історію, начебто цю вазу купили десь на базарі й виникла підозра, що вона з якоїсь чорнобильської зони. Не знаю вже, чому Ольга сказала неправду. Тільки, коли він пішов, то вирішили, що, може, ваза й справді має якусь цінність, то ж треба її віднести на експертизу, а якщо виявиться, що вона якась особлива, то й продати.
Не знаю чому, але мені вдруге не захотілося покидати цієї квартири. Щось підказувало, що цього не треба допустити, може, мене вже шукають саме в цьому районі, ось-ось намацають, виявлять мої координати. Невідомо було і те, як би повівся зі мною новий власник. Чи власниця. І взагалі, я раптом просто дуже захотів лишитися саме тут, на моєму столі (моєму, гм), у цій бідній оселі. І я, прокрутивши кілька варіантів, придумав, як це зробити.
Наступного дня, увечері, я переконався, що мій метод спрацював. Я почув збентежено-зляканий голос Софійки (ледь не сказав — моєї Софійки):
— Мамо, глянь, що я знайшла в нашій поштовій скриньці.
Мати прибігла з кухні. Я бачив, як вони розпаковують щось схоже на товстий конверт, як виявляють усередині акуратно складені стоси зелених папірців, перелякано, ойкаючи, оглядають їх.
«Вони ваші, ваші, ваші», — став я посилати імпульси — ніби до їхніх мізків.
Мій розрахунок повністю підтвердився. Трохи повагавшись, Ольга і Софійка залишили гроші собі. Спочатку вони переживали, чи не з’явиться хтось за ними, хто випадково, чи швидше за все навмисне, або ж утікаючи від переслідування, вкинув пакет з грошима саме до їхньої поштової скриньки. Але через кілька днів заспокоїлися. А згодом я почув з вуст Ольги те, що й хотів почути:
— А що, коли це якось пов’язане з появою вази?
— Вази? — перепитала Софійка. — Але як?
— Не знаю, — сказала її мати. — Але в мене таке відчуття, що все це неспроста і якось взаємопов’язане.
— Бог? Ти вважаєш, він нам послав спочатку одне диво, потім інше?
У Софійчиному голосі бриніла іронія, але вона швидко погасла. Я ледве справді не задрижав від хвилювання, розчулення, якоїсь дивної-дивної насолоди і ще не знаного мені досі відчуття (це було ще ліпше, ніж те, коли я зливався з Елісмір), коли Софійка торкнулася до мене. Не просто торкнулася, а погладила.
— Ой, мамо, — раптом вигукнула вона, — дивись, а у цій вазі з’явилася тріщина. Її ж раніше не було.
Вони стали оглядати мене. І тут помітили, що моя поверхня чомусь запотіла. Справді, я відчув на поверхні того, чим тепер було моє тіло, дрібні гарячі крапельки.
— Дивно, — сказала Ольга. — Господи, що це все означає? Тепер я боюся тримати цю вазу в себе, і викинути її боюся.
— А що, коли вона справді принесла нам щастя? — сказала Софійка.
Вона вийшла і повернулася зі шматком якоїсь тканини. Стала витирати мої боки. Її тонкі ніжні кінцівки, торкаючись до кришталю, змушували моє тіло вібрувати. Здається, це помітила і Софійка.
— Мамо, у тебе не було такого відчуття, що ця ваза жива?
Мати, котра стояла біля шафи, повернула голову на доньчин голос. Підійшла ближче.
— Жива? Дивна річ, я вчора теж про це подумала.
Дочка і її матір стояли переді мною. І тут я раптом побачив зримо картину, яка виникла десь здалеку, з-за меж цієї квартири, цього будинку і ставала все реальнішою. Ось дочка і матір беруться за руки. Наближаються до мене. Притискаються одна до одної. І замість їх обох переді мною постає Елісмір. Елісмір у своєму природному вигляді, у тілі, яке було там, на зорельоті. Вона така зрима, жива, жадана, зовсім поруч. Але наступної миті я бачу, як на підлогу падають два обвуглені трупи. Це тіла Софійки і Ольги. Так, вони мусять загинути. Ось вона, ланка в ланцюжку формули повернення, якої бракує. Це закон замкнення енергії, перетворення її одного виду в інший.
«Ні, ні, — раптом простогнав хтось поруч мене. — Ні, ні, не треба».
Що це? І хто стогне? Ще мить — і я збагнув: то я сам. Мій внутрішній, високочастотний, не чутний землянам голос. Проти чого він протестує? Ці істоти мусять жити, а я залишуся довіку вазою? Що ж це коїться?
— Мамо, в мене раптом знову почала боліти голова, — сказала Софійка.
— Мабуть, гроза буде, — сказала Ольга. — Поглянь, яка велика чорна хмара суне на наше місто.
Я почув голосний і грізний гуркіт. У повітрі різко запахло сіркою. Але вслід за гуркотом долинув розпачливий, схожий на квиління голос Елісмір. Вона ридала, вона начеб оплакувала мою загибель і рвалася до мене. Але що я міг зробити? Врятуватися ціною загибелі цих двох істот?
Я відчув, як цівки рідини знову зрошують мої стінки. Мене — вази. Що це, знову піт? Чи я... Я плачу?
6
Відверто кажучи, я хотів зробити ще кілька сюрпризів моїм господарям. Подарувати те, що вони звуть грошима чи коштовностями. Але після слів Софійки про тріщину, після того, як я відчув дивний біль з правого боку (наче хтось невидимий періодично брався мене розпилювати), зрозумів, що то наслідок мого втручання в цей чужий світ, у життя цих істот. Напруга, що виникла при тому, коли я посилав невидимі психічні імпульси, наказуючи бандитові принести і покласти до поштової скриньки гроші, а потім забути про це, мої спроби вплинути на психіку Софійки і Ольги і призвели до тріщини, до відчутного болю, ба, навіть страху, що тріщина ростиме. До того ж, наступного дня вранці, після тієї пам’ятної грози, Софійка помітила, що кришталь у дивної вази, яка з’явилася невідомо звідки, потемнішав. Справді, я відчув, наче всі предмети в кімнаті вкрилися плівкою легкого туману. І коли та ж Софійка стала у дверях, то почала мовби розпливатися.
Після грози я довго не чув голосу Елісмір. Тільки щось віддалено-болісне. Я наче завмер, очікуючи, віддавшись на волю часоплину, що ж буде далі.
І все ж через якийсь час мені довелося знову втрутитися в події. В одну подію.
Одного разу я почув, як хтось відчиняє і довго не може відчинити вхідних дверей. Коли нарешті замок спрацював, я побачив на порозі кімнати силует Софійки. Вона не пройшла, а швидше прошаркала до середини кімнати і дивним поглядом, начеб геть чужим, стала оглядати все довкола, мовби впізнавала предмети, що наповнювали її помешкання, і не могла впізнати. А тоді кинулася на диван і гірко заплакала. Вона ридала все голосніше й голосніше, з вуст її зривалися три слова «Навіщо?» і «За що?», немовби Софійка геть позабувала всі інші слова. Нарешті плач стих, тільки час від часу здригалися плечі. Коли ж Софійка підняла голову (на кілька хвилин перед тим мені здалося, що вона заснула), я побачив, яке геть запухле в неї обличчя. Запухле й чуже. Мені навіть здалося, що це обличчя її матері або й ще старшої людини.
Софійка довго дивилася, втупившись в одну точку. Пальці її судомно стискали хустинку. Тоді вона встала й вибігла з кімнати.
Я почув, як гримнули двері, здається, до ванної, потім заплюскотіла вода. Шум води посилився, я зрозумів, що Софійка хоче прийняти ванну.
І раптом в моєму єстві стало страшно швидко рости відчуття тривоги. Це був цілий вал тривоги, так, немов над моїм життям, саме на моїм, нависла страшна небезпека. Хоч я й збагнув — щось, навпаки, загрожує Софійці. Звідкись у мені народилося й стало заповнювати всього дивне земне слово «суїцид». Воно явно не належало до тієї мови, якою спілкувалися люди, котрі жили на цій території. Я став прокручувати невидимий механізм сприйняття, але щось наче заклинило — значення цього явно чужого слова не приходило.