Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 15 из 28

Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.

Що ж це таке? Я написала те ж саме, що й попереднього дня. Слово в слово. Мені нема чого сказати? Але ж я написала правду.

Але?.. Я проводила дослід за дослідом. Все ніби вдавалося. Ніби. У рослинах відгукувалися імпульси на ті сигнали, що я посилала. Чогось ще не вистачало, чогось вирішального.

І раптом як блискавка — думка: чи не змушую я рослин робити щось неприродне? Фантазувати? Творити? Щоб у них виникало образне мислення? А що коли я чиню звичайне насильство? Рослини. Наші рослини, безумовно, живі істоти. Але, може, вони самі прийдуть до того, що я їм тепер нав’язую? А якщо не прийдуть?

Ще одна думка пропікає: чим я ліпша від тих насильників на Неміоні, Землі? Вони вбивають собі подібних, нищать все живе.

«Я не нищу, я стимулюю до нових форм життя», — заперечую.

«Але ж це все одно втручання й насильство».

Порадитися з Оберіхіфоном? Але я знаю, що він рішучий прихильник розвитку всього живого. Прихильник безмежного пізнання. Можливо, є межа, де треба зупинитися? Чому я так думаю, звідки це?

З цими питаннями я припинила досліди.

Мені було добре в тілі Оберіхіфона. Я відключила всі свої рецептори. Всі регулятори й контактні частини із зовнішнім світом. Я чула про можливість такого несподіваного розчинення назавжди за бажанням одного з коханих. Він може ввійти в іншого, повністю розчинитися, і буде вже тільки одна істота, одна особа.

У нашому випадку — Оберіхіфон.

Як мені було добре в тілі Оберіхіфона! Блаженство! Вищий стиль! Це не можна навіть описати, що я почувала.

А потім... Потім несподівано виник біль. Біль саме в моєму тілі. І ультразвук — крик. Різкий і нестерпний.

Наче кричала я розпачливо, безнадійно. Ні, десятки, сотні «я» — ось така була сила крику.

І я... Я почала виходити з тіла Оберіхіфона. Коли вийшла — біль зник.

— Кохана, тобі було погано? — спитав Оберіхіфон.

— Ні, що ти, дуже добре.

Я сказала це і подумала, що нам, трамедіонцям, не властиво обдурювати. Це суто неміонська, земна властивість. Ось, я дожилася! Але... В душі чомусь не було сорому. І тривоги. Виходило, що я зовсім не хотіла розчинятися в Оберіхіфоні. Я утікала... Втікала... Невже від самої себе? Ієрихар утікає від Ієрихар! Знову суто земна властивість.

— Мій любий, — сказала я Оберіхіфону. — Наше остаточне поєднання буде на святі квітів, під час свята радості.

Я відчула потужні імпульси щастя, що йшли від Оберіхіфона.

Якби я була землянкою, Світланою — в мене по щоках, напевне, текли б сльози. От тільки... Щастя чи розпачу?

Раптом моє тіло пронизав біль. Навіть не біль, а дуже дивний сигнал. Переді мною, зовсім поряд, з’явилося обличчя Світлани. Потім її постать.

Вона щось казала, щось казала своєю земною, неміонською мовою. Я хотіла запитати, що ж вона каже, але тут зрозуміла, що саме.

— Запитай, — з болем вимовляла Світлана. — Запитай...

Я підключила всі частини мого тіла, з’єдналася з моїм інформаційним технічним блоком-апаратом особливої допомоги при вирішенні складних проблем.

І він підказав, що ж треба запитати в Оберіхіфона.

— Скажи, будь ласка, — промовила я і мій мелодійний голос залунав раптом так глухо, наче йшов із не знати якої далечини. — Скажи мені, любий Оберіхіфоне, ти мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося зі мною в образі Світлани?

— Ні, звичайно, — відповів Оберіхіфон. — Ми фіксували психофізичні імпульси, логіку й мотивації тих чи інших вчинків, які робила та землянка Світлана. Ти мала на увазі візуальні зображення?

— Так.

— Коли виникали якісь запитання після доповіді компадіона, то могли відтворити, але переважала психогенна інформація, тобто аналіз на психічному й генному рівнях, звичайно, з моральним аспектом. Але чому ти це запитала?

