І прибуде суддя

Місто наче бігло за мною і не могло наздогнати, ось про що я подумав дорогою до крамниці господарчих товарів. Це враження то полишало, то посилювалось. Тоді я спинявся, наче останній боягуз, озирався. Жодних кроків, жодної тіні… Стих навіть вітер, що шматував містечко цілий день. Тричі, а може, й чотири рази я ставав стовпом: слухав тишу, а наслухавшись, погамувавши лють невідомо на кого, прямував далі. Думка про те, щоб повернути назад, як не дивно, з’являлася саме тоді, коли я йшов.

Діставшись нарешті до крамниці, затемненої, як і все довкола, я потупцяв біля неї, позаглядав у вікна. І, звичайно, нікого не побачив. Сів на сходинки. Зник чомусь страх, що супроводжував усю дорогу. «Мені поки що нічого боятися», — подумав і пошкодував, що не палю. У ці розтягнені хвилини цигарка допомогла б, адже чекати мені добрих дві-три години. А може, й більше, а може, й усю ніч, якщо я помилився і ніхто не прийде.

Проте я помилився зовсім в іншому. В тому, що мені доведеться довго ждати. Тихі-тихі кроки почулися не з боку вулиці, а з-за будинку десь за півгодини після мого приходу. Я вже трохи змерз. Поглянув на небо, випогоджене, вкрите міріадами зір, і лише зітхнув. Переконавшись, що я не помилився, що кроки не причулися, я підвівся, готовий до опору. Невидимець завмер. Я почекав, скільки можна було. Хтось стоїть по обидва боки крамниці, зрозумів я. Цей хтось подвоєний, а може, й потроєний. Мені лишається вибір: або піти геть, або ступити назустріч небезпеці. Я вибрав друге. Принаймні так я наближався хоч до якоїсь розв’язки. За першою стіною не було нікого, тому став обережно просуватися далі.

Удар у потилицю був набагато легший, ніж можна було сподіватися. Швидше то був звичайний штурхан. Я інстинктивно нахилився вперед. Тоді вдарили ногою у мої напівзігнуті ноги. Проте впасти не дали. Мене підхопили, дбайливо, проте невблаганно скрутили руки, відразу накинули на очі шматину, схожу на хустку. Далі грубі дужі руки схопили за підборіддя, губи, стали роздирати їх. Я підкорився і розкрив рота. Майже відразу в нього полилося щось рідке, пахуче, схоже водночас і на вино, і на сироп.

В голові шумить, все довкола немов рожеве. Справді рожеве, констатую я, бо мої очі, остаточно розплющені, наштовхуються на рожеву стіну, одну, другу, третю, четверту. Ба, й стеля в кімнаті, де я був, теж рожева. Ані вікна, ні дверей, підлога пофарбована рожевою фарбою. Кімната геть порожня, лише під стелею висить одна-єдина лампочка.

Вона доволі яскрава, аж сліпуча, не інакше, стоп’ятдесятка. Де я, як тут опинився? Мене зі зв’язаними очима вели кудись, до якоїсь машини, і посадили, очевидно, на заднє сидіння. Вже дорогою стало шуміти в голові, ноги обважніли, а все тіло обм’якло. І ось ця кімната. Я не зв’язаний, хіба що без куртки, у светрі, якого піддягнув, рушаючи в нічну мандрівку. Оглянувши кімнату, помітив, що стіни обклеєні рожевими шпалерами. Суцільний рожевий колір, без жодної квітки чи орнаменту. Жодного натяку на двері. Але якщо мене сюди вкинули, то двері таки повинні бути. Хвилину чи дві я міг поміркувати, як ліпше діяти в моєму становищі: чекати, доки хтось не відчинить ті двері, чи шукати їх самому? Вибрав друге, бо ждати не люблю ні за яких обставин. Ліпше щось робити, ніж бути в ролі барана, приготованого до зарізу. Можливо, подумав я, намацавши двері, зумію якось скористатися з цього. Принаймні знатиму, з якого боку чекати небезпеки. До того ж, ця яскрава рожевість, підсилена потужною лампочкою, почала дратувати. І я став методично, сантиметр за сантиметром, намагаючись рухатися безшумно, обмацувати стіни.

Після того, як пройшов першу стіну, помітив, що шум у голові зник, щоправда, у шлунку з’явилося легке відчуття голоду. Але це тільки посилило мій азарт. Намагаючись не дратуватися, я з подвоєною наполегливістю обмацував другу стіну. Результат був той самий. Жодного рубчика зовні чи заглибники під шпалерами.

Після другої стіни я дозволив собі невеликий перепочинок, всівшись на підлозі. Вона виявилася, як не дивно, не холодною, та й повітря у кімнаті було швидше літнім, ніж осіннім, до того ж не затхлим, а, навпаки, добре провітреним. Це відкриття додало мені снаги, я подумав, що, може, знайду не тільки двері, а й приховане вікно. Тепер я обмацував десь на рівні грудей. І таки знайшов посередині цієї третьої стіни. Ось він, майже непомітний рубчик, що переходить у відчутну щілинку. Таки двері, переконався я, пройшовшись по ньому пальцями від підлоги мало не до стелі. Подібний рубчик був і з другого боку. Визначивши контури дверей, я став натискати на них, у глибині душі на щось надіючись. Двері, однак, відчинилися так раптово, стрімко, мовби відскочили від моїх рук, що я не втримався на ногах, полетів услід за ними. І тут же вони так само швидко й зачинилися, а я опинився в темному, хоч в око стрель, приміщенні.

Коли мої очі стали звикати до темряви, мені здалося, що я в цій кімнаті не один. Якісь примарні фігури оточували мене зусібіч. Ледве я звівся, як над головою спалахнуло світло, здається, ще яскравіше, ніж у попередній кімнаті. І тут я відразу збагнув, чому мені здавалося, що я оточений людьми. У цій кімнаті, так само квадратній, як і попередня, хоч трохи меншій, стіни, стеля і підлога були обклеєні фотошпалерами. Але якими! З одного і другого боку то були величезні фоторепродукції з картин Ієроніма Босха. Я був достатньо освіченим, щоб впізнати цих птахолюдей, людей-звірів, потвор-карликів серед сцен з пекла. З інших двох боків щирилися ще страшніші потвори, які я теж упізнав: то були фантазії «Капрічос» Франсіско Ґойї. А над головою нависали, схоже, ілюстрації до гоголівського «Вія». Під ногами ж гніздилося величезне кублище, наповнене різним гадюччям. Воно було таке виразне і від того ще страшніше, що мимоволі захотілося відірвати ноги від підлоги. Але і в цій кімнаті-камері не було на що присісти. Я кинувся до того місця, де мали бути двері до рожевої кімнати, в яку мені тепер хотілося повернутися, але зачепитися за щось, щоб відчинити їх (я пам’ятав, що відчиняються вони тепер на мене), не зміг. З досади вдарив по них кулаками. Ніхто не зреагував, тільки глухе відлуння, ледве народившись, вмерло у маленькому замкненому просторі. Тоді я став з байдужим виглядом розглядати величезних потвор. Однак уже за кілька хвилин, а може, й менше мені захотілося оглянутися. Чорно-білі потвори Гойї здалися ще страшнішими і огиднішими. Я не знав, скільки мене протримали у сні чи як там називався мій стан, до того, як я опинився в цьому садистському ув’язненні, не знав, що зараз надворі — день чи це ще ніч? Та знав напевне: довго я так не витримаю і або збожеволію, або… Або вони, ті, що кинули сюди, припинять своє знущання, або я сам припиню його. Але як? Як, як, як? — запульсувало у скронях. Я кинувся до найближчої стіни і став її гарячково обмацувати. Що буде, те й буде, що б там не чекало мене за дверима, якщо є ще одні, але це краще, ніж проклята невідомість, та ще й у такому сусідстві.

Проте даремно я шукав, придивлявся, натискав на стіни. Дверей, навіть натяку на них, я не знайшов. Зате здалося, що кімната поменшала, а люди-звірі стали простягати руки-лапи. Засичало, завовтузилося гадюччя під ногами. Невже так починається божевілля, подумав я і, не витримавши, кинувся до того місця, де мали бути двері, став щосили гамселити руками і ногами. Знову у відповідь — ні звуку.

— Гади, — закричав я, притулившись до стіни. — Вбивайте вже, тільки не мучте так. Ну! Ви ж десь є, сволота!

Виголосивши свій гнівний монолог, я стомлено заплющив очі. Десятки, сотні, тисячі рук простяглися до мене. Я сахнувся, втискаючись у стіну, і поспішно розтулив повіки. Нікого, окрім мене, у кімнаті психічних тортур не було.

— Сволото, — майже спокійно сказав я. — Що ж ви хочете з мене, сволото?

На останньому слові раптово погасло світло. Двері штовхнули мене вперед, але я не впав, бо мене підхопили чиїсь руки, як і там, біля крамниці, дужі й безжалісні. Вони заломили мої руки за спину, а інші руки схопили за голову, намацали і стали роздирати рота. Як і першого разу, я мусив його розтулити. Але до рота цього разу нічого не полилося, зате я відчув, як залізли всередину пальці, потягли за язика. Я засичав од болю. Тим часом напасники одягли на язика щось, схоже на маленький мішечок. Водночас холодне залізне пруття торкнулося обличчя. Одягали начеб маску. Потім її застібнули на потилиці. Все це було пророблено мовчки, без жодного звуку. Так само мовчки вони відпустили свої живі лещата і зникли. Знову пекуче світло залило кімнату, і я лишився наодинці з чудовиськами, котрі щирилися зі стін і, здавалося, витанцьовують довкола мене зловісний танець. Руки були вільні, тож я обмацав те, що вдягли на обличчя. То була не маска. Швидше дротяний намордник, який одягають на собак, із причепленим на нього гамівним мішечком для язика. Тепер я нічого не міг сказати.