Страница 22 из 45
Протестувати було безглуздо. Якщо їм не потрібні мої слова, якщо вони придушують будь-який вияв протесту — наберемося терпіння. Ясно, що за мною слідкували, якщо не цілий день, то принаймні увечері. Але відколи і хто? На це питання годі відповісти. В банді замішаний і фальшивий наречений Ніли? Але ж я не знаю, чи банда є взагалі. Чим я їм заважаю? Не послухався жебрака і не виїхав відразу зі Старої Вишні? Але чому я мав би виїхати? «Чому, чому», — передражнив я себе, ти не знаєш ані цього, ані того, чому в ніч твого приїзду викинулася з потяга Людмила Черняк, а минулої ночі чи, точніше, на світанку задушила себе Ніла Трачук. Чому ти не повинен був її рятувати?.. Ти не тільки не знаєш відповіді на ці питання, а й взагалі невідомо, чи вийдеш звідси живим, з цієї пастки, заготовленої також невідомо ким. Ти, безголосий раб якихось жорстоких насильників, що одягли на тебе намордника, мов на якусь тварюку.
Кепкування з самого себе, злість допомогли перебороти страх. Тепер мені здалося навіть не те що страшним, а просто бридким і дешевим бутафорне оформлення цієї кімнати. Я оточений почварами, ну то й що з того? Який символ це може мати для мене, якщо я не винен?
Я зрозумів, що порятувати мене можуть тільки спогади, повернення в минуле. Я став думати про Львів, університет, товаришів по навчанню, про Валерію, котра, що б там я не казав, була ці три роки вірною подругою і доброю коханкою. Думка перекинулася на моє рідне село, повернула в дитинство, і раптом… раптом я побачив маму, котра біжить мені назустріч. Біжить до нашої хати. Вона потопає в снігу, що його так щедро накидало цієї ночі, падає, встає, біжить, мовби задихається на бігу. «Тату, мама, — там мама», — здивовано кажу я. Я справді дуже дивуюся, адже чого б їй так бігти від своєї сестри, а моєї рідної тітки Марії. Тато мене, певне, не чує, він чогось там порпається на кухні, а мамине обличчя вже перед самим вікном, я бачу, яке воно нажахане, як широко відкриті очі, як спадає хустка, викидаючи пасма розпатланого волосся, що застилає лоба і навіть очі, хоч мама, здається, цього не помічає. Я знаю, вона ось-ось пробіжить мимо другого вікна, відчинить двері, зайде до хати, ледве переступивши поріг, знесилено притулиться до одвірка, скаже, а швидше прохрипить: «Там… там… Марію убили».
Я не даю мамі вимовити ці слова. Я проганяю спогад і підводжуся з підлоги, на яку демонстративно ліг перед цим. Мені знову раптом стає страшно. Знову здається, що заворушилося гадюччя. Я міцно стискаю зуби. Чому мені згадалася та страшна картина саме зараз? Хтось наче добивається цього. Ні, це не так, я сам спровокував цей спогад.
«Облиш, — подумав я раптом. — Адже вони все добре знають. Знають про твої провини, знають, хто ти насправді».
Але народивши цю думку, я майже відразу постарався її вбити. Мені не потрібні ані звинувачення, ані виправдання. Вони однаково не мають наді мною сили.
Лють моя росте. Не тямлячи себе, я хапаюся за намордник, починаю його здирати. Боляче смикається язик. Я закидаю руку за голову, намацую гумову застібку, розстібаю, і намордник починає спадати. З огидою намагаюся виплюнути мішок з язика. Зрештою, я здираю його руками. Жбурляю геть, намордник вдаряється об стінку і з пронизливим серед цієї моторошної тиші дзенькотом падає на підлогу.
Вже ліпше загинути опираючись, ніж безмовно грати у незрозумілу, але від того не менш жахливу гру.
Та ніхто не зайшов. Зате відчинилися двері до третьої кімнати. Мене мовби запрошували зайти туди. Я підійшов до дверей, і щось наказало мені спинитися. Крізь двері я побачив, що стіни цієї, третьої, кімнати обклеєні суцільно чорними шпалерами. Я обережно заглянув. Як і в двох попередніх — анікогісінько. Поволі, вагаючись, я таки зайшов.
Ця кімната була найменшою з усіх трьох. Чорнота її здалася ще виразнішою всередині, при світлі так само потужної лампочки. Оглянувшись, я побачив, що двері безшумно зачиняються.
Останнє, що я відчув, був приємний солодкуватий запах, який звідкись з’явився і став забивати ніздрі, проникати, здавалося, до рота, вух, в очі. Опираючись йому, я чомусь виставив руки вперед. Ось і все, майнула думка, кінець такий безболісний і навіть приємний. Пахне апельсинами, ні, абрикосами, ні, спілими сливами чи швидше квітами, але якими саме, я вже визначити не зміг.
18 листопада
Прокинутися від штурхана і, прочумавшись, побачити, що тебе штурхонула жінка — це ще стерпіти можна. Але прокинутися за прилавком крамниці, до якої так поспішав уночі, — це вже занадто. До того ж у розтріпаному, розкуйовдженому вигляді з недопитою пляшкою поганющого плодово-ягідного вина в руці. Але факт залишається фактом: саме таким я постав перед самим собою, жінкою і двома чоловіками, які стояли наді мною, причому один з чоловіків був міліціонером.
— Хто ви такий, громадянине, і як сюди потрапили? — суворо спитав міліціонер.
— Я теж хотів це знати, — сказав я і підвівся. В голові шуміло, мов після перепою, всередині пекло.
— Ми не жартуємо, — сказав міліціонер і простяг руку. — Ваші документи.
Я оглянув себе. Гм, одягнутий у куртку. Пригадав кімнати, в яких побував перед тим, і, зітхнувши, поліз до внутрішньої кишені піджака. Паспорт виявився на місці.
— Ось, будь ласка.
Міліціонер погортав паспорт.
— Отже, ви живете у Старій Вишні?
— Так, уже три місяці, — підтвердив я.
— А де працюєте?
— В районному суді. Помічником голови суду.
— Ви працюєте в суді? — невимовно щиро здивувався міліціонер-сержант. — Як же ви дійшли до такого?
Я промовчав, міркуючи, як пояснити, чому я тут опинився, і що можна казати, що розповідати взагалі.
— Я пригадую, — сказала жінка, яка була продавцем, але не тією, до якої я йшов уночі. — Вчора він приходив, постояв біля прилавка, нічого не купив. Мабуть, придивлявся, що вкрасти.
Тут у мене майнула рятівна думка. Вона була слабенька, але я за неї ухопився.
— І що ж я вкрав? — спитав я. — А якщо вкрав, то навіщо повернувся до вас?
— Зараз перевіримо, — пообіцяла жінка. Вона оглянула приміщення крамниці, обдивилася полиці, заглянула під прилавок і здивовано відзначила, що не вкрадено нічого.
— Геть нічого? — не повірив міліціонер.
Як з'ясувалося — ні. Навіть виторг, який не встигли вчора здати, виявився на місці. Я мало не засміявся від щастя. Адже ця жінка могла викликати міліціонера не відразу, як побачила невідомого, могла звалити на мене бозна-що.
— Дякую, — прошептав я.
Здивований сержант взявся виясняти, як і навіщо я заліз вночі до магазину.
— От ми це зараз і з’ясуємо, — сказав я і звернувся до продавщиці. — Замок був на місці?
Тепер настала її черга ще більше дивуватися. Так, замок був на місці. Навіть не один, а два.
— А інших дверей немає? — спитав міліціонер.
Були й інші двері. Але на них теж висів чималий добротний замок, на якому стояла пломба. Вікна теж виявилися цілими і замкненими. Сигналізація була справною, вона її сама відключала.
— Може, він вкрав ключі в Інни? — висловила припущення продавщиця.
— А якщо вкрав, то як він, коли заліз всередину, замкнув двері знадвору? — спитав міліціонер.
Я подумки подякував за запитання. (Відповіді не було. Як виявилося, Інна мала їхати зранку на базу за товаром. Подзвонили туди. Інну розшукали, і вона відповіла, що ключі в неї ніхто не викрадав.)
Міліціонер пошкрябав потилицю і сказав, що мусить, хай там як, відвести мене у райвідділ і скласти протокол. Я погодився.
— То як ви все ж таки опинилися в магазині? — спитав він дорогою.
Я розповів, розумівши, що розповідати, як було насправді, — значить зашкодити собі. До того ж мені хотілося тепер лишитися наодинці з собою, розібратися в думках, відчуттях, проаналізувати те, що трапилося, нарешті просто відпочити, хоч я не був стомлений фізично. Доставлений у райвідділ, я ще раз був допитаний черговим і повторив те саме. Формальних підстав не вірити мені у них не було. Вони могли, звісно, затримати мене до з’ясування обставин, хоча б на дві доби, але не стали цього робити. Все ж я був не останньою людиною в містечку: не бомж, не злодій, не якийсь приблуда, а молодий спеціаліст, до того ж працював у суді. На щастя, черговий не знав, що вчора я вже приходив сюди і підозрювався у замаху на життя Ніли Трачук.