Я не відповіла Оберіхіфону. Виникли і зникли, як спалах, якісь картинки. Світлана, ще зовсім молода, дівчинка по-земному, з кимсь кохається. По-їхньому, земному. Але... Але перед тим її... її змушують до цього. Спливає й гасне дивне слово «інтернат». Мені чомусь... Ні, не боляче, не... не огидно, не прикро, а наче... Незатишно, ось як мені. Хтось чужий ніби стоїть за мною, але його не бачу. Я хочу запитати у Світлани, що означає це слово, але її образ уже зник. Я стою поруч з Оберіхіфоном, моїм коханим, справжнім коханим, в якому я розчинюся під час нашого трамедіонського свята радості.

Розділ четвертий





Повернення

Учора я повернулася до Загоряй. Село вже геть огорнула темрява, коли я вийшла з маршрутки. Я йшла, дихала селом (саме так — дихала селом), хоч і здивувалася, що так похолодало, і відчувала велику радість. Я здорова, здорова і ще раз здорова. Геть химери і всілякі фобії.

Господи, що було потім, коли я ступила до рідної хати. Гоголь відпочиває у зображенні німої сцени.

Потім сцена — Петро, Ігор, Іринка, вона ж Іруся — розпадається.

Петро:

— Де ти була? Де ти була?

Іринка (кидається і припадає до моїх ніг):

— Ти жива, жива, матусю.

Ігор силкується щось сказати і не може, у нього на очах сльози.

— У чому річ? — питаю я. — Я була в Луцьку — ви це добре знаєте. Що сталося, доки я їздила?

— Що сталося? Ти питаєш, що сталося?

Петро явно сам не свій. Геть труситься, бідолашний.

— Так, що сталося?

— Де ти була цих два тижні?

— Два тижні? Яких два тижні?

Я нічого не розумію. Вони наче знущаються наді мною. Враз мій погляд падає на настінний календар. Ні, я, очевидно, підсвідомо пошукала його очима і знайшла.

Підійшла.

Подивилася.

На календарі було 27 жовтня. Що ж це таке? Що за дурний розіграш?

— Двадцять сьоме... Жовтня... Ви хочете сказати...

Я, мабуть, упала б, якби Петро не підтримав. Посадив на лавку.

Двадцять сьоме жовтня...

Вони не розігрували. Далі я дізналася про таке. Коли я два тижні тому... А конкретно 12 жовтня не повернулася додому, вони не забили тривогу. Повважали, що я затрималася в лікарні. Але наступного дня вранці зателефонувала Наталка і запитала, як я доїхала. Тоді Петро попросив старшу доньку навідатися до обласної лікарні. Там мене не виявилося. Не було мене і в обласній психіатричній лікарні. Не було ніде. Коли через три дні міліція почала розшук, вийшли на водія маршрутки, на яку я брала квиток. Він підтвердив, коли йому показали фотографію: ця жінка сідала в Луцьку, мала квиток до Загоряй. Але за Ковелем, перед зупинкою Руда, попросила зупинити, сказала, що хоче зайти до родички. Петро повідомив, що в мене нема ніякої родички в Руді. Все ж міліціонери опитали жителів того села. Ніхто мене не бачив і на фото не впізнав. Ніде поблизу того місця, де я нібито виходила, мого трупа не знайшли.

Я... Я сіла в маршрутку... Десь за Ковелем задрімала. Прокинулася перед Загорянами. От і все, що я пам’ятаю.

— Чекайте, — скрикнула я. — Квиток.

Квиток я знайшла. Навіть не квиток, а квитки. Два квитки. Обидва на один і той же час. Тільки один датований дванадцятим, а другий... Другий — 27 жовтня.

— Я нічого не розумію, — сказала я.

Сказала і заплакала. Я справді нічого не пам’ятала. Сіла в маршрутку, поруч мене примостилася якась жінка в синій куртці. В Ковелі вона вийшла. Поруч сів якийсь хлопець. Ми виїхали за місто і я задрімала. Ось і все. Все, що я пам’ятаю.

Я плакала, а Петро, Іринка, Ігор мене заспокоювали. Жаліли.

«Де я була і що зі мною сталося?» — подумала я.

— Ви справді нічого не пам’ятаєте? — це запитання мені довелося вислухати не раз — у школі, від сусідів, Петрових родичів, від нашої лікарки Вікторії Семенівни. Віка Семенівна, оглянувши мене, таки не без здивування констатувала: я абсолютно здорова, тиск ідеальний